Філософські концепції людини

 Проблема людини є центральною у філософії. Сукупність філософських вчень, які розкривають сутність та проблеми існування людини становлять філософську антропологію. У філософії склалася багата традиція вивчення людини, спадкоємність поглядів на природу і сутність людини. Філософію цікавить питання: що є людина, що робить людину людиною? Наявність розуму, усвідомленої волі, здатність до творчості, здатність відчувати піднесені почуття, чому людина здатна не тільки на великі, а й на огидні вчинки? Філософія завжди прагнула знайти відповіді на ці питання, пізнати людську цілісність. Філософська антропологія – це пізнання людиною самої себе, відповіддю на заповіт Сократа: «Пізнай самого себе». Перші філософські осмислення людини містяться в давньоіндійській ведичній літературі. У Ведах людина наділена душею, яка є частиною світової душі. Межі між людиною та іншими живими істотами прохідний і рухливий. Але людській душі притаманне бажання досягти свободи від пут земного буття і знайти з'єднання з Богом. Моральна поведінка людини була в центрі вчення китайських філософів. Конфуцій вчив, що, наділена небом певними моральними якостями, людина зобов'язана їх удосконалювати. Щоб наблизитися до ідеальних відносин в сім'ї та державі, людина повинна керуватися принципом «не роби іншим того, чого не бажаєш собі, допомагай іншим досягти того, що бажаєш сам». Згідно вчення Лао-дзи, людина повинна в своєму житті слідувати принципам дао – всюдисущого і природного закону всесвіту. Вона повинна за допомогою розуму прийти до гармонії зі світом і ця гармонія розкриє йому свободу. Антична філософія тривалий час розглядала людину як образ космосу. Сократ переніс центр філософського уваги на внутрішній світ людини, його душу і чесноти. Завдання людини – прагнути до морального вдосконалення на основі істинного знання. На позиції дуалізму душі і тіла будував своє розуміння людини Платон. Душа постійно прагне до миру ідей і робить людину людиною, а тіло їй протилежно, матеріально і смертне. В єдності і протилежності душі й тіла трагізм людського існування. У подальші часи цей трагізм буде в центрі уваги багатьох течій релігійної філософії. Аристотель виділяє дві основні характеристики людини – соціальність і розумність. Це відрізняє людину від тварини. Сам Аристотель вперше починає говорити про діяльність тільки через добродійну діяльність, через яка, на його думку, розкривається єдина можливість самореалізації людини. У середні віки християнська філософія розглядала людину як пасивного учасника порядку, який встановив Бог. Статус життя людини феодального суспільства визначався приналежністю його до певного стану і вона виступала всього лише як носій тієї чи іншої функції феодального стану. Сенс людського життя в такому трактуванні полягав у тому, щоб жити, померти і бути судимим. Головне завдання людини – долучитися до Бога і знайти порятунок у день страшного суду. Головною рисою людини вважалася гріховність. Великий богослов Августин Аврелій наголосив основним змістом людського життя щастя. Щастя ж полягає в пізнанні Бога. Любов до себе, доведена до презирства до себе як гріховної суті, є любов до Бога. Головною ознакою людяності християнство вбачало в любові до Бога. Філософія епохи Відродження ставить проблему людини на земну основу. Гуманізм, який проголосила ця епоха, продовжує носити християнський характер, адже людина створена за зразком і подобою Бога. Але на противагу середньовічному вченню про людську гріховність, Відродження створює вчення про гідність людини, стверджує природне прагнення людини до добра, земного щастя і гармонії. Бог – творець, і людина – творець, творець своєї долі, свого щасті або нещастя, вона здатна опуститися до тваринного стану і піднятися до богоподібної істоти. У філософській антропології Відродження вже відчутні мотиви індивідуалізму, гедонізму, утилітаризму. Епоха Нового часу пов'язана з формуванням капіталістичних відносин. Епоха конкуренції породжує індивідуалістичне розуміння людини в соціальному й етичному сенсі. Виразником такої позиції був Т. Гоббс зі знаменитим «людина людині вовк». Від Р. Декарта бере свій початок антропологічний раціоналізм. Розум тут розглядається як основа пізнавальної і практичної діяльності людини. Р. Декарт же заклав і механістичний підхід до людини. Тіло людини, за Декартом, є машиною, на яку впливає свідомість, а й свідомість зазнає впливу тіла. Згідно з французьким механіцизмом ХVIII століття – людський організм – це машина, яка сама заводиться, подібна до годинникового механізму; як продукт природи, людина абсолютно детермінована її законами. У ХVIII ст. родоначальник німецької класичної філософії І. Кант при розгляді питання про те, що таке людина, формулював його як основне питання філософії. Людина, за І. Кантом, належить до двох світів, з одного боку – природної необхідності, з іншого – моральної волі й абсолютним цінностям. Людина як вільно діюча істота робить або має робити себе сама. Кожна особистість є самоціллю і самодостатня, вона не може розглядатися як засіб досягнення навіть найбільш благих цілей. У ході морального виховання необхідно взяти верх над властивою людині схильністю до зла. Основу моралі створює почуття провини. Людина, яка не відчуває провини не може бути визнана як моральна. Згідно з Г. Гегелем, людському передує людяність мислення. Людина – суб'єкт духовної діяльності, носій духу і розуму. Особистість починається з усвідомлення себе людиною як істоти нескінченного, загального й вільного. Г. Гегелю також належить першість в ствердженні примату соціального над