НАРОДНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ

 Поняття і форми здійснення народного суверенітету

Суверенітет народу означає, що саме йому належить суверенна

державна влада, яка має такі властивості, як верховенство і незалеж-

ність; народу належить вся повнота влади на території країни, його

воля обов’язкова для всіх органів державної влади, органів місцевого

самоврядування та посадових осіб. У ст. 5 Конституції України за-

значається: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є

народ.

Існують дві форми здійснення народного суверенітету: безпосе-

редня демократія і представницька демократія.

Безпосередня (пряма) демократія – це безпосередня участь гро-

мадян в управлінні справами суспільства і держави, безпосереднє

здійснення державної влади в межах усієї країни або в межах окре-

мої її частини. Основними формами прямої демократії є вибори та

референдуми. Право брати участь у виборах і референдумах закріп-

лене лише за громадянами України, які мають відповідний віковий

ценз.

Представницька демократія – це форма здійснення народного

суверенітету, для якої характерним є те, що громадяни беруть участь

в управлінні державою і суспільством через представників, обраних

в органи державної влади та місцевого самоврядування. В Україні

діють певні групи громадян держави, які є повноважними представ-

никами населення, від імені та за дорученням якого вони приймають

рішення, що стають обов’язковими до виконання. Група, яка пред-

ставляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган,

що дістає право виступати від імені всієї держави і приймає рішення,

обов’язкові до виконання на всій її території (ВР України). Поряд з

колективними загальнодержавними органами можуть створюватись і

одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави (Пре-

зидент). Група осіб, яка виступає від імені певної частини населення

держави, утворює орган місцевого самоврядування, який може прий-

мати рішення, що є обов’язковими до виконання у межах відповідної

частини території країни.

2. Засади та принципи виборчого права в Україні

Одним з проявів прямого народовладдя в Україні є вибори –

процес, у результаті якого певна спільність людей шляхом голосу-

вання формує державний орган чи заповнює вакантну виборчу поса-

ду. За допомогою виборів формується значна частина органів держав-

ної влади та органів місцевого самоврядування. Основу системи ви-

борчого законодавства становлять Конституція України (розділи ІІІ

та ХІ) та закони, які регулюють вибори народних депутатів України,

Президента України та депутатів місцевих рад тощо. У ст. 71 Кон-

ституції України закріплено положення про те, що вибори до органів

державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і

відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого пра-

ва шляхом таємного голосування.

Принцип загальності виборів означає, що всі громадяни, які на

день виборів досягли 18 років, мають право голосу. Цього права по-

збавляються лише ті, кого в судовому порядку визнано недієздатним.

Рівність виборчого права означає реалізацію принципу: “Один

виборець – один голос”.

Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у

виборах, віддають свої голоси безпосередньо “за” чи ”проти” канди-

дата на виборчу посаду будь-якого рівня – від члена органу місцево-

го самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента. При

прямому виборчому праві відсутні особливі посередники – виборщи-

ки. Таємність голосування передбачає недопустимість будь-якого

нагляду і контролю за волевиявленням виборців.

Конституція України встановлює, що вибори є вільними. Це

означає недопустимість будь-якого тиску на виборців з метою при-

мусити їх голосувати не відповідно до своїх переконань, а так, як

цього бажають інші особи чи структури. Вільне волевиявлення ви-

45

борців і таємність голосування забезпечуються встановленням адмі-

ністративної та кримінальної відповідальності за їх порушення.

3. Виборча система в Україні

Виборчі системи – це системи правовідносин, пов’язаних з

формуванням складу представницьких органів шляхом виборів.

Існує три основні групи виборчих систем – мажоритарні, про-

порційні та змішані виборчі системи.

Мажоритарна система – це обрання депутата в територіально-

му виборчому окрузі, коли переможцем визнається депутат, який на-

брав більше, ніж його суперники. За мажоритарною системою вибо-

рець голосує за конкретну особу або проти неї. На практиці застосо-

вуються три різновиди цієї системи: мажоритарна система абсолют-

ної, відносної та кваліфікованої більшості.

За мажоритарною системою абсолютної більшості обраним вва-

жається той, хто набрав абсолютну більшість голосів (50% + 1) від

загальної кількості поданих і визнаних дійсними голосів виборців. За

цією системою обирається Президент України.

Мажоритарна система відносної більшості передбачає, що обра-

ним вважається кандидат, який набрав більше голосів, ніж кожен з

інших кандидатів окремо. Вибори вважаються такими, що відбулись,

навіть тоді, коли в них узяв участь хоча б один виборець. За цією

системою обираються голови місцевого самоврядування в Україні.

