МАТЕРІАЛИ З КУРСУ "ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА" 21-БО, 24-ГМ-Ф, 25-М-Ф

 

ЗМІСТ

 

1. Лекція на тему „Основи теорії держави і права”

2. Лекція на тему ”Основи Конституційного права України”

3. Лекція на тему ”Основи виборчого права України”

4. Лекція на тему ”Основи муніципального права України”

5. Лекція на тему ”Основи адміністративного права України”

6. Лекція на тему ”Основи господарського права України”

7. Лекція на тему ”Основи фінансового права України”

8. Лекція на тему ”Основи банківського права України”

9. Лекція на тему ”Основи міжнародного права України”

10. Лекція на тему ”Основи цивільного права України”

11. Лекція на тему ”Основи трудового права України”

12. Лекція на тему ”Основи соціального законодавства України”

13. Лекція на тему ”Основи житлового права України”

14. Лекція на тему ”Основи сімейного права України”

15. Лекція на тему ”Основи кримінального права України”

16. Лекція на тему ”Основи земельного права України”

17. Лекція на тему ”Основи аграрного права України”

18. Лекція на тему ”Основи екологічного права України”

19. Лекція на тему ”Судові й правоохоронні органи України”

20. Лекція  на тему ”Вирішення господарських спорів в України”

21. Лекція  на тему ”Розгляд цивільних, адміністративних і 

      кримінальних справ в Україні ”

 

 

 

 

Вступ

Успішний розвиток нашої держави неможливий без активної й свідомої участі у громадському, політичному житті більшості громадян, молоді, студентства. Але конструктивною, позитивною така участь може бути лише в тому разі, коли громадяни володіють певним обсягом знань з теорії існування та діяльності держави, її устрою, чинного законодавства.

Проблема правового виховання, ознайомлення з чинним законодавством набула великої актуальності. Однією з важливих ланок цього процесу є вивчення дисципліни „Правознавство”.

Мета і завдання дисципліни „Правознавство” – надати студентам основи знань з теорії держави і права, ознайомити їх з конституційним ладом нашої країни й чинним законодавством, допомогти знаходити рішення, що відповідають його вимогам.

Предметом дисципліни є вивчення основних точок зору сучасної юридичної думки про виникнення держави і права, поняття системи права та її внутрішньої організації, характеристики джерел права як зовнішньої форми його вираження, визначення місця та ролі права в урегулюванні різноманітних суспільних відносин.

У процесі навчання студенти отримують необхідні знання під час лекційних  та семінарських занять. Для успішного засвоєння навчального матеріалу дисципліни необхідною складовою є самостійна робота студентів з літературою і нормативно-правовою базою.

Важливе завдання дисципліни – навчити студентів застосовувати юридичні знання для аналізу різноманітних ситуацій. Формування таких навичок сприятиме використання знань з різних галузей права – адміністративного, господарського, фінансового, цивільного, трудового, сімейного, кримінального тощо. Здійснена спроба подати в конспекті все, що необхідно знати студенту для вивчення дисципліни „Правознавство”.

Конспект рекомендований студентам усіх спеціальностей та форм навчання.

Лекція

на тему „Основи теорії держави і права”

 

План лекції

1.         Основні закономірності виникнення держави і права.

2.          Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні політичної влади.

3.          Поняття держави та її ознаки.

4.          Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності (функції) держави.

5.          Поняття форми держави.

6.          Співвідношення і взаємодія держави і особи.

7.          Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення держави.

8.          Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.

9.          Система соціальних норм і місце права в цій системі.

10.      Поняття права та його ознаки.

11.      Функції і принципи права.

12.      Поняття системи права як внутрішньої його організації.

13.          Характеристика джерел права як зовнішньої форми його вираження.

14.      Правові відносини.

15.      Правомірна поведінка.

16.      Правопорушення: поняття, причини і види.

17.      Склад правопорушення та його ознаки.

18.      Юридична відповідальність поняття і ознаки.

19.      Принципи, види, функції і мета юридичної відповідальності.

 

 

 

 

1. Основні закономірності виникнення держави і права

Три великі поділи праці:

1)    відокремлення скотарства від землеробства;

2)    відокремлення ремесла від землеробства;

3)    відокремлення торгівлі від виробництва.

Причини виникнення держави і права:

1)    три великі поділи праці;

2)    поява надлишкового продукту, приватної власності на засоби

3)    виробництва і, як наслідок , майнової нерівності;

4)    утворення суспільних економічних класів з протилежними інтересами,   конфліктами між ними;

5)    неспроможність суспільної влади первісного суспільства управляти ним   за наявності класових суперечностей.

Причини виникнення права:

1)    переростання первісних звичаїв, традицій в юридичні норми;

2)    правотворча діяльність компетентних державних органів чи посадових  осіб;

3)    перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ на загальну норму, що є обов’язковою для вирішення аналогічних справ (так званий прецедент).

Основні теорії походження держави:

1)    теологічна (божественна);

2)    патріархальна;

3)    договірна;

4)    насильницька;

5)    психологічна;

6)    расова;

7)    органічна;

8)    соціально-економічна (зокрема класова)

 

2. Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні політичної влади

Природа – це те, що фізично оточує людське суспільство, це – географічне середовище. Вплив географічного середовища завжди опосередковується суспільними умовами і, насамперед, рівнем розвитку виробництва.

Суспільство - соціальний організм, частина природи, що складається з людей, які постійно працюють над удосконаленням знарядь і засобів виробництва.

Вплив людини на природу залежить  рівня розвитку виробничих сил,  характеру суспільного ладу, від рівня розвитку суспільства і самої людини.

З появою держави і права в суспільстві виникають нові види суспільних відносин: політичні й правові. Це спричинило до виникнення політичної і правової систем.

Політика – це частина життєдіяльності людей, пов’язана з головними для життя і діяльності особи, держави й суспільства інтересами, в основі яких лежать потреби народів, націй, соціальних груп, держави та інших соціальних суб’єктів.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи.

Важлива роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади належить і праву. Право, як і держава, - це надбудова над економічним базисом суспільства, що є складником правової системи суспільства.

Роль права у громадському суспільстві й здійсненні політичної влади залежить від взаємозв’язку держави і права. Право залежить від держави. Право має відносну самостійність і впливає на державу, отже , і держава залежить від права. У реалізації своїх функцій держава використовує правові та неправові форми й методи. Держава і право відіграють значну роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади.

 

 

3. Поняття держави та її ознаки

Держава, як зазначалось, є основним інститутом політичної системи суспільства.  Вона концентрує в собі владні відносини, які стосуються інтересів і потреб всіх членів суспільства.

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку всього суспільства та здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також  управління загальносуспільними справами. 

Ознаки держави:

1) наявність системи суверенної політичної влади;

2) територія;

3) монополія на легальне застосування примусу;

4) наявність державної мови;

5) апарат держави;

6) наявність національної правової системи;

7) населення.

 

4. Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності (функції)  держави

Функції держави – це основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляються її сутність і зміст, а також соціальне призначення в соціально неоднорідному суспільстві.

Термін „функції держави” застосовується для позначення основних напрямків діяльності держави. Виконання державою своїх функцій має за мету гармонізувати життєдіяльність суспільства і держави. У функціях держави визначаються її сутність та реальна роль, яку держава відіграє у вирішенні основних питань суспільного розвитку. Функції мають об’єктивний характер, обумовлений потребами суспільства, вони встановлюються залежно від основних завдань держави на певному етапі розвитку. Зміст завдань держави зумовлюється різними внутрішніми й зовнішніми чинниками.

Функції держави можна поділити на внутрішні й зовнішні.

Головні внутрішні функції держави:

1)    господарсько-організаційна  (програмування і організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об’єктами державної власності);

2)    господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва на основі визначення і захисту різних форм власності на засоби виробництва);

3)    культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка культури, обґрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо);

4)   соціальна (охорона і відновлення здоров’я , соціальне забезпечення та ін.);

5)    створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій.

Головні зовнішні функції держави:

1)    участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

2)    оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;

3)    організація, підтримання і розвиток міжнародних договірних відносин на засадах загальновизнаних принципів міжнародного права.

 

5. Поняття форми держави

Форма держави об’єднує  три компоненти: форму  державного правління, форму державного устрою і державний режим.

Державне правління – це спосіб організації і здійснення вищої державної влади. Традиційно виділяють такі основні форми державного правління:

1)    монархія – це форма державного правління, при якій вища державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і, звичайно, передається у спадок;

2)    республіка – форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається виборцями на певний строк.

Державний устрій – це поділ території держави на певні складові й розподіл влади між нею і цими складовими. Історично склалися дві форми державного устрою:

1)    унітарна держава – це держава, окремі складові якої не мають суверенітету, всіх ознак державності;

2)    федерація – це союзна держава, яка складається з державних утворень, які мають певну самостійність.

Політичний (державний) режим – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

У сучасних умовах державні режими класифікують так:

1) демократичний режим – це режим, що характеризується децентралізацією, розосередженням влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів, це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління та прийняття рішень відповідно до волі більшості;

2) авторитарний режим – це режим, що характеризується значним зосередження влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав та свобод громадян і їх об’єднань, строгою регламентацією їхньої активності, різким скорочення повноважень демократичних інституцій;

3) тоталітарний режим – це режим, що характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

 

6. Співвідношення та взаємодія держави і особи

У теорії держави і права вивчається окрема людина, індивід, особистість, громадянин. При цьому розглядаються різноманітні відносини людини і держави. Індивід – це конкретна людина. Сукупність індивідів, об’єднаних природними зв’язками, утворює людське суспільство. Людина – це розумна істота, яка має волю, дар мислення, здатна виробляти знаряддя праці й може свідомо користуватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні та соціальні якості.

Найхарактернішим зв’язком особи (людини) з державою є її громадянство як постійний політико-правовий зв’язок, що відображається в їхніх взаємних правах і обов’язках.

