СВІТОВІ, ЛОКАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

 Світові релігії (буддизм, християнство та іслам) переростають етнонаціональні кордони, стаючи доступними для сприйняття будь-якої людини. Якщо становлення національних релігій відображає процес утворення незалежних держав, для яких певний релігійний світогляд послуговує ідеологічним підґрунтям, то формування світових релігій відбувається в період становлення крупних державних утворень як їх ідеологічне доповнення. Зміст та сутність світових релігій відображає специфіку життя народів великих географічних регіонів. Важливою рисою світових релігій є положення про рівність перед Богом всіх людей, незалежно від їхнього соціального стану. Наприклад, радикальною новацією буддизму було заперечення кастового розподілу індійського суспільства, який тривалий час сакрально обумовлював індуїзм. Засновники світових релігій з’являються в світі як месії, спасителі та вісники благодаті для всього людства. Вони виносять на перший план сотеріологічне питання, відкриваючи перед своїми адептами певний шлях до спасіння. Не зважаючи на варіаційні складові, загальною для всіх світових релігій є тенденція до переносу моделі кращого життя із земного в потойбічний світ. 2. Буддизм: загальна характеристика Ця світова релігія виникла в VІ-V ст. до н.е. в Індії, згодом поширившись в Південній, Південно-Східній, Центральній Азії та на Далекому Сході. Нині в світі буддизм сповідують близько 400 млн. осіб, серед них близько 1 млн. є представниками чернецтва. Громади буддистів функціонують на всіх континентах світу, в тому числі в Європі та в Україні. Буддизм постає як світоглядний комплекс, який можна осмислювати і як релігію, і як філософію, і як культурну традицію, і як спосіб життя. Сучасні буддисти визначають цю давню світову релігію як універсальну науку про людську свідомість, що робить буддизм привабливим не лише для представників східних культур. В кожному суспільстві буддизм адаптується до особливостей місцевої ментальності, зберігаючи в той самий час головні ідеї Гаутами Шак’ямуні та дозволяючи розкрити свій духовний потенціал людям всього світу. 3. Виникнення буддизму Буддизм виникає на основі прадавніх релігійно-філософських вчень Індії. Засновником цього віровчення вважається Сіддхартха Гаутама, напівлегендарна історична особа, яка жила в Північній Індії в VI-V ст.ст. до н.е. Біографи царевича Шак’ямуні (досл. з санскриту «мудрець з племені Шак’я») оповідають про те, як після наполегливої духовної практики він став Буддою (досл. «просвітленим) та почав проповідувати нове етикопрактичне вчення. Згідно з буддистською міфологією життя Шак’ямуні розділяється на декілька етапів: прийняття рішення народитися у світі людей; сходження з неба; входження в лоно матері; народження; накопичення світських знань; життя в розвагах і насолодах; вихід з палацу; аскетичні вправи; перемога над демоном-спокусником Марою; досягнення стану будди; проповідь дхарми (універсального морального закону); входження в нірвану (звільнення від коловороту страждань та перевтілень). 4. Буддійське вчення Стрижень буддизму становить постулат Гаутами Шак’ямуні про чотири шляхетні істини: 1) життя є страждання, якого неодмінно зазнає будь-яка істота; 2) причиною страждання є людські бажання, спричинені невіглаством і природою причиннонаслідкових зв’язків, тобто кармою; 3) можна припинити страждання, якщо повністю позбавитися і добрих, і поганих бажань та досягти стану нірвани, коли людина перериває процес переродження (реінкарнації); 4) є шлях до припинення страждань, «серединний» або так званий «благородний восьмирічний шлях», що складається з вірного розуміння, вірного наміру, вірної мови, вірної поведінки, вірного життя, вірного зусилля, вірного ставлення, вірного зосередження. 