ФІЛОСОФІЯ др. пол. ХІХст - поч. ХХ ст.

 

Для шкіл і напрямів другої половини ХІХ та ХХ століть властивий плюралізм поглядів на предмет, призначення філософії та місце в духовній культурі. Проте всіх їх об’єднує коло проблем, що знаменували собою докорінну зміну світоглядних орієнтирів і перехід від класичної до некласичної філософії. Серед чинників, що спричинили ці зміни, виділимо такі аспекти:

Ø    Починаючи з середини ХІХ ст., у Європі наростає політична нестабільність, що у І половині ХХ ст. виллється у дві світові війни, утворення так званого «соціалістичного табору», що призведе до розколу світу на дві антагоністичні системи, які гарячково почнуть накопичувати у небачених масштабах арсенали зброї масового знищення. Як зазначає німецький філософ ХХ ст. К. Ясперс, починаючи з 1914 року, історичний ґрунт захитався і покоління, що жили тоді, відчули себе закинутими в потік катастрофічних подій, що відтоді не зменшувався і йшов усе зростаючими темпами. Людина ХХ ст. опинилася у настільки проблемному й далекому від гармонії світі, що світоглядні принципи класичної філософії неспроможні слугувати їй орієнтирами у розв’язанні смисложиттєвих питань.

Ø    На рубежі ХІХ – ХХ ст. відбувається революція у природознавстві, що знаменує проникнення пізнання природних явищ на субатомний рівень, змінюється модель науки з класичної на некласичну. Відповідно постає потреба в гносеології, яка враховує втрату принципу спостережуваності об’єкта пізнання.

Ø    У ІІ половині ХІХ ст. починається, за виразом Ніцше, «доба нігілізму» - переоцінка всіх традиційних цінностей, криза західної культури.

Ø    Інструменталізація стосунків між людьми, технічні, економічні, політичні, соціально-психологічні можливості маніпулювання їх свідомістю та поведінкою призводять до дегуманізації людини, формування типу особи, окресленого як «одновимірна людина» (Маркузе), «людина-маса» (Ортега і Гассет).

На цьому тлі перед філософами гостро постає питання:

чи справді «все розумне – дійсне, все дійсне - розумне»,

 як стверджувала класична філософія в особі Гегеля?

 

Онтологія (від грецьких слів ontos – сутнє і logos – учення

) – розділ філософії, присвячений проблемам існуючого як сутнього, формам і фундаментальним принципам буття.

Буття у широкому смислі – це все, що існує.

Буття у вузькому смислі – це те, що існує скрізь, завжди, не виникає і не зникає – це першооснова всіх речей, субстанція.

Чотири головні тенденції розуміння субстанції у класичній філософії:

Натураліс–тичний підхід до розуміння буття

1. Субстанція - непроникний і тривкий фізичний субстрат всіх речей. Це – натуралістичний підхід до першооснови, або матеріалізм.

У філософії Стародавньої Греції субстанція – це конкретна природна стихія: вода, повітря, вогонь або їх сполучення.

Завершеного вигляду натуралістична традиція набирає лише у філософії Нового часу у творах Дідро, Ламетрі, Гольбаха: усе, що ми називаємо дійсністю, світом, є скупченням елементарних тілесних частинок–атомів та їхніх сполук – молекул. Психічні явища є відображенням зовнішнього світу та повністю зумовлені подіями, які відбуваються в ньому.

Матеріалістичний підхід до буття найоптимальніше вписується в схеми здорового глузду та природничо–наукового мислення: існують факти, незалежні від нашої волі, і ми змушені на них зважати і до них пристосовуватися. Разом з тим, матеріалізм залишає поза увагою як другорядний той факт, що буття, яке ми знаємо, це – реальність, яка існує в нашому сприйнятті.

2. Спіритуалізм, від латинського spiritus – дух, або ідеалізм.

Абсолютний ідеалізм стверджує, що речі існують, і ми сприймаємо їх відповідно до загальнообов'язкових універсальних закономірностей, але ці закономірності – це, по суті, закони логіки, які мають ідеальну природу. За Платоном, кожна річ має свій ідеальний першообраз, ідею. Ідеї речей і є їх істинним буттям. Геґель розглядає буття світу як процес розгортання Абсолютної ідеї, в якій закладено універсальну схему творчої діяльності Світового духу. У філософській системі Геґеля послідовно реалізований принцип тотожності мислення та буття: буття є мислення. Але що тоді є матерія? За Геґелем, матерія – лише інобуття, відвласнене буття духу, дух, що перебуває в чужій йому формі.

3. Дуалізм(від dualis – двоїстий):  буття двоїсте у своїй основі. Він визнає матерію і дух рівноправними першопочатками, які не можуть бути зведені один до одного. Один з найвизначніших речників дуалізму – Р. Декарт. На його думку, буття поділене на дві субстанції: протяжну – тілесну та мислячу – дух. Проблему їхнього взаємовідношення в людині Декарт вирішує за принципом психофізичного паралелізму: психічні та фізичні процеси існують поруч, не впливаючи один на одного.

4. Паралелістичний монізм. Представники цього напряму розв'язують проблему взаємності між фізичним і психічним через тлумачення сутності буття як єдиної нескінченної абсолютної субстанції, яка не є ні духом, ні матерією, але поєднує в собі вияви матерії і духу як свої атрибути. Такий погляд обстоював, зокрема, Б. Спіноза. Його вчення про субстанцію як таку, що для свого існування не потребує нічого іншого, як "причину самої себе", спирається на ідею єдності буття.

 

Принциповий поворот у розумінні проблеми буття відбувся у філософії І. Канта. Кант приходить до усвідомлення безперспективності натуралістичної онтології: учення про буття як таке, поза його співвіднесеністю з людиною, її знаннями, вчинками, здатністю оцінки – позбавлене змісту. Адже

 те буття, з яким має справу філософія, – не буття світу самого по собі, а буття людини в цьому світі, і світу – в людині, в її свідомості.

У XIX ст. різко падає інтерес філософів до натуралістичної онтології.

Тому в ХХ ст. онтологія на Заході відроджується як важлива і навіть центральна частина філософського знання саме як філософія людського буття, спрямована на виявлення принципів конструювання змісту свідомості.

Питання 2.