Особа виступає як суб’єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий статус: правові норми, правосуб’єктність, права, свободи й обов’язки, інтереси, громадянство, юридична відповідальність, правові принципи, правовідносини.

Держава і особа тісно взаємозв’язані. Держава визнає людину , її життя, недоторканість, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Головний обов’язок держави – забезпечення людині відповідних умов для здійснення прав і свобод, виконання обов’язків. За допомогою права, передусім конституційного, держава закріплює відповідний правовий статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі однакові можливості в користуванні суб’єктивними правами і виконанні обов’язків.

 

 

 

7. Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення держави

 У теорії держави і права існують різні класифікації концепцій про державу:

1) теорія солідаризму;

2) держава загального благоденства;

3) теорія плюралістичної демократії;

4) теорія еліт;

5) теорія неоелітаризму, або елітарної демократії;

6) теорія конвергенції;

7) доктрини технократії;

8) ідеї анархізму;

9) теорії етатизму.

 До концепцій юридичного спрямування відносять теорії правової і соціальної держави.

Соціальна держава – це держава, в якій:

1) громадянам забезпечується гідне людини життя і соціальний захист у цілому;

2) громадянам гарантується особиста свобода;

3) у суспільстві культивується і забезпечується цивілізованими засобами соціальна злагода, мирне вирішення суперечностей, які виникають чи можуть виникнути.

 Соціальна держава:

 1) зобов’язує індивіда брати участь у вирішенні загальних завдань;

 2) є регулятором суспільного життя;

 3) здійснює контроль над діяльністю приватного власника та приватного капіталу;

 4) досягає дедалі більших успіхів у сфері соціального забезпечення свого народу;

 5) стверджує і розширює діяльність вільних профспілок і промислової демократії;

 6) здійснює чимало інших демократичних перетворень.

Кінцевою метою соціальної держави є:

1) досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації влади народу і забезпеченні людині й громадянину всіх прав, свобод і законних інтересів  та виконання всіма суб’єктами права їхніх обов’язків ;

2) ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму , експлуатації людини людиною;

3) гарантування всім людям рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної окремої особистості;

4) досягнення цих та інших цілей у мирний спосіб політичними методами;

5) модернізація виробництва і поступовий перехід до ринкових відносин.

 

8. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

Громадянське суспільство і правова держава існують відносно незалежно.

Проблема формування громадянського суспільства не може вирішуватися вольовими методами, вирішальну роль повинен відіграти об’єктивний, природно-історичний процес розвитку суспільства.

Громадянське суспільство -  це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

1)    приватна власність, вільна праця, підприємництво;

2)    існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об’єднань громадян на добровільній основі;

3)    багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

4)    наявність незалежної системи засобів масової інформації;

5)    вільний розвиток сім’ї як первинної основи співжиття людей;

6)    переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свободи, незалежності й недоторканості.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій тільки юридичними засобами забезпечуються верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави й особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

До основних ознак правової держави слід віднести такі:

1)    вона сприймається як об’єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;

2)    у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;

3)    вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації;

4)    розвинена система чинного законодавства;

5)    взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб;

6)   провідна роль суду у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій;

7)    ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку;

8)    високий рівень правосвідомості й правової культури громадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів тощо.

Громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнюючі системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність. Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є нагальною проблемою.

 

9. Система соціальних норм і місце права в цій системі

Соціальні норми – це загальні правила поведінки людей у суспільстві, зумовлені об’єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об’єднань громадян), звичаї чи традиції.

Юридичні (правові) норми – це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах.

Моральні норми – це правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми – це правила поведінки, що встановлюються і забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об’єднаннями людей.

Звичаї чи традиції – це правила поведінки, що історично склались і увійшли в звичку людей.

Право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв’язком з державою.

 

10. Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюються з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Юридичне право – це свобода та обґрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Юридичним об’єктивним правом називають систему всіх правових приписів, що встановлені (санкціоновані), охороняються, захищаються державою, мають загальнообов’язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб’єкта права.

Юридичне суб’єктивне право – це певні можливості, міра свободи, що належить суб’єкту, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права можна віднести такі:

1) право – це система правових норм;

2) це правила поведінки загального характеру;

3) ці правила мають загальнообов’язковий характер;

4) вони тісно зв’язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

5) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

6) установлюються, санкціонуються, гарантуються (забезпечуються) державою та її органами;

7) у своїй сукупності регулюють та охороняють соціальні відносини між людьми;

8) правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Право як волевиявлення держави – це система загальнообов’язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв’язані й регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві.

 

11. Функції і принципи права

Функції права – це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні й спеціальні юридичні. Розглянемо функції права, що належать до загальносоціальних:

1) гуманістична функція - захищає права і свободи людства, народу, людини;

2) організаторсько-управлінська – право суб’єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем;

3) інформаційна (комунікативна) – інформує людей про волю законодавця;

4) оцінно-орієнтувальна – поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави;

5) ідеологічно-виховна – формує у людини певний світогляд;

6) гносеологічна (пізнавальна) – право само виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять:

1) регулятивну - спрямована на врегулювання суспільних відносин;

2) охоронну  - спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин.

Принципи права – це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

 

12. Поняття системи  права як внутрішньої його організації

Система права – це внутрішня форма права, яка має об’єктивний характер побудови, що відображається в єдності й узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.

Первинним ланцюгом системи права є нормативно-правовий припис (норма права). Це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки суб’єкта права, що містить в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нормативного характеру.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв’язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза – це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція – це частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто само правило поведінки.

Санкція – це частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Норми права можуть об’єднуватися в інститути й галузі права.

Інститут права можна визначити як відокремлену групу взаємозв’язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.

Галузь права – це сукупність правових норм (приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання. 

 

13. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його вираження

Окрім внутрішньої  розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного вираження права, його організація в належну юридичну оболонку.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять:

1) правовий звичай – це санкціоноване державою звичаєве правило

 поведінки загального характеру;

2) правовий (судовий чи адміністративний) прецедент – це рішення      компетентного органу держави, якому надається формальна обов’язковість   під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ;

3) нормативний договір – це формально-обов’язкові правила поведінки  загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи  більше суб’єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про  утворення федерації, колективний договір);

4) нормативно-правовий акт – це рішення компетентних суб’єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер,   зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі,      забезпечується державою і породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні.

Підзаконні нормативно-правові акти – це результат нормативної діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об’єднань з установлення , впровадження в дію, зміни і скасування  нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів.

Систематизація нормативних актів – це діяльність з упорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.

Інкорпорація – це вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках в певному порядку без зміни змісту. Критерій систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження.

Кодифікація – це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усуненні розбіжностей і суперечностей, скасуванні застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс – це  кодифікаційний акт, що забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи,  статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять Кодексів.

 

14. Правові відносини

Правовідносини – це  врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії взаємних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків , що забезпечуються державою.

Основні ознаки правовідносин:

1) вони виникають на основі норм права або укладання угоди;

2) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб’єктні права та юридичні обов’язки;

3) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і об’єднань;

4) здійснення суб’єктивних прав чи додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти (прийняття, зміна чи припинення нормативно-правового акта, укладання угоди).

Суб’єктами правовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб’єктивних прав і   юридичних обов’язків. Суб’єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов’язків, здійснювати їх від свого  імені й нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність – це здатність суб’єкта бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Дієздатність – це здатність суб’єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки. ЇЇ поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність – це здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати й укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність – це здатність суб’єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

Об’єкти правовідносин – це реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Юридичні обов’язки – це закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумної та доцільної  поведінки особи (суб’єкта), спрямована на задоволення інтересів носія  суб’єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини , передбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виникнення чи припинення правовідносин.

Юридичні дії поділяють на правомірні й неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти – таку юридичну поведінку, що здійснюється з метою породження юридичних наслідків, правомірні юридичні вчинки – такі дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків.

Неправомірні юридичні дії – це правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини й різні проступки.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв’язує виникнення чи припинення правовідносин.

 

 

15. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка – це суспільно необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, що виявляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.

До ознак правомірної поведінки відносяться:  об’єктивна можливість і необхідність, бажаність і допустимість,  відповідність інтересам громадянського суспільства,  гарантованість і охорона державою,  відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб’єктів можна диференціювати за різними критеріями:

1) за складниками юридичних фактів – юридичні вчинки й індивідуальні акти;

2) за формою реалізації права – додержання, виконання, використання, правозастосування;

3) за змістом правовідносин – здійснення суб’єктивних прав, свобод, юридичних обов’язків, законних інтересів;

4) за формою вияву назовні – дія та бездіяльність;

5) за способом детермінації – активна і пасивна;

6) за способом формування в нормативних актах – прямо і побічно передбачена правовими нормами.

 

16. Правопорушення: поняття, причини і види

Протиправною поведінкою вважається поведінка, що характеризується порушенням норм права. Одним з видів такої поведінки  є правопорушення. Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці. Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками, до яких належить:

1) суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків;

2) протиправність діяння;

3) винність особи, яка скоїла протиправне діяння;

4) деліктоздатність суб’єкта правопорушення;

5) покарання і стягнення.

Правопорушення – це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищеназваних ознак.

Види правопорушень – це класифікаційні групи правопорушень за різними підставами. Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки.

Злочин – це вид правопорушення, що передбачається кримінальним законом, тобто суспільно небезпечні, кримінально протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка досягла певного віку, що посягають на суспільний чи державний устрій країни, її політичну чи економічну систему, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права й свободи особи.

Проступки класифікуються:

1) адміністративні проступки – це такі, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління;

2) дисциплінарні проступки – це такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисципліни;

3) цивільно-правові проступки – це шкідливе, протиправне, винне порушення деліктоздатною особою врегульованих нормами цивільного права майнових і пов’язаних з ними немайнових особистих відносин.

Причини правопорушень – це комплекс явищ об’єктивного й суб’єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб’єктів права.