5. Напрями буддизму Буддизм прийнято поділяти на ряд течій, зокрема хінаяну («мала колісниця»), махаяну («велика колісниця»), ваджраяну («алмазна колісниця»). Ці різновиди віровчення не є трьома етапами в розвитку буддизму: відштовхуючись від первісного буддизму, вони розвивалися відносно самостійно. Письмово зафіксовані канони хінаяни і перші сутри махаяни з'являються майже одночасно (І ст. до н. е.), а перші відомі тексти ваджраяни відомі з III ст. до н. е. Ці течії не відрізняються між собою в загальних принципах, проте мають свою специфіку. Послідовники махаяни (понад 600 млн. осіб) вірять в можливість просвітлення усіх живих істот через розкриття притаманної ним природи Будди, а також в існування будд та бодхісаттв, які допомагають досягти найвищого духовного рівня навіть мирянам. Менш численні представники хінаяни вважають, що досягти нірвани здатні лише монахи, яким дозволено практикувати певні методи самовдосконалення; світські ж особи мають покращувати свою карму через праведні наміри та вчинки, сподіваючись у наступній інкарнації стати монахом та вийти з колеса перевтілень. Ваджраяна, схожа у своїй концептуальній основі на махаяну, відрізняється специфічною психофізичною практикою (наприклад, йога та мантра), що має призвести адепта до духовної реалізації та сприяти набуттю містичного досвіду пробудження. Розділ V. Християнство 1. Історичні умови виникнення християнства 2. Іісус Христос — засновник християнства 3. Історичні етапи християнства 4. Священне Писання та Священне Передання 5. Християнське віровчення 6. Християнська духовна практика 7. Основні напрями християнства Християнство (з гр. Χριστός — «помазаник») — це світова монотеїстична авраамістична релігія, яка визначається вірою в Іісуса Христа як Месію, Боголюдину і Спасителя людства. Власне відлік нашої ери ведеться з року його історичного народження. 1. Історичні умови виникнення християнства Християнство зароджується в І ст. н. е. на території Палестини — країні концентрованого проживання єврейського (іудейського) народу. Сьогодні там розташовуються такі держави як Ізраїль і Палестинська автономія. В той час Палестина входила до складу Римської імперії. Риму вдалося створити величезну, централізовану, рабовласницьку державу з єдиним правовим порядком (Римське право), економічним укладом, системою шляхів сполучення (Римські дороги). Іудейський народ на відміну від інших завойованих народів мав права релігійнокультурної автономії, у внутрішніх справах керувався Синедріоном — єврейським релігійно-політичним органом управління. Вища політична влада здійснювалась римським управляючим (прокуратором), який контролював процес зібрання податків, слідкував за порядком, здійснював верховне судочинство. Глибоке усвідомлення своєї богообранності та загострені месіанські очікування зумовлювали постійні заколоти та повстання євреїв проти язичницької римської влади заради звільнення і підкорення всього людства Богу Яхве та його народу. При загальних очікуваннях спасіння від іноземного панування іудейська еліта не була єдиною щодо шляхів його досягнення і поділялася на чотири основні партії, кожна з яких пропонувала свій проект здобуття перемоги над ворогами. Фарисеї і/чи книжники — впливові релігійні лідери, знавці та вчителі Закону Мойсея, які з огляду на старозавітні пророцтва сподівалися на скоре пришестя Месії, Царя і Спасителя Ізраїлевого з роду царя Давида, закликали народ до терпеливого очікування і відданого виконання заповідей Божих. Саме Месія, — вірили фарисеї, — має забезпечити перемогу свого народу над усіма ворогами. Садукеї — невелика, але дуже впливова релігійно-аристократична група, представники якої основну роль віддавали не релігійним, а дипломатико-політичним методам боротьби; на відміну від фарисеїв виступали за буквальне розуміння Святого Письма (Тори), окрім неї не визнавали ніяких передань старців (традиції тлумачення та виконання Тори), заперечували залежність всіх подій від волі Божої, наголошуючи на свободі волі людини, оспорювали існування ангелів, безсмертя душі, тілесного воскресіння померлих. Есеї — представники містико-аскетичної секти іудаїзму, для якої були характерні пустельно відлюдницький общинний спосіб життя та посилене очікування приходу Месії; своєрідний централізований іудейський «монашеський» орден. Зилоти — єврейські радикали-екстремісти, які вели партизансько-терористичну боротьбу проти римської влади, своєю пропагандою та діями підбурюючи народ до військового повстання. Окрім євреїв, які проживали в Палестині, ще існувала велика єврейська діаспора. Єврейські громади та їх синагоги були поширені по всій території Римскої імперії. Основною мовою спілкування євреїв розсіяння була грецька — мова міжнародного спілкування імперії. В богослужінні та навчанні широко використовувався грецький переклад Старого Завіту (так звана Септуагінта — переклад семидесяти тлумачів). Все це сприяло проповіді ідей монотеїзму та приходу Месії серед язичницьких народів. На той час розвиток античної філософії призвів до дискредитації традиційних політеїстичних вірувань серед широких верств населення. Ця дискредитація була настільки сильною, що утворився духовний вакуум, який потрібно було чимось заповнити. Це зумовило з одного боку поширення ідей атеїзму, скептицизму та агностицизму, зневіру у будь-яких богах, істинах і цінностях, з іншого — посилену зацікавленість до старих і нових релігійних традицій завойованих народів, в першу чергу іудеїв, персів, єгиптян, які проголошували доктрини особистого спасіння людини від гріха та смерті. Таким чином, на території Палестини та всієї Римської імперії в І ст. склалися історичні передумови, які в своїй сукупності сприяли виникненню і поширенню християнства як нової світової релігії. 2. Іісус Христос — засновник християнства В релігієзнавстві розглядається проблема історичності засновника християнства. Є три основні теорії, які пропонують свої шляхи вирішення питання історичного існування Іісуса Христа. Міфологічна теорія. Виникла в середині ХІХ ст. Розроблялась в працях Б. Бауера, А. Древса, Р. Віппера та ін. Вони стверджували, що Іісус Христос насправді не існував, але був придуманий невідомими авторами християнських євангелій на основі чисельних запозичень з релігійних вірувань народів Африки, Індії, Близького Сходу в ІІ-ІІІ ст. н. е. Іісус Христос — це міфологічна, вигадана, казкова, але не реальна особа. На сьогодні в релігієзнавчій науці ця теорія вважається необґрунтованою та упередженою. Історична теорія. Сформувалась як відповідь на міфологічну теорію. Представлена в роботах таких світських вчених як Ф. Енгельс, Д. Штраус, Е. Ренан, К. Каутский, Дж. Фрезер, А. Робертсон та ін. Вони вважають Іісуса Христа реальною історичною людською особистістю, яка дійсно жила в І ст. в Палестині, проповідувала, зібрала групу послідовників, вступила в конфлікт з садукеями і фарисеями, була засуджена до страти іудейським Синедріоном і римським прокуратором Понтієм Пілатом, розіп’ята на хресті на горі Голгофа біля м. Єрусалим. Разом з тим в цій теорії не сприймаються і відкидаються як неправдиві новозавітні повідомлення про божественність Іісуса Христа та будь-які надприродні події (чудеса) з його життя. На сьогодні історична теорія здобула найбільше визнання серед світських науковців з огляду на ряд вагомих аргументів. Доведено: по-перше, всі Євангелія та інші книги Нового Завіту, в яких розповідається про життя Іісуса з Назарету, написані в другій половині І ст., тобто через декілька десятиліть після описуваних подій за життя його безпосередніх учнів; по-друге, новозавітні побутові, політичні, економічні, історичні, географічні дані в цілому співпадають з тим, що нам говорять інші нехристиянські історичні джерела та археологічні знахідки про той історичний період; по-третє, факт історичного існування Іісуса з Назарету ніколи не заперечувався і завжди визнавався іудеями та іншими історичними супротивниками раннього християнства. Все це підштовхує до думки, що Новий Завіт — це не збірка релігійних міфів, але важливе історичне джерело, яке вимагає серйозної уваги дослідників. Крім цього, вагомим свідченням, своєрідним «речовим доказом» на користь історичності Іісуса Христа та його смерті на хресті є наявність Туринської плащаниці. Туринська Плащаниця являє собою льняне полотно прямокутної форми розміром 4,36 м. довжини на 1,1 м. ширини. Християни вірять, що це полотно є саме той саван, в який за єврейським поховальним звичаєм праведний Іосиф з Аримафеї загорнув тіло знятого з хреста Іісуса перед тим як поклав його до гробниці (Мф. 27:59-60). Сьогодні плащаниця перебуває у соборі Святого Іоана Хрестителя м. Турин (Італія). На савані знаходиться негативний відбиток померлого чоловіка зі слідами ран від серії тортур, які закінчилися його розп’яттям, також є залишки крові померлого. Досі науковці не можуть пояснити, яким чином могло утворитися це зображення. Аналізи самої тканини, а також рослинних і мінеральних решток на ній, чітко вказують на час і місце походження плащаниці — І ст. н. е., м. Єрусалим. Сліди ран на тілі померлого з анатомічною точністю відповідають тим ранам, які описані в євангельській розповіді про муки і хресну смерть Царя Іудейського. Зображення обличчя на Плащаниці з фотографічною точністю відповідає християнській іконографічній традиції зображення Месії. Біблійно-богословська теорія. Цілком спирається на віру в Божественне Одкровення, розглядаючи наукові дані як важливі, але принципово недостатні, другорядні і допоміжні за своїм значенням. Згідно Біблійної розповіді та християнсько-богословської традиції Іісус Христос — це не просто реальна людина, релігійний вчитель і проповідник; Він є боголюдина (Бог і людина поєднані в одній Божественній іпостасі), Творець, Спаситель, Суддя, Цар неба і землі. Згідно християнського віровчення пришестя в світ Іісуса Христа є центральною і головною подією світової історії. Здійснюється за промислом Божим, згідно провіщень старозавітних пророків, шляхом чудодійного втілення другої іпостасі Святої Трійці Сина Божого по волі Отця від Духа Святого та згоди Діви Марії. Іісус народився в м. Віфлеєм і був нащадком славетного єврейського царя праведника Давида. Після повернення з Єгипту, де його сім’я ховалася від переслідувань царя Ірода, зростав і виховувався в м. Назарет. В тридцять років Іісус приймає хрещення в річці Іордан від Іоанна Хрестителя та вирушає на проповідь Євангелія (благої вісті). Його проповідь тривала три з половиною роки, супроводжувалась чудодійними зціленнями, воскресіннями померлих та іншими дивами. З числа своїх послідовників Христос обрав дванадцять довірених учнів (апостолів), які постійно супроводжували його та допомагали в місіонерських справах. Іісус проповідував пришестя Царства Небесного для всіх народів, закликав людей до покаяння та очищення від гріхів, заповідував любов до Бога і ближнього, віру в Нього як Месію, Царя і Сина Божого. Разом з тим він категорично відмовлявся від земної політичної влади, демонстративно творив добрі діла в суботу, цим самим порушуючи суворі передання єврейських законників щодо неприпустимості будь-яких дій в цей день покою, публічно засуджував фарисеїв і садукеїв за їх лицемірство, лукавство, владолюбство і сріблолюбство. Підкреслення Іісусом Христом своєї рівності з Богом та порушення суботи дали підстави фарисеям і садукеям звинуватити його у богохульстві та порушенні Закону Мойсея. Зраджений своїм апостолом Іудою, Іісус був схоплений ворогами і засуджений Синедріоном до смерті. Після того, як римський прокуратор Понтій Пілат затвердив цей вирок, Іісус Христос був розіп’ятий і помер на хресті на г. Голгофа біля Єрусалиму. Його тіло за єврейським звичаєм загорнули в плащаницю і поховали в печерній гробниці. Коли тіло перебувало в гробниці Христос своєю людською душею і божественною природою зійшов до місця страждання всіх померлих (шеолу), звільнив і вивів звідти до Царства Небесного душі всіх праведників, які очікували його пришестя за свого земного життя. Через три дні силою Божою людська душа Іісуса повернулася до його тіла — відбулось тілесне воскресіння Христа, що було засвідчене Його учнями, яким Він з’являвся ще протягом сорока днів. На сороковий день після воскресіння Іісус Христос вознісся на небеса до Бога Отця. Ще через десять днів (через п’ятдесят днів після воскресіння) відбулося обіцяне Христом зішестя Святого Духа на його учнів (П’ятидесятниця). Апостоли отримали дар розмовляти на різних мовах і почали проповідувати християнство в Іудеї, а згодом і по всьому світу. День Пятидесятниці вважається днем народження християнської Церкви.

Іслам є однією з трьох світових релігій. Слово «іслам» перекладається з арабської як «покірність» і означає цілковите посвячення себе Богу. Виникнення, розвиток і поширення ісламу пов’язані з історією арабів та інших народів Середнього Сходу, Азії, Африки й частково Європи. Виникнення та становлення ісламу пов’язане як з впливом монотеїстичних релігій (іудаїзму та християнства), так і з еволюцією релігійної свідомості жителів Аравійського півострова. До появи ісламу бедуїни Аравіії жили великими родоплем’яними спільнотами і вели кочовий спосіб життя. Мека, Ясріб та інші міста були їх торгівельними і релігійними центрами. В цих містах проживали сім’ї торговців, деякі з яких були очільниками бедуїнських племен. Бедуїни вірили в багатьох богів (ал-Лат, ал-Уза, Манат та ін.), які уособлювали небесні тіла (Сонце, Місяць) та смисложиттєві ситуації людини (смерть, любов, дружба). На чолі бедуїнського пантеону стояв вищий божественний творець — Аллах (Бог). Богам присвячувалась велика кількість святилищ, головне з яких святилище з «чорним каменем» (гіпотетично метеоритом) знаходилося в м. Мека і через свою форму називалося Кааба (куб). Цьому каменю давні араби вклонялися як дару від Бога Аллаха. Під впливом іудаїзму та християнства на теренах Аравії виникає рух ханіфів (в пер. з араб. «пророків»), які виступали з критикою язичницького багатобожжя і закликали співвітчизників прийняти віру в єдиного істинного Бога. В 570 р. в м. Мека в знатній торгівельній сім’ї народився Мухамад, якому судилося стати засновником ісламу. В ранньому дитинстві він залишився сиротою і був вихований своїм дядьком Абу-Талібом. В 12 років разом зі своїм дядьком він здійснює торгівельну подорож до Сирії. В зрілому віці він став управляючим у однієї багатої вдови Хадіджі, яка згодом стала його першою дружиною. Сімейне оточення Хадіджі справило великий вплив на енергійного та обдарованого Мухамада. Після одруження він поступово віддаляється від господарських справ і, відчуваючи незадоволення сучасною йому релігією арабів, віддається пошукам єдиного істинного Бога. В цей час він любив усамітнюватися в пустелі для релігійних роздумів і споглядань. Згідно з ісламським переданням, коли Мухамаду виповнилося сорок років (610 р.), він пережив видіння ангела. Ангел, наказав йому читати книгу. Мухамад, будучи неписьменним, відмовився. Тоді ангел повторив наказ і почав читати сам, а Мухамад став за ним повторювати. Коли він повернувся до дому і розповів про все дружині, вона підтримала його і запевнила в тому, що він є справжнім пророком. Спочатку проповідь Мухамада мала переважно негативний, засуджуючий характер. Основна увага в ній приділялася засудженню багатобожжя його співвітчизників, жахливим покаранням за це від єдиного Бога, майбутньому воскресінню мертвих і Страшному Суду. Така проповідь не сподобалася більшості жителів Меки, Мухамада хотіли навіть вбити і тому він був змушений разом зі своїми шанувальниками переселитися до м. Ясріб, жителі якого запросили його до себе очолити громаду. Це сталося в 622 р. Ясріб здавна конкурував з Мекою у торгівельному та політичному відношеннях. Згодом це переселення назвали Хіджрою, його дата стала вважатися початком ісламського літочислення, а м. Ясріб перейменували в Медину (місто Пророка). Зміст проповіді Мухамада в Медині мав переважно релігійно-політичний характер, а його діяльність тут мала основоположне значення для подальшої історії арабів і всього ісламського світу. Мухамад проголосив виключну єдність Бога (Аллаха), Творця всесвіту і справедливого Суддю людства; оголосив священну війну ідолопоклонству своїх співвітчизників; сформував та упорядкував арабське суспільство як ісламську громаду відданих Аллаху мусульман — уму (спроби інкорпорації місцевих єврейських і християнських спільнот не були вдалими); організував ісламське військо; в результаті завоювання Меки (630 р.) та союзних договорів з місцевими вождями об’єднав всі до того роз’єднані арабські племена під знаменами ісламу. Протягом життя у Мухамада було 11 дружин і декілька дочок (всі сини померли в ранньому дитинстві). Мухамад помер в 632 р. Започаткована ним релігія ісламу визначила не лише релігійну віру арабів, але також стала основою соціальнополітичного, правового, побутового та культурно-мистецького життя всіх мусульман незалежно від національної приналежності. На сьогодні іслам за чисельністю своїх послідовників є другою після християнства світовою релігією. В світі нараховується близько 1,3-1,4 млрд. мусульман. В 28 державах (Єгипет, Саудівська Аравія, Іран, Пакистан та ін.) іслам є державною релігією. Теорії своєрідного «ісламського шляху» розвитку в сучасному світі пропагуються такими міжнародними організаціями як Організація ісламської конференції (з 2011 — Організациія ісламського співробітництва), Всесвітній ісламський конгрес та ін.