індивідуальним. Філософія Г. Гегеля є гімном духовної діяльності людини. Як чуттєво-тілесну істоту розумів людину єдиний матеріаліст у німецькій класичній філософії – Л. Фейєрбах. В основі його антропології лежать відносини між «Я» і «Ти», пізнання свого «Я» через інше «Я». Л. Фейєрбах виводив принципи моралі з властивого людині від природи прагнення до щастя. Досягнення щастя можливе, якщо кожна людина розумно буде відноситься до своїх потреб і з любов'ю до інших людей. У некласичних філософських вченнях ХIX-XX століть як домінуючі людські якості виділяються почуття і воля. Згідно з А. Шопенгауером, воля – це сила, завдяки якій з'являються істоти, що живуть у просторі й часі. Розум у людині – продукт волі. Світ, в якому людина живе, залежить від того, як його розуміє людина. Головним у людині німецький філософ уважав те, що дала людині природа, що втілено в його тілесності, а також розум і здібності, які людина розвинула. Усе інше – чини, багатство, оцінка оточуючих – хибні орієнтири щастя. Великий вплив на європейську філософію наддали уявлення А. Шопенгауера про трагізм людського життя і людського буття. Послідовник А. Шопенгауера, Ф. Ніцше визначив людину як гру життєвих сил і потягів. Справжню свободу людині дає влада над собою. Вона вища і значніша, ніж влада над іншими. Свідомість, яка підкоряється боргу, традиції, моралі Ф. Ніцше називав рабською. Втілюючи в життя чиїсь настанови, пророцтва, теорії, людина може стати тільки рабом обставин, доктрин, ідеологій. Кожен повинен йти своєю дорогою, інакше він не створить єдине своє життя. Головною цінністю філософії Ф. Ніцше є ідея піднесення людини. Сама людина розглядалася як цінність, що перебуває в стані нескінченного становлення, як процес, як невичерпність. Ірраціоналізм філософської антропології в ХХ столітті знайшов своє втілення в психоаналізі. Основоположник психоаналізу З. Фрейд створює структурну теорію особистості, в основі якої дослідження несвідомих психічних процесів. З позиції цієї теорії психічний апарат особистості складається з трьох частин. Перша – «ВОНО» – резервуар психічної енергії, котел пристрастей, які киплять, потягів, які прагнуть до негайного задоволення. Друга частина – «Я» ( «Его») – посередник між зовнішнім світом і задоволенням. Третя частина – «Над-Я» – норми культури й релігії, яких слід дотримуватися. З. Фрейд був противником теорії середовища, спроб пояснити психічні процеси зовнішніми факторами. Біопсихичні характеристики, на його думку, на відміну від різних проявів культури, притаманні всім людям. Несвідоме виступає як прояв інстинктів. Динаміка інстинктивних потягів визначає динаміку психічного життя людини, характер індивідуума, і всі соціально-культурні явища визначаються цією динамікою. Події та враження раннього дитинства визначають риси психіки індивідуума. Він уважав, що пам'ять несвідомо зберігає не тільки особисті переживання, а й зміст переживань всіх попередніх поколінь. Проблема переживання внутрішньо ізольованою людиною свого існування становить основу філософії екзистенціалізму. Людина, яка в центрі розгляду цієї філософської течії, спрямована на саму себе, її існування ненадійне і тлінне. Для суб'єкта має значення тільки власне існування і рух до небуття. Від усього іншого людина відрізняється тим, що не знаючи, що значить бути, вона може сказати «Я єсмь». За М. Хайдеггером, людина спільно проживає з іншими людьми, а люди, штовхаючись у нескінченних контактах один з одним, взаємно «погашають» унікальність своїх індивідуальних проявів, стають безликими одиницями натовпу. В результаті кожен уподібнюється іншому. Французький екзистенціаліст Ж.-П. Сартр уважав виразом людського буття свободу. Людина, за Ж.-П. Сартром у своїх природно-біологічних, рольових, класових, професійних характеристиках повторюється, подібна до інших. ЇЇ унікальність – у цілях, проектах, спрямованості в майбутнє. Майбутнє представлено безліччю варіантів і можливостей. Це ставить людину в ситуацію вибору. Вибір – виключно людська ситуація. Навіть відмова від вибору – теж вибір. Звідси свобода як універсальна характеристика людини. Людина, згідно з Ж.-П. Сартром, і є свобода, але вона не вибирає бути вільною, вона засуджена до свободи. Свобода – це не реальне панування над природою і соціальністю, а ідеальна категорія, всього лише бажання. Кожна людина стає особистістю, вибирає вигляд, характер, звички, знання. Вибираючи себе, людина створює світ. Для іншого «Я» особистість з її суверенністю та унікальністю – всього лише складові абстракції, які символізують світ. Людина прагне до того, щоб інший визнав факт її волі. Для екзистенціалізму людина є щось незакінчене, вона вільно обирає себе і несе повну відповідальність за свій вибір. Людина є вільною – в цьому гуманістичний характер екзистенціалізму. Однак, людина – істота не тільки земна, а й космічна. На цьому наголошував німецький філософ М. Шелер. Людина, за М. Шелером, є, була і завжди залишиться твариною. Але між людиною та іншими тваринами є істотна відмінність, що полягає в наявності у людини духу. Характеристикою людського духу є його відкритість світу. Дух людини долає обмеження середовища і виходить у відкритий світ, усвідомлюючи його саме як відкритий світ. У силу закладеної в людині онтологічної свободи він здатний осягнути об'єктивне буття. Всякий дух носить особистісний характер. Особистість – це істотно-необхідна і єдина форма існування духу. Таким чином, філософсько-антропологічні вчення – це вчення про метафізичне походження людини, про її фізичні, духовні та психічні основи, про ті сили, які нею керіють і якими рухає вона.