 

17. Склад правопорушення та його ознаки

Склад правопорушення – це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення:

1) об’єкт правопорушення – це  суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення;

2) об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об’єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди;

3) суб’єкт правопорушення – це індивід чи колектив людей;

4) суб’єктивна сторона правопорушення – це внутрішня психічна діяльність особи, пов’язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб’єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільно небезпечні й шкідливі наслідки і бажає чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права розрізняють наміри:

1) завчасно обдуманий;

2) такий, що виник раптово;

3) неконкретизований.

Прямий намір має місце тоді, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, і бажає їх настання.

Непрямий намір характеризується тільки вольовим критерієм, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і не бажає, а свідомо допускає його настання.

Необережність під час скоєння правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Казус має місце тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності.

Мотив – це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення.

Мета – це уявлення особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

 

18. Юридична відповідальність: поняття і ознаки

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Перспективна (позитивна) юридична відповідальність – це сумлінне виконання своїх обов’язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність – це специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються за судженням протиправного діяння і суб’єкта правопорушення, покладанням на останнього обов’язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності:

1) державно-правовий примус;

2) негативна реакція держави на правопорушення і суб’єкта, винного в його скоєнні;

3) обов’язок правопорушника витерпіти несприятливі наслідки за його протиправну поведінку.

Державно-правовий примус – це спосіб державного впливу на суб’єкта правопорушення, що тягне для нього позбавлення особистого, майнового чи організаційного характеру. Державний примус характеризується конкретною діяльністю компетентних органів чи службових осіб, яка включає в себе:

1) нагляд за правомірністю поведінки учасників суспільних відносин;

2) дослідження обставин діянь, в яких виявлені ознаки правопорушень;

3) розгляд справ про конкретні правопорушення;

4) застосування юридичних санкцій до винних осіб;

5) виконання актів застосування норм права.

 

19. Принципи, види, функції і мета юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності:

1) відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру;

2) законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності;

3) гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.

Мета юридичної відповідальності полягає у вияві її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності:

1) загальну превенцію правопорушення;

2) покарання правопорушника;

3) вплив на свідомість правопорушника;

4) моральну перебудову особи;

5) формування у людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі;

6) виховний вплив на інших людей.

Функції юридичної відповідальності – це головні напрями юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб з метою захисту правопорядку і виховання суб’єктів права, які скоїли чи можуть скоїти правопорушення. Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності:

1) превентивну (попереджувальну);

2) виховну;

3) репресивну (каральну);

4) компенсаційну (поновлювальну);

5) сигналізаційну (інформаційну).

Розрізняють:

1) кримінальну відповідальність – це різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину;

2) різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, під якою розуміють покладання на порушників загальнообов’язкових правил, чинних в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень;

3) самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність, тобто відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов’язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав;

4) дисциплінарна відповідальність – це різновид юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни із застосуванням до нього догани та звільнення; законодавством, статутами й положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення;

5) матеріальне відповідальність розглядається як різновид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов’язків.

Підставами для накладення матеріальної відповідальності є пряма дійсна шкода, протиправна поведінка працівника, причинний зв’язок між протиправними діями чи бездіяльністю та виниклою шкодою або провина працівника в заподіяній шкоді.

Матеріальна відповідальність може бути повною і обмеженою.

 

 

 

Лекція

на тему „Основи Конституційного права України”

 

План лекції

1.    Конституційне право –провідна галузь національного права України.

2.    Державні символи України.

3.   Загальна характеристика Конституції України та її юридичні властивості.

4.    Громадянство України як один із інститутів конституційного права.

5.   Загальна характеристика основних прав, свобод і обов'язки людини і громадянина, гарантії їх дотримання.

6.    Верховна Рада України.

7.    Президент України: конституційний статус й повноваження.

8.    Кабінет Міністрів України, центральні й місцеві органи влади.

9.    Територіальний устрій України.

10.Поняття судової влади та основні засади правосуддя в Україні.

11.Конституційний Суд України, його функції та завдання.

12.Система судів України.

13.Поняття судочинства.   

14.Прокуратура Україна.   

15.Правовий статус міліції.

16.Правовий статус Служби безпеки України.                       

 

 

 

 

 

 

1. Конституційне право –провідна галузь національного права України

Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов’язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави.

Предметом конституційного права України є коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади. Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства.

Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, в яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин.

До них відносять принципи:

1)    верховенства права;

2)    верховенства і прямої дії конституції та законів у системі нормативно-правових актів;

3)    загальної демократії;

4)    політичного, економічного та ідеологічного плюралізму;

5)    поділ влади;

6)    гуманізму;

7)    пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством;

8)    державного та іншого гарантування прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України .

Конституційно-правова норма – це загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою  з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. Їхніми специфічними ознаками є те, що вони:

1)    регулюють особливе коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;

2)    встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов’язковим для інших галузей права;

3)    мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

4)       відрізняються особливою структурою, для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція), мають лише диспозицію.

Метод конституційно-правового регулювання – це сукупність способів і засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується:

1)    найбільшою загальністю;

2)    максимально високим юридичним рівнем;

3)    імперативністю;

4)    універсальністю;

5)    доцільністю;

6)    поєднанням прямого й опосередкованого регулювання.

Джерелами сучасного конституційного права  України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти , слід відзначити:

1)    Конституцію України – основне джерело права;

2)    Конституційні закони – закони, що вносять зміни  й доповнення до Конституції;

3)     звичайні закони – закони, що містять конституційно-правові принципи та норми;

4)    інші акти Верховної Ради України та акти Всеукраїнського референдуму;

5)    певні нормативні акти Президента України;

6)    деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

7)    окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, їхні регламенти.

Під терміном конституційний лад звичайно розуміють такий порядок, при якому дотримуються права і свободи людини й громадянина, держава підпорядкована праву (є конституційною), сприяє утвердженню справедливих, гуманних і правових  взаємозв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою.

Конституційна держава характеризується такими рисами:

1)    обмеженістю (підпорядкованістю) державної влади правом і  народним суверенітетом;

2)    забезпеченням такої обмеженості відповідними гарантіями.

Не можна ототожнювати поняття „конституційний лад” і „державний лад”. Останнє є більш ширшим, ніж перше.

Державний лад -  це  система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами.

Засади конституційного ладу – це система основних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносини держави з людиною, громадянським суспільством.

Основні принципи конституційного ладу України:

1)         суверенітет;

2)         демократизм;

3)         гуманізм;

4)         соціальність;

5)         верховенство права;

6)         унітаризм;

7)         розподіл влади;

8)         плюралізм;

9)         республіканізм;

10)     рівність усіх суб’єктів права власності перед законом.

 

2. Державні символи України

Державні символи – це закріплені в конституційному праві України офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру і символізують суверенітет держави.

Основними функціями державних символів України ( залежно від виконуваної ними ролі) є:

1)    політична;

2)    дипломатична;

3)    ідеологічна;

4)    соціальна.

Державний прапор – це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. За Конституцією, Державний прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.

Державний прапор України був затверджений Постановою Верховної Ради України „Про Державний прапор України” від 28 січня 1999 року.

Державний герб – це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, він зображується на прапорах, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ. Конституцією України (ч.3 ст.20) передбачено наявність великого Державного герба і малого Державного герба України. Малий Державний герб України – золотий тризуб (знак Княжої держави Володимира Великого) на синьому щиті – затверджений Постановою верховної Ради України „Про Державний герб України” від 19 лютого 1992 року. Великий Державний герб України містить як головний  елемент – малий Державний герб України, так і зображення герба Війська Запорізького – козака з мушкетом.

Державний гімн – музикально-поетичний твір, який разом з державним гербом і державним прапором є офіційним символом держави. Результатом бурхливих парламентських дебатів стало прийняття Закону України „Про Державний Гімн України” від 6 березня 2003 року. Відповідно до цього Закону Державним Гімном України є національний гімн на музику М.Вербицького із словами першого куплету твору П.Чубинського в такій редакції:

„Ще не вмерла України і слава, і воля,

 Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

 Згинуть наші вороненькі, як роса на сонці.

 Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

 Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

 І покажем, що ми, браття, козацького роду.”

 

  3. Загальна характеристика Конституції України та її юридичні властивості

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

Оцінюючи структуру Конституції України, відзначимо, що вона являє собою системно-структурну цінність, що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її системі залежно від їх функціонального навантаження.

За своєю суттю Конституція України характеризується як основний Закон, який виходить із загальнолюдських, загальнонародних інтересів і потреб. Це акт, котрий на найвищому рівні узаконює баланс інтересів усіх соціальних верств суспільства, наявних в ньому націй, етнічних груп.

Конституція України виходить із основних принципів класичного конституціоналізму. І це цілком зрозуміло: виявляючи повагу до загальновизнаних принципів міжнародного права, ми створюємо правові основи входження України у світове співтовариство.

Зовнішньополітична діяльність України, зазначається в Конституції, спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки.

Юридичні властивості виражають правову природу конституції і визначають її місце в правовій системі держави, в системі національного законодавства:

1)    Конституція України є Основним Законом України;

2)    Конституція України виступає юридичною базою поточної нормотворчості;

3)    Конституція України характеризується пріоритетним становищем в системі національного права, тобто , юридичним верховенством;

4)     норми Конституції України мають найбільш високу стабільність у порівнянні з іншими нормами права;

5)    Конституція України характеризується прямою дією її норм;

6)    Конституція України має особливий правовий захист з боку держави.

У першу чергу, Конституція України є Основним Законом держави. Сама назва „Основний закон” вказує про його особливе місце в системі законів, які схвалюються в державі, і його особливе значення в порівнянні з іншими правовими актами.

Конституція України виступає юридичною базою поточної нормотворчості. Конституція , по суті, є правовим організатором нормотворчої діяльності держави. Прийняття нової Конституції стає величезним стимулом для подальшого вдосконалення законодавства і розвитку нормотворчої роботи.