За мажоритарною системою кваліфікованої більшості перемо-

жець повинен одержати обумовлену кількість голосів, яка перевищує

половину голосів (2/3, 3/4, 4/4). В Україні ця система не застосо-

вується.

Пропорційна виборча система вимагає розподіляти депутатські

мандати між виборчими об’єднаннями (партійними списками канди-

датів) пропорційно до кількості голосів, поданих за кожний список.

На виборах, що проводяться за цією системою, кандидати в депутати

висуваються виключно політичними партіями у вигляді партійних

списків, і виборці голосують не за окремих депутатів, а за той чи ін-

ший партійний список у цілому. Для визначення кількості кандида-

тів, що їх одержує та чи інша партія, застосовується так звана вибор-

ча квота, яка визначає найменшу кількість голосів, необхідних для

обрання одного депутата. Розподіл одержаних партіями депутатсь-

ких місць здійснюється відповідно до порядку розміщення кандида-

тів у партійному списку. За цією системою обирається ВР України та

ради народних депутатів місцевого самоврядування.

За змішаною виборчою системою половина депутатів обирається

на основі мажоритарної системи по одномандатним округам, тобто

округам, у яких обирається один персонально визначений депутат,

що набирає більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо.

Друга половина обирається на основі пропорційної виборчої системи

за списками кандидатів у депутати, що формуються політичними

партіями та їх блоками. Якщо виборчий блок або партія не одержали

3% голосів виборців, то вони виключаються з розподілу депутатсь-

ких мандатів. Ця система в Україні не застосовується.

4. Конституційне регулювання референдумів

Референдум (від лат. referendumus – те, що повинно бути пові-

домлено) – форма безпосередньої демократії, голосування усього на-

селення держави (загальнодержавний референдум) або певної його

частини (місцевий референдум) з метою вирішення важливих питань

державного або суспільного життя. При референдумі об’єктом голо-

сування є певне питання, з приводу якого проводиться референдум.

Своєрідною формою референдуму є плебісцит. Найчастіше плебіс-

цит відбувається з питань політичної долі території, на якій він про-

водиться, і регулюється міжнародно-правовими актами.

Розрізняють референдуми імперативний і консультативний, кон-

ституційний і законодавчий, обов’язковий і факультативний.

Імперативний і консультативний референдуми різняться юри-

дичною силою їх результатів. Акт, прийнятий імперативним рефе-

рендумом, набуває найвищої юридичної сили і не потребує будь-

якого затвердження. А метою консультативного референдуму є

виявлення погляду населення щодо певного питання, яке не має

обов’язкової юридичної сили для державних органів. Цей вид рефе-

рендуму називається ще всенародним опитуванням.

Конституційний референдум вирішує питання, пов’язані з

прийняттям конституції чи внесення до неї поправок.

Шляхом законодавчого референдуму приймаються закони, спря-

мовані на регулювання важливих проблем суспільного і державного

життя.

Обов’язковий референдум проводиться з питань, які можуть бути

вирішені лише за його допомогою.

Факультативний референдум проводиться з питань, які можуть

бути вирішені також через інші форми народовладдя.

Ініціювати проведення референдумів в Україні, згідно з Консти-

туцією України, Закону України “Про всеукраїнський та місцевий

референдуми” та іншими нормативно-правовими актами мають

право:

1) щодо всеукраїнського референдуму:

− народ України – не менш як 3 мільйони громадян України, які

мають право голосу. Цей референдум призначається Прези-

дентом України за умов, що підписи громадян на підтримку

референдуму були зібрані на менш як у двох третинах облас-

тей України і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній із

них;

− Верховна Рада України: щодо зміни території України – кон-

ституційною більшістю від її складу; щодо внесення змін до

розділів КУ “Загальні засади”, “Вибори. Референдум” і “Вне-

сення змін до Конституції України”. Ініціатива має виходити

не менш як від 2/3 конституційного складу парламенту;

2) щодо місцевого референдуму:

− громадяни, що проживають на відповідній території і

мають право голосу (не менш як 1/10 частина їх);

− сільські, селищні та міські ради; сільські, селищні та міські

голови;

В Україні для прийняття законопроектів, що стосуються подат-

ків, бюджету, амністії, проведення референдуму не допускається.

Проведення нового всеукраїнського референдуму з питань, що

раніше виносились на референдум, може бути здійснене не раніше,

як через п’ять років, а місцевого – не раніше, як через рік від дня

проведення попереднього референдуму з цих питань.