Наступною юридичною властивістю Конституції є її верховенство. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституція України і повинні відповідати їй.

До властивостей конституційних норм, а, отже, Конституції в цілому слід віднести найбільш високу стабільність їх у порівнянні з іншими нормами права. Це випливає з того, що конституційні норми закріплюють найбільш характерні риси порядків, властивих даному етапові розвитку держави. Вони діють доти, поки зберігаються ці характерні риси, тоді як інші нормативні акти регулюють більш детальні, мобільні відносини.

Говорячи про стабільність Конституції , слід відзначити і особливий порядок внесення до неї можливих змін і доповнень.

Поняття „пряма дія”, як стверджується в літературі, стосується динамічного аспекту дії Конституції. Це поняття стосується змістовної характеристики прямої дії і в цьому випадку згадується поряд з такою юридичною властивістю, як найвища юридична сила. Застосування „прямої дії” конституційно-правових норм є обов’язковим для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин.

Підвищений ступінь охорони Конституції забезпечується нормами, зазначеними в приписах самої Конституції, охороняється приписами всіх галузей права, всіма органами держави.

 

4. Громадянство України як один з інститутів конституційного права

Громадянство є загальновизнаним правовим терміном. Сучасна конституційно-правова доктрина розглядає громадянство у трьох аспектах:

1)    як сталий конституційно-правовий зв’язок особи з державою;

2)    як суб’єктивне право, яким наділяється кожна особа з моменту народження;

3)    як один з інститутів конституційного права.

Закон України від 18 січня 2001 року „Про громадянство України” розглядає громадянство виключно як правовий зв’язок особи з державою, що зумовлює взаємні права та обов’язки. Подібне бачення закріплюється і в положеннях „Європейської Конвенції про громадянство” (м. Страсбург, 7 листопада 1997 року). Пункт „а” ст.2 згаданої конвенції вказує, що „громадянство означає правовий зв’язок між окремою особою та державою без врахування етнічного положення цієї особи”. У розвиток цього положення звучить Преамбула Конституції України, де згадується саме той факт, що український народ – громадяни України всіх національностей.

Громадянин – це особа, що належить до постійного населення будь-якої держави, користується правами і виконує обов’язки , встановлені законами цієї держави.

Правовий статус громадянина – це система його суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Всі громадяни України мають рівний правовий статус. 

Іноземці та особи без громадянства (особи, які не мають громадянства даної держави і не можуть довести належності до громадянства іншої держави) у  порівнянні з громадянами обмежені у правах та обов’язках (наприклад, вони позбавлені виборчих прав, на них не покладається військовий обов’язок).

Відповідно до Закону України „Про громадянство України” громадянами України є:

1)    усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2)    особи  незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які  на момент набрання чинності Законом України „Про громадянство України” (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3)    особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис „громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну , якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4)    особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Під громадянством розуміють правову приналежність чи правовий зв’язок людини з даною державою, через що на неї поширюється суверенітет цієї держави і вона користується з її боку захистом своїх прав і законних інтересів як всередині країни, так і за її межами. Проте  таку приналежність слід розглядати в поєднанні із конституційно-правовим виразом соціального зв’язку, який виникає на рівні „організоване суспільство – держава - громадянин”.

Принципи, на яких ґрунтується законодавство України про громадянство:

1)    єдиного громадянства;

2)    запобігання виникненню випадків без громадянства;

3)    неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4)    визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5)    збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України;

6)    рівність перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7)    неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1)    паспорт громадянина України;

2)    свідоцтво про належність до громадянства України;

3)    паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4)    тимчасове посвідчення громадянина України;

5)    проїзний документ дитини;

6)    дипломатичний паспорт;

7)    службовий паспорт;

8)    посвідчення особи моряка;

9)    посвідчення члена екіпажу;

10)         посвідчення особи на повернення в Україну.

Законом України „Про громадянство” від 18 січня 2001 року встановлені правові підстави (юридичні факти) набуття українського громадянства.

Підстави для набуття громадянства України:

1)    за народженнями;

2)    за територіальним походженням;

3)    внаслідок прийняття до громадянства;

4)    внаслідок  поновлення у громадянстві;

5)    внаслідок усиновлення;

6)    внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7)    внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8)    у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9)    внаслідок встановлення батьківства;

10)     за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Не приймаються до громадянства України:

1)    особи , які скоїли злочин проти людства або вчинили геноцид;

2)    особи, засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3)    особи, які вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано українським законодавством тяжким злочином.

Рішення про надання громадянства України іноземцю або особі без громадянства приймає Президент України. Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених ст.9 Закону України „Про громадянство України”, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Поновлення у громадянстві України. У такий спосіб можуть набути громадянства колишні громадяни України.

Закон України „Про громадянство України” від 18 січня 2001 року встановлює певний порядок припинення громадянства України:

1)    вихід з громадянства України;

2)    втрата громадянства України;

3)    підстави, передбачені міжнародними договорами України.

 

5. Загальна характеристика основних прав, свобод і обов'язків  людини і громадянина, гарантії їх дотримання

Конституція України 1996 року юридично закріпила широкий спектр прав і свобод людини і громадянина.

Їх перелік і зміст у повному обсязі відповідають сучасним міжнародно-правовим стандартам прав людини, що містяться в таких міжнародних документах:

1)    Загальна декларація прав людини (1948 року);

2)    Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966 рік);

3)    Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (1966 рік);

4)    Європейська конвенція про захист прав й основних свобод людини (1950 рік);

5)    Заключна Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 рік);

6)    Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасників наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 рік);

7)    Конвенція про права дитини (1989 рік).

Конституція України, згідно з цими документами        , чітко визначає єдиний і однаковий для всіх конституційний статус людини і громадянина та його принципи:

1)    свобода людини;

2)    рівність людей у своїй гідності та правах;

3)    невідчужуваність та непорушність прав і свобод людини;

4)    гарантованості прав і свобод людини і громадянина;

5)    невичерпність конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина;

6)    рівність конституційних прав і свобод громадян України та рівність їх перед законом;

7)    єдність прав людини та її обов’язки перед суспільством.

Права людини – це права, пов’язані з самою людською істотою, її  існуванням і розвитком.

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України і законів України, приписах природного права і загальновизначених принципах і нормах міжнародного права.

Основні  права й свободи людини і громадянина  - це закріплені в Конституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності в них громадянства України, гарантуються державою і становлять ядро конституційно-правового статусу особи в Україні.

Особисті (громадські) права і свободи є природними і пов’язані з належністю людини до громадянства України.

Політичні права і свободи   відображають міру можливої участі в суспільно-політичному житті, державної влади та органів місцевого управління. Вони залежать від правового статусу особи. В основному політичними правами користуються тільки громадяни України.

Соціальні права – це права на одержання певних позитивних послуг від держави.

Економічні права – це права людини і громадянина, пов’язані з економічними, насамперед майновими відносинами.

Екологічні права – це права на безпечні для життя і здоров’я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Культурні права. У широкому розумінні – це права, які сприяють духовному розвитку людини, доступу до скарбів світової культури. Серед цих прав – право на освіту (повна загальна середня освіта є обов’язковою), право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурентній основі (ст.53), гарантується свобода літературної, художньої, науково-технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Конституція України встановила правові й конституційні гарантії  прав і свобод людини і громадянина.

До правових гарантій належать:

1)    право на оскарження в суді рішень дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55);

2)    право на відшкодування (ст.56);

3)    право знати свої права і обов’язки (ст.57);

4)    право на правову допомогу тощо.

До конституційних гарантій належать:

1)    суди;

2)    Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації;

3)    Уповноважений Верховної Ради з прав людини;

4)    прокуратура, адвокатура та інші органи.

Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України (ст.102 Конституції України).

Обов’язок – це об’єктивно обумовлена вимога держави  до   людини і громадянина діяти відповідно до чинного законодавства, а не за особистим бажанням.

Конституція фіксує такі обов’язки громадян України:

1)    захист Вітчизни (ст.65);

2)    не нанесення шкоди природі (ст.66);

3)    сплачування податків і зборів (ст.67);

4)    неухильне додержання Конституції України і законів України (ст.68).

Незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Як і основні права   людини і громадянина, такі конституційні обов’язки конкретизуються і розвиваються в поточному законодавстві.

 

6. Верховна Рада України

Важливою ознакою будь-якої держави є наявність системи органів державної влади, через діяльність яких здійснюється захист її інтересів.

Орган державної влади – це юридично оформлена, організаційно і господарчо відокремлена частина єдиного державного апарату України.

Ознаки органу державної влади:

1)      наявність державно-владних повноважень;

2)      його заснування обумовлено необхідністю здійснення завдань і функцій держави;

3)      завжди має статутно-правовий характер;

4)      являє собою колектив людей  - громадян України, які мають спеціальний статус державних службовців.

Конститування Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади не означає, що закони України можуть прийматися лише цим органом. Законодавча влада може здійснюватися Народом України не тільки через своїх представників у Верховній Раді, а й безпосередньо – шляхом всеукраїнського референдуму.

Органами виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві й Севастополі.

Судові органи виконавчої влади – суди загальної юрисдикції (ст.25 Конституції України) й Конституційний Суд України (ст.147 Конституції України).

Особливе місце в системі органів державної влади України посідає Президент України,  який здійснює функції глави держави, бере участь у формуванні інших гілок влади і взаємодіє з ними.

Ці повноваження Президента України є необхідними елементами „системи стримування та противаг”, яка забезпечує необхідний баланс влад і передбачає відповідні контрольні повноваження і по відношенню до Президента України з боку Верховної Ради України.

В особливу групу органів державної влади, які безпосередньо не входять (як і Президент України) до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади, виділяють Прокуратуру України, головним завданням якої є нагляд за дотриманням законів.

Верховна Рада України – загальнонаціональний постійно діючий однопалатний (монокамерний) парламент.

Ознаки Верховної Ради України:

1)    є єдиним органом законодавчої влади;

2)    діє в системі колективного прийняття рішень;

3)    здійснює свою діяльність згідно з належними їй правилами, а не в силу яких-небудь розпоряджень, наданих їй ким-небудь іншим;

4)    формується на виборних засадах – шляхом вільних виборів;

5)    це орган загальної компетенції, він бере участь в реалізації практично всіх функцій держави.

Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає на території України протягом останніх п’яти років.

Народний депутат України – повноважний представник українського народу у Верховній Раді України, обраний відповідно до закону, здійснює свої повноваження на постійній основі.

Відповідно до Конституції України, Верховна Рада  може здійснювати свої повноваження лише тоді, коли до неї обрано не менше двох третин від її конституційного складу (тобто , не менше 300 народних депутатів).

Верховна Рада України виконує низку функцій і наділена для цього відповідними повноваженнями. Основні функції Верховної Ради України:

1)    представницька (політична);

2)    законодавча;

3)    установча;

4)    контрольна.

Основними повноваженнями Верховної Ради України є:

1)    внесення змін і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції;

2)    призначення всеукраїнського референдуму;

3)    прийняття законів;

4)       затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

5)    визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6)    затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

7)    призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією України;

8)    заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Структура Верховної Ради передбачає:

1)    керівництво Верховною Радою (голова Верховної Ради, його перший заступник і заступник);

2)    комітети – ведуть законопроектну роботу і здійснюють попередній розгляд та підготовку питань, які належать до повноважень Верховної Ради;

3)    тимчасові спеціальні комісії – готують і попередньо розглядають питання, що входять до повноважень Верховної Ради, але мають тимчасовий характер, або не є предметом розгляду в уже існуючих комітетах;

4)    тимчасові слідчі комісії – створюються для проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес. Їх значення не є обов’язковими для судових та правоохоронних органів;

5)    депутатські фракції і групи – формуються на підставі партійної належності депутатів у складі 14 депутатів.

Рахункова Палата Верховної Ради України  складається з Голови, першого заступника, головних контролерів і секретаря. Голова і члени Рахункової Палати призначаються Верховною Радою на 7 років. Основні завдання Рахункової Палати – організація і здійснення контролю від імені Верховної Ради за використанням коштів Державного бюджету України (ст.98).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина України.

Апарат  Верховної Ради України  забезпечує організаційне, правове,  технічне, інформаційне, методичне та інше обслуговування діяльності українського парламенту та його органів, народних депутатів України.

Порядок роботи Верховної Ради України, її посадових осіб, органів і апарату визначається Конституцією України, Регламентом Верховної Ради, Законами „Про комітети Верховної Ради” від 4 квітня 1995 року і „Про статус народного депутата” від 17 листопада 1992 року в редакції Закону від 22 березня 2001 року.

Етапи законодавчого процесу:

1)    виявлення законодавчої ініціативи;

2)    обговорення законопроектів;

3)    прийняття законів;

4)    опублікування законів.

Право    законодавчої ініціативи  у Верховній Раді належить:

1)    Президенту України;

2)    Кабінету Міністрів України;

3)    Національному банку України (ст.93).

Президент  України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, і офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

 

7.  Президент України: конституційний статус і повноваження

Президент України є главою держави. Глава держави – це особа, яка формально займає найвищу сходинку в державній ієрархії і здійснює верховне  представництво держави у внутрішньо- та зовнішньополітичних відносинах.

Конституційний статус Президента країни визначається ст. 101-112 розділу V Конституції України. Як глава держави  він виступає гарантом:

1)    державного суверенітету;

2)    територіальної цілісності України;

3)    додержання Конституції України;

4)    прав і свобод людини і громадянина.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого прав шляхом таємного  голосування строком на п’ять років.

Основними внутрішньодержавними повноваженнями Президента України є:

1)    призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

2)    призначає позачергові вибори Верховної Ради України у строки , встановлені Конституцією;

3)    припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарне засідання не можуть розпочатися;

4)    призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення до його відставки;

5)    призначає за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на цих посадах;

6)    призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

7)    призначає половину складу Ради Національного банку України;

8)    призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

9)    призначає на посади і звільняє з посад  за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету інформаційної політики телебачення і радіомовлення України;

10)     є  Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, призначає на посади і звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

11)     очолює Раду Національної безпеки та оборони;

12)     вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;

13)     призначає третину складу Конституційного Суду України;

14)     нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

15)     приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

16)     здійснює помилування;

17)     підписує закони, прийняті Верховною Радою України.

Основні зовнішньополітичні повноваження Президента:

1)    представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

2)    приймає рішення про визнання іноземних держав;

3)    призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав.

Згідно з ч. 2 ст. 106 Конституції України  Президент видає акти у формі указів і розпоряджень, які є обов’язковими до виконання на території України:

1)    указ –це правовий акт глави держави , який видається з найбільш важливих питань, віднесених до його компетенції. Указами оформляються акти,  які розраховані на постійну або багаторазову дію, рішення Президента України  щодо призначення та звільнення з посад керівників відповідних державних органів, установ, організацій, скасування актів Кабінету Міністрів України тощо;

2)    розпорядження – ненормативний акт глави держави, який носить індивідуальний організаційний характер.

Для здійснення повноважень глави держави Президент утворює консультативні, дорадчі чи інші органи й служби, які називаються Секретаріатом Президента.

Координаційним органом з питань національної безпеки та оборони при Президентові України є Рада Національної безпеки і оборони України(РНБО). Діяльність Ради регулюється Конституцією України і Законом „Про Раду національної безпеки та оборони” від 28 червня 1996 року.

Головою РНБО є Президент України. Він формує персональний склад. Членами РНБО можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади. У засіданнях РНБО може брати участь Голова Верховної Ради України.

Повноваження Президента України можуть припинитися достроково у таких випадках:

1)    якщо задоволена ним особисто заява про відставку на засіданні Верховної Ради України (ст. 109 Конституції України);

2)    при неможливості виконання своїх повноважень за станом здоров’я (таке рішення приймає конституційна більшість Верховної Ради на підставі письмового подання Верховного Суду і на основі медичного висновку).

Імпічмент – це особлива процедура обвинувачення вищих посадових осіб держави у вчиненні злочинів та службових порушень.

Підставою для порушення питання про імпічмент Президента і для його усунення з посади є вчинення ним державної зради або іншого злочину.

 

 

 

8.  Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи влади

Вищим органом у системі органів виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України. Він очолює систему органів виконавчої влади і здійснює виконавчу владу, спрямовує, координує діяльність цих органів, усуває виявлені порушення.

Функції уряду:

1)    виконавча функція полягає в тому, що уряд через свою систему виконавчих органів безпосередньо виконує нормативні приписи та інші акти законодавчої влади;

2)    розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади уряд від свого імені видає постанови, дає відповідні розпорядження.

За Конституцією України  до повноважень Кабінету Міністрів належать:

1)    забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції України, законів та інших нормативних актів;

2)    вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3)    забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах: праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4)    розробка і здійснення загальнодержавної програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку країни;

5)    забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності;

6)    здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

7)    розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання цього закону та подача Верховній Раді звіту про його виконання;

8)    здійснення заходів щодо забезпечення оборонної здатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

9)    організація зовнішньої діяльності та митної справи;

10)         спрямування і координація роботи міністрів, інших органів виконавчої влади.

Згідно з Указом Президента  України від 15 грудня 1999 року до системи центральних органів виконавчої влади України входять:

1)    міністерства;

2)    державні комітети (державні служби);

3)    центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Керівництво міністерством здійснює міністр. Він керує діяльністю інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання.

Діяльність державного комітету спрямовує і координує Прем’єр-міністр України  або один з віце-прем’єрів чи міністрів.

До центральних органів влади України зі спеціальним статусом  належать:

1)         Антимонопольний комітет України;

2)         Державна  податкова адміністрація України;

3)         Державна митна служба України;

4)         Державний  комітет України з питань регулювання політики та підприємництва;

5)         Національна комісія з регулювання електроенергетики України;

6)         Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

7)         Державний департамент  України з питань виконання покарань;

8)         Фонд державного майна України;

9)         Служба безпеки України;

10)     Управління державної охорони України;

11)     Головне управління державної служби України.

Наступною ланкою виконавчої вертикалі є місцеві органи виконавчої влади (ст.118 Конституції України). Відповідно до Конституції України  та  Закону України „Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 року виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві й Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості виконавчої влади  у містах Києві й Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1)    виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2)    законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;

3)    виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в містах компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку;

4)    підготовку й виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5)    звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

6)    взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7)    реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

 

 9.  Територіальний устрій України

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, систему відносин між центральними органами влади і територіальними складовими, місцевими органами влади і населенням. Територіальний устрій України обумовлений її державним устроєм.

Територія України включає в собі сушу, надра, води (внутрішні й територіальне моря),  повітряний простір над нею. На всю цю територію поширюється верховенство державної влади, суверенітет України. Держава розпоряджається всією територією України, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2  Конституції України).

Україна – централізована держава, територія якої хоч і поділяється на адміністративно-територіальні одиниці з метою здійснення належного управління на місцях, але ці одиниці не мають ознак суверенітету.

Згідно із ст. 132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах:

1)    єдності й цілісності державної території;

2)    поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;

3)    збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

У ст. 133 Конституції проголошено, що систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в  містах, селища і села.

За даними Секретаріату Верховної Ради України, станом на 1 січня 2003 року в Україні було 24 області, 490 районів, 448 міст (Київ і Севастополь – міста із спеціальним статусом, 167 міст республіканського значення Автономної Республіки Крим, обласного значення; 279 міст районного значення), 122 райони в містах, 901 селище міського типу і 28801 сільських населених пунктів.

Конституційний статус Автономної Республіки Крим (АРК) визначено у ст. 134-139 Конституції України. До складу України АРК входить на правах територіальної автономії.

Територіальна автономія – це форма децентралізації державної влади в унітарній державі, що передбачає наявність власних органів влади і самостійної системи нормативного регулювання в межах, визначених Конституцією держави.

Статус територіальної автономії Криму обумовлює деякі особливості цієї складової частини України в порівнянні з іншими адміністративно-територіальними одиницями держави. Вони зводяться до наступного:

1)    Крим є державним утворенням – республікою;

2)    як регіональна діє система державних органів АРК на чолі з Верховною Радою  і Радою Міністрів;

3)    Верховна Рада  і Рада Міністрів та інші державні органи АРК видають у межах своїх повноважень відповідні правові акти, що складають регіональну систему правових актів АРК.

 

10.  Поняття судової влади та основні засади правосуддя в Україні

Конституція України проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку як найвищу соціальну цінність (ст.3). Утвердження, забезпечення, захист і охорона прав людини, інтересів громадянського суспільства, національна безпека – це найважливіші функції і завдання державних органів влади і перш за все такої її гілки, як судова влада. 

Під судовою владою розуміється система незалежних судів, які в порядку, визначеному законодавством, здійснюють правосуддя.

Суди, згідно з Конституцією України, є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Судові рішення ухвалюються і оголошуються судами іменем України та є обов’язковими до виконання на всій території України. Разом з тим судова влада має властиві тільки їй ознаки:

1)    здійснення правосуддя виключно судами (діяльність органів законодавчої і виконавчої влади часом перетинаються. Наприклад, Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади, проте має право законодавчої ініціативи);

2)    судді підкоряються виключно закону (посадові особи судової влади незалежні один від одного і будь-якого зовнішнього впливу);

3)    особливий статус посадових осіб ( правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі й присяжні);

4)    особливі вимоги до кандидата на посаду професійного судді, покликані забезпечити справжню незалежність і неупередженість судді;

5)    особливий контроль діяльності судової влади (ніякі органи держави і їхні посадові особи не мають права втручатись у здіснення правосуддя);

6)    контроль має внутрішній характер (здійснюється у вигляді касаційного і наглядового розгляду справи судом вищого рівня). 

Суддя не має права поєднувати свою професійну діяльність з будь-якою іншою крім науково-педагогічної, творчої діяльності. Суддя не може бути членом партії або профспілки. Не допускається створення і діяльність в органах влади будь-яких організаційних структур, політичних партій, професійних спілок.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Вони діють незалежно від законодавчої влади. Їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Правосуддя – це особливий вид державної діяльності, виключно судова діяльність  від імені держави, на підставі чинного законодавства України шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях адміністративних, господарських, цивільних справ стосовно спорів про права та інтереси громадян, громадських об’єднань, підприємств, установ, організацій, а також кримінальних справ із засудженням осіб , винних у вчиненні злочину (злочинів), або виправданням невинних, з гарантованим Конституцією України правом на захист.

Засади здійснення правосуддя в Україні:

1)         гарантований захист усім суб’єктам правовідносин їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом першої, апеляційною та касаційної інстанції;

2)         рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3)         правова допомога при вирішенні справ у судах;

4)         гласність судового процесу;

5)         судочинство в Україні проводиться державною мовою. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватись рідною мовою та послугами перекладача;

6)         обов’язковість судових рішень;

7)         право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення;

8)         колегіальний та одноособовий розгляд справ ( справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом , - також судом присяжних);

9)         незалежність судів і підкорення їх тільки закону;

10)     недоторканість суддів;

11)     незмінюваність суддів;

12)     суддівське самоврядування.

Завдання правосуддя:

1)    всебічне зміцнення законності й правопорядку;

2)    захист соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян;

3)    охорона закріплених у Конституції України політичної та економічної систем від будь-яких посягань;

4)    захист прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань;

5)    виховання громадян у дусі точного і неухильного виконання Конституції і законів України, дотримання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку , поваги до честі  й гідності інших громадян;

6)    запобігання злочинам та іншим правопорушенням;

7)    виправлення та перевиховання осіб, які порушили закон.

 

 11.  Конституційний Суд України, його функції і завдання

 Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.  Конституційний Суд України є юридичною особою, має печатку із зображенням державного герба України та своїм найменуванням.

Правовий статус Конституційного Суду України визначається статтями 147-153 Конституції України і Законом України „Про  Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів. По шість суддів до складу Конституційного Суду призначають Президент України, Верховна Рада України і з’їзд суддів України. Суддею Конституційного Суду України   може бути громадянин України, який на день призначення:

1)    досяг 40 річного віку;

2)    має вищу юридичну освіту;

3)    має стаж роботи за фахом не менше 10 років;

4)    проживає в Україні протягом 20 останніх років;

5)    володіє державною мовою.

Призначеною на посаду судді вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем’єр–міністр України і Міністра юстиції України, а вступає на посаду з дня складання ним присяги судді на засіданні Верховної Ради України  не пізніше як через місяць після призначення суддею. Суддя Конституційного Суду призначається строком на дев’ять років без  права бути призначеним повторно. Суддя Конституційного Суду  має наукового консультанта і помічника, які є державними службовцями.

Основні принципи діяльності Конституційного Суду України:

1)    верховенство права;

2)    незалежність;

3)    колегіальність;

4)    рівноправність суддів;

5)    гласність;

6)    повний і всебічний розгляд справ;

7)    обґрунтованість прийнятих рішень.

Голова Конституційного Суду  обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду із складу  суддів шляхом таємного голосування на один трирічний термін. Кандидат вважається обраним, якщо за нього проголосувала більш як половина суддів Конституційного Суду. Голова Конституційного Суду  має двох заступників. Конституційний Суд знаходиться у місті Києві.

Конституційний Суд України приймає рішення і дає висновок у справах щодо:

1)    конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2)    відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

3)    додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

4)    офіційного тлумачення Конституції і законів України.

Формами звернення до Конституційного Суду є:

1)    конституційне подання;

2)    конституційне звернення.

Конституційне подання – це письмове клопотання до Конституційного Суду  про визнання правового акта (його окремих) положень неконституційними, про визначення конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції України і законів України  про дачу висновку щодо додержання конституційної продукції розслідування і розгляду справи про усунення Президента України в порядку імпічменту.

Право на конституційне подання мають:

1)    Президент України;

2)    не менш ніж 45 народних депутатів;

3)    Верховний Суд України;

4)    Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

5)    Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

6)    Верховна Рада України з приводу процедури імпічменту;

7)    інші органи державної влади та місцевого самоврядування.

Конституційне звернення – це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України і Законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Право на конституційне звернення мають громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Строки Конституційного провадження:

1)    у справах за конституційним поданням – не більше трьох місяців. У разі визнання Конституційного Суду України подання невідкладним, не довше одного місяця;

2)   у справах за конституційними зверненнями – не більше шести місяців.

Конституційний  Суд України дає висновки у справах з питань:

1)      офіційного тлумачення Конституції України та законів України ;

2)      про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

3)    щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

 

12.  Система судів України

Суди загальної юрисдикції здійснюють правосуддя шляхом розгляду і вирішення цивільних, кримінальних, адміністративних та інших справ. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі  й присяжні. Судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Систему судів загальної юрисдикції складають:

1)    місцеві суди;

2)    апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3)    вищі спеціалізовані суди;

4)    Верховний Суд України.

Місцевими загальними судами є:

1)    районні;

2)    районні у містах;

3)    міські;

4)    міськрайонні;

5)    військові суди гарнізонів.

Апеляційні суди. У системі судів загальної юрисдикції і Україні діють загальні й спеціалізовані апеляційні суди.

Апеляційними загальними судами є:

1)    апеляційні суди областей;

2)    апеляційні суди міст Києва і Севастополя;

3)    апеляційний суд Автономної Республіки Крим;

4)    військові апеляційні суди регіонів і апеляційний суд Військово-Морських Сил України;

5)    апеляційний суд України.

Найважливішою функцією апеляційних судів є перегляд судових рішень і ухвал за скаргами сторін та інших осіб, які брали участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також за поданням прокурора, який брав участь у розгляді справи.

Суд в апеляційному провадженні має право:

1)    постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора;

2)    постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо встановлено порушення процесуального права, що перешкоджає суду апеляційної інстанції дослідити нові докази чи обставини, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції;

3)    постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закрити провадження у порушеній справі або залишити заяву без розгляду;

4)    змінити або ухвалити нове рішення по суті позивних вимог.

Вищі спеціалізовані суди є вищими судовими органами спеціалізованих судів, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку, передбаченому законодавством України.

Верховний Суд України. Відповідно до ст. 125 Конституції України та ст. 47 Закону України „Про судоустрій України”, найвищім судовим органом у системі загальної юрисдикції є Верховний Суд України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженням з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд справ з питань юрисдикції спеціалізованих суддів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п’яти років.

У складі Верховного Суду України діють:

1)    судова палата у цивільних справах;

2)    судова палата у кримінальних справах;

3)    судова палата у господарських справах;

4)    судова палата в адміністративних справах.

Президія Верховного Суду України діє  у складі Голови Верховного Суду, його заступника, голів судових палат, секретаря Пленуму Верховного Суду України і суддів Верховного Суду України, кількісний склад яких визначається Пленумом Верховного Суду України.

Пленум Верховного Суду України є колегіальним органом, до складу якого входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники, голова Апеляційного суду України. У засіданнях Пленуму беруть участь Голова Вищої ради юстиції, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України. Пленум скликається за необхідністю, але не менше одного разу на три місяці.

Державна судова адміністрація становить систему органів, що складається з Державної судової адміністрації України і територіальних управлінь державної судової адміністрації. Державна судова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади, що здійснює організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, а також інших органів та установ судової системи відповідно до законодавства. Організаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів здійснюється апаратами цих судів. Територіальні управління державної судової адміністрації утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві й Севастополі. Територіальні управління державної судової адміністрації підпорядковуються Державній судовій адміністрації України.

Вища рада юстиції (статус Вищої ради юстиції визначається Конституцією України і Законом України „Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 року, із змінами від 21 травня 2002 року) є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумлінності та , в межах своєї компетенції, про їх дисциплінарну відповідальність. Строк повноважень членів Вищої ради юстиції, крім тих, хто входить до її складу за посадою, становить шість років.

Повноваження Вищої ради юстиції:

1)    вносить подання Президенту України про призначення суддів на посаду або звільнення їх з посади;

2)    розглядає справи і приймає рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумлінності;

3)    здійснює дисциплінарні провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів;

4)    розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Акти Вищої ради юстиції:

1)    подання про призначення суддів;

2)    подання про звільнення суддів з посади;

3)    рішення про порушення вимог щодо несумісності;

4)     рішення про дисциплінарну відповідальність;

5)    рішення по скарзі на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності;

6)    рішення про увільнення членів Вищої ради юстиції у випадках, передбачених законом.

Вища рада юстиції приймає такі процедурні акти:

1)    ухвалу про відкриття дисциплінарного провадження;

2)    увалу про відкриття провадження щодо вимог законодавства про несумісність;

3)    рішення про відмову в поданні про призначення;

4)    рішення про відвід (самовідвід) члена Вищої ради юстиції;

5)    інші процедурні акти, необхідні для здійснення функцій Вищої ради юстиції.

 

13.  Поняття судочинства

Судочинство – це процесуальний порядок подання позовів і розгляд справ щодо спорів, які виникають з різноманітних правовідносин, порядок прийняття рішень учасниками процесуальних дій, оскарження та перегляду рішень, подання заяв про правопорушення та злочини, їх виявлення, розслідування, передачу матеріалів кримінальних справ до суду.

Основні засади судочинства:

1)    рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

2)    незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;

3)    презумпція невинності та забезпечення обвинуваченому права та захист;

4)    забезпечення доведеності вини;

5)    змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів та у доведенні судом їх переконливості;

6)    підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

7)    гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8)       забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду;

9)    законність і обов’язковість до виконання судових рішень на всій території України.

Названі принципи судочинства стосуються всіх його видів – цивільного, господарського, кримінального, конституційного.

Судочинство здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних, господарських та кримінальних справ у відповідності до законодавства України, на основі модифікованих актів (Цивільного, Господарського та Кримінального процесуальних кодексів України), якими регламентується порядок, процесуальна форма судового розгляду і рішень, що їх виносить суд.

Згідно з Конституцією (ст. 124), судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційне судочинство здійснюється Конституційним Судом України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення конституційних положень та законів України.

У процесі цивільного судочинства розглядаються справи стосовно спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, аграрних, земельних відносин, а також спорів, що виникають з адміністративно-правових відносин і справ окремого провадження.

Господарським  судочинством визначаються процедури звернення, порушення справ у господарських судів, їх розгляд, прийняття рішень і перегляд судових рішень в апеляційному й касаційному провадженнях.

Кримінальне судочинство полягає у діяльності з охорони прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у цьому, а також у швидкому й повному розкритті злочинів, викритті винних і забезпеченні правильного застосування закону.

 

14. Прокуратура України

Прокуратура України – самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави й забезпечує права та свободи людини, державну безпеку, а також виконує інші функції, передбачені Конституцією України , Законом України „Про прокуратуру” та іншими законодавчими актами.

Прокуратура не підпорядковується виконавчій або судовій владі, її діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками влади. Вона організує і реалізовує свою діяльність згідно  із Законом України (із змінами і доповненнями) „Про прокуратуру”, який було введено в дію 1 грудня 1991 року.

Функції прокуратури України:

1)    підтримання державного обвинувачення в суді;

2)    представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом;

3)    нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання , досудове слідство;

4)     нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Органи прокуратури в установленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання , що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів.

Генеральний прокурор України призначається на посаду за згодою Верховної Ради України і звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України не менше одного разу на рік інформує Верховну Раду України про стан законності. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору України, що має наслідком його відставку з посади. Органам прокуратури та її працівникам забезпечується державою незалежність від будь-якого втручання під час нагляду за додержанням законів або по розслідуванню діянь, що містять ознаки злочину. Ніхто не має права без дозволу прокурора або слідчого розголошувати дані перевірок і попереднього слідства до їх закінчення. Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки. Посадові особи й громадяни зобов'язані з'являтись за викликом прокурора і давати пояснення з обставин, які з’ясовуються прокурорською перевіркою. У разі ухилення від прибуття посадова особа або громадянин за постановою прокурора можуть бути доставлені примусово органами міліції.

 Система органів прокуратури:

1)    Генеральна прокуратура України;

2)    прокуратура Автономної Республіки Крим;

3)   прокуратура областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних);

4)    міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури;

5)    військові прокуратури (до органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Актами прокурорського реагування є:

1)    протест прокурора   на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором , його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу;

2)    припис прокурора про усунення порушень закону вноситься прокурором , його заступником органу чи посадовій особі , які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення;

3)    подання прокурора з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вносяться прокурором, його заступником у державний орган , громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженнями усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду;

4)    постанова прокурора. У разі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор  його заступник, залежно від характеру порушення закону, вносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

Форми прокурорського представництва:

1)    звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

2)    участь у розгляді судами справ;

3)    внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами;

4)    з метою вирішення питання про наявність підстав для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами справи у суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.

Прокурор, який здійснює нагляд, має право.

1)    у будь-який час відвідувати місця утримування затриманих, попереднього ув’язнення , установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, які там перебувають, знайомитись з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру;

2)    перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати  або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень;

3)    прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях утримування затриманих, попереднього ув’язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.

 

15.  Правовий статус міліції

Міліція в Україні - це державний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Основні завдання міліції:

1)    забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;

2)    запобігання правопорушенням та їх припинення;

3)    охорона і забезпечення громадського порядку;

4)    виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;

5)    забезпечення безпеки дорожнього руху;

6)    захист власності від злочинних посягань;

7)    виконання   кримінальних   покарань адміністративних стягнень;

8)    участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприєм­ствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Правовою основою діяльності міліції є Конституція України, Закони України „Про міліцію" від 20 грудня 1990 року (із змінами та доповненнями). "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року, Положення про Міністерство внутрішніх справ, затверджене Указом Президента України від 17 жовтня 2000 року, Загальна декларація прав людини, Міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку, та інші нормативно-правові акти.

Структура міліції України:

1)    кримінальна міліція;

2)    міліція громадської безпеки;

3)    транспортна міліція;

4)    державна автомобільна інспекція;

5)    міліція охорони;

6)    податкова міліція;

7)    спеціальна міліція.

 Міліції надаються такі права:

1)    вимагати від правопорушників припинення правопорушення;

2)    перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують особу, а також інші документи , необхідні для з'ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконання яких покладено на міліцію;

3)    викликати громадян і службових осіб у справах про злочини   та у зв'язку з матеріалами, що знаходяться в її проваджені, в разі ухилення без поважних причин і від явки за викликом піддавати їх приводу у встановленому закону порядку;

4)    виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу;

5)   затримувати й тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях:

5.1) осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які переховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання;

5.2) осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, - на строк, встановлений органом попереднього розслідування, прокурором, судом, але не більше десяти   діб;

 5.3) осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, для складання протоколу або розгляду справи по суті , якщо ці питання не можуть бути вирішені на місці, - на строк до трьох годин, а у необхідних випадках для встановлення особи і   з'ясування обставин правопорушення - до трьох діб з повідомленням про це письмово прокуророві протягом 24 годин з моменту затримання;

5.4) неповнолітніх віком до 16 років, які залишились без опікування, - на строк до передачі законним представникам або влаштування у встановленому порядку, а неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння і не досягли віку , з якого настає кримінальна відповідальність, - до передачі їх законним представникам або направлення у приймальники-розподільники, але не більше як на 8 годин;

5.5) осіб , які виявили непокору законній вимозі працівника міліції, -  до розгляду справи народним суддею  та інші   випадки затримання;

6) проводити в порядку провадження дізнання і за дорученням слідчих органів у кримінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші дії відповідно до чинного законодавства   України.

 На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем , фізичною підготовкою і станом здоров’я виконувати покладені на них завдання. Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувались за вчинення злочину.

 

16. Правовий статус Служби безпеки України

Служба безпеки України - це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.

Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. Правову основу діяльності Служби безпеки України становлять Конституція України, Закон України "Про Службу безпеки України ''  від 25 березня 1992 року (із змінами та доповненнями) та інші акти законодавства України, відповідні міжнародні правові акти, визнані Україною.

Систему Служби безпеки України (СБУ) складають Центральне управління СБУ, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади СБУ. Організаційна структура СБУ визначається Президентом України. Центральне управління СБУ відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів СБУ. До його складу входять апарат Голови СБУ й функціональні підрозділи:

1)              розвідки;

2)              контррозвідки;

3)              військової контррозвідки;

4)              захисту національної державності;

5)              боротьби  з корупцією і організованою злочинною діяльністю;

6)              інформаційно-аналітичний;

7)              оперативно-технічний;

8)              оперативного документування;

9)              слідчий;

10)        урядового зв’язку;

11)        по роботі з особовим складом;

12)        адміністративно-господарський;

13)        фінансовий;

14)   військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою СБУ.

Працівники СБУ мають право вимагати припинення правопорушень, перевіряти документи, проводити огляд осіб, їх речей, транспортних засобів, застосовувати спеціальні засоби і зброю, проводити гласні й негласні оперативні заходи, здійснювати співробітництво з громадянами України та іншими особами, користуватись на договірних засадах службовими та житловими приміщеннями громадян та організацій, направляти військово­службовців СБУ для роботи на штатних посадах в інші установи, підприємства, організації, отримувати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, мати слідчі ізолятори для утримання осіб та ін.

 

Лекція

на тему „Основи виборчого права України”

 

План лекції

1.    Поняття виборчого права України. Вибори та їх принципи.

2.    Поняття виборчої системи.

3.    Виборчий процес і його етапи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.     Поняття виборчого права України. Вибори та їх принципи

Виборче право має два значення:

1)    сукупність юридичних норм, що регламентують участь громадян України  у виборах представницьких органів влади, організацію та проведення виборів, взаємовідносини між виборцями, депутатами і представницькими установами;

2)    право громадян обирати (активне виборче право) і право бути обраними (пасивне виборче право), тобто суб’єктивне право громадян.

Виборче право - один з найважливіших інститутів конституційного права України. Норми виборчого права встановлюються Конституцією України, законами України "Про вибори народних депутатів України", "Про вибори Президента України",   "Про Центральну виборчу комісію України", "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим", Кримінальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Цивільним процесуальним кодексом України, Положенням про статус офіційних спостерігачів від інших держав та міжнародних організацій України та кандидатів у народні депутати   на   виборах   народних   депутатів    України,   рішеннями Конституційного Суду України та іншими нормативними актами. Важливим джерелом виборчого права України є постанови Центральної виборчої комісії України.

Вибори - це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади та місцевого самоврядування або підтвердження повноважень на новий строк, це процедура призначення посадових осіб через вільне волевиявлення дієздатних громадян шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановленого законом порядку.  

Вибори є сучасною правовою цивілізованою формою завоювання влади, зміни здійснюваного нею курсу. Вибори не зводяться до самого тільки голосування. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів і процедур з формування керівних органів у державі. Головними серед них є:

1)         призначення виборів та встановлення дати їх проведення;

2)         визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;

3)         утворення виборчих комісій;

4)         складання списків виборців:

5)         висування та реєстрація кандидатів;

6)         проведення передвиборчої агітації;

7)         голосування;

8)         підрахунок голосів;

9)         оприлюднення результатів голосування;

10)     проведення у разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Класифікація виборів.

За територіальною ознакою:

1)    загальнонаціональні, тобто ті, що здійснюються на території всієї країни (вибори Президента, вибори парламенту);

2)    місцеві (вибори сільських, селищних, міських голів, депутатів рад різних рівнів).

За об'єктом обрання:

1)    вибори парламенту (парламентські);

2)    вибори на посаду Президента України (президентські);

3)    вибори   представницького   органу   територіальної  автономії  (Верховної  Ради Автономної Республіки Крим);

4)   вибори сільських, селищних, районних у містах, міських, обласних рад;

5)    вибори  на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення виборів:

1)    чергові: це вибори, що проводяться в період закінчення строку повноважень органів влади;

2)    позачергові або дострокові: це вибори, що проводяться у випадку дострокового припинення повноважень виборного органу влади чи посадової особи;

3)    повторні: це вибори, що проводяться у випадку, якщо попередньо проведені вибори визнані недійсними або такими, що не відбулися;

4)    вибори замість депутатів, голів рад, які вибули;

5)    вибори, що проводяться в разі утворення пової адміністративно-територіальної одиниці.

За правовими наслідками:

1)    дійсні, тобто такі, що проведені у визначеному законом порядку;

2)    недійсні, тобто такі вибори, в ході яких були допущені порушення, які вплинули на підсумки виборів.

Основні принципи виборів – це засади, на основі яких здійснюються вибори. У ст.71 Конституції України передбачається, що "вибори є вільними і відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне воле­виявлення ". Поряд з цими основними принципами є ще й додаткові, наприклад, свобода агітації, принцип вільного висування кандидатів та ін.

1)    Принцип загального виборчого права  означає, що право обирати (активне виборче право) відповідно до ст.70 Конституції України мають усі громадяни, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. У 1998 році відновлено активне виборче право для осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Активне виборче право є однаковим для всіх видів виборів в Україні.

На відміну від активного виборчого права, пасивне виборче право (право бути обраним) залежить від виду виборів:

1)  народним депутатом України може бути обрана особа, яка с   громадянином України, на день виборів досягла 21  року, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обрана депутатом особа, яка має судимість за вчинення умисного злочину, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ст.76 Конституції України);

2)  Президентом України може бути обрана особа, яка є громадянином України, на день виборів досягла 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх років, володіє державною мовою (ст. 103 Конституції України). Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом України більше двох строків підряд;

3) депутатом сільської, селищної, міської рад може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18 років, постійно проживає або працює на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

 2) Принцип рівного виборчого права передбачає, що кожен виборець має тільки один голос на одному виді виборів, тобто однаково впливає на результати виборів. Здійснення громадянами свого права обирати не залежить від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. До 1998 року на виборах народних депутатів України виборці мали один голос, а після реформування виборчого законодавства кожен виборець отримав два голоси - один по одномандатному виборчому округу, один - по багатомандатному виборчому округу.

3) Принцип прямого виборчого права передбачає право громадян обирати кандидатів при голосуванні безпосередньо, а не через посередників.

 4) Принцип таємного голосування.

 

2.     Поняття виборчої системи

Виборча система - це сукупність норм, що закріплюють виборчі права громадян України, основні принципи виборчого права, порядок організації і проведення виборів до представницьких органів, взаємовідносини виборців з депутатами.

Види виборчих систем:

1)    мажоритарна;

2)    пропорційна;

3)    змішана.

Мажоритарна виборча система (від франц.- більшість) передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом кількість (більшість) голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Залежно від того, яким чином встановлюється ця більшість, розрізняють два види мажоритарної виборчої системи: 1) абсолютної більшості;   2) відносної більшості. При застосуванні мажо­ритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав щонайменше

50 % + 1 голос виборців, а при застосуванні мажоритарної виборчої системи відносної більшості перемагає кандидат, який набрав просту більшість голосів у порівнянні з іншими кандидатами. До 1998 року мажоритарна виборча система абсолютної більшості застосовувалася в Україні на виборах до Верховної Ради України. Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл депутатських мандатів між політичними партіями (виборчими блоками) пропорційно до кількості голосів, набраних кожною (-им) із них. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної виборець голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів. У більшості країн запроваджений прохідний відсоток голосів, який має отримати партія, щоб кандидати від неї отримали депутатські  мандати.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної та пропорційної систем: частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а частина - за пропорційною. За цим принципом обиралася у 1998 року та 2002 року Верховна Рада України: 50 % (225 депутатів) обиралися за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а 50 % (225 депутатів) - за списками кандидатів у депутати від партій і виборчих блоків партій, для яких було встановлено 4-відсотковий прохідний бар'єр.

 

3.      Виборчий процес і його етапи

Виборчий процес - це діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування органів державної влади та місцевого самоврядування.

Виборчий процес здійснюється на таких засадах:

1)    законності й заборони втручання будь-кого у цей процес;

2)    політичного плюралізму (багатопартійності);

3)    гласності й відкритості виборчого процесу;

4)    рівності прав партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу;

5)    рівності усіх кандидатів на виборні посади;

6)    свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації;

7)    неупередженості  до  партій   (блоків)   кандидатів у  депутати  з  боку  органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб і керівників підприємств, установ та організацій. 

Суб’єкти виборчого процесу в Україні:

1)    громадяни України, які мають право голосу (виборці);

2)    виборчі комісії;

3)    кандидати на виборну посаду ;

4)    партії (блоки), які висунули кандидатів;

5)    органи державної влади та органи місцевого самоврядування;

6)    офіційні спостерігачі від партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів на виборні посади, від іноземних держав і міжнародних організацій.

Види виборів народних депутатів України:

1)    чергові;

2)    позачергові;

3)    повторні;

4)    проміжні.

У виборчому процесі можуть брати участь офіційні спостерігачі від партій (блоків), кандидати в депутати від яких зареєстровані в багатомандатному окрузі, від кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах. Офіційні спостерігачі від іноземних держав і міжнародних організацій можуть вести спостереження за ходом виборчого процесу.

До документів, що засвідчують особу, на підставі яких видають виборчі бюлетені, відносяться:

1)  паспорт громадянина України;

2)  паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

3)  тимчасове посвідчення громадянина України;

4)  дипломатичний паспорт;

5)  службовий паспорт;

6)  посвідчення особи моряка;

7)  посвідчення члена екіпажу;

8)  військовий   квиток   для   військовослужбовців строкової служби.

Види виборів Президента України:

1)    чергові;

2)    позачергові;

3)    повторні.

Місцеві вибори – це вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад, а також сільських, селищних, міських голів.

Види місцевих виборів:

1)    чергові;

2)    позачергові;

3)    повторні;

4)    замість депутатів і голів, які вибули;

5)    у разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

Референдум – це спосіб прийняття громадянами шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

За територіальною ознакою референдуми поділяються на:

1)    всеукраїнський;

2)    місцевий (референдум, що проводиться в межах Автономної Республіки Крим, референдум, що проводиться в інших адміністративно-територіальних одиницях).

За предметом референдумів розрізняють:

1)    обов’язкові;

2)    факультативні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи муніципального права України”

 

План лекції

1.     Поняття муніципального права України.

2.     Поняття і ознаки місцевого самоврядування.

3.     Система, органи і посадові особи місцевого самоврядування.

4.     Організаційно-правова основа місцевого самоврядування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття муніципального права України

Муніципальне право — це система норм, що регулюють суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування та інші тісно пов'язані з ними суспільні відносини. Можна ствер­джувати, що муніципальне право стосується, насамперед, безпосередньої і представницької місцевої (локальної) влади, а отже, воно належить до групи публічних галузей права. Звідси, муніципальне право найбільш тісно пов'язане з конституційним, адміністративним, фінансовим та іншими галузями. Загалом, конституційне право є найбільш важливим підґрунтям для ство­рення і функціонування муніципального права.

Предметом муніципального права є суспільні відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням місцевого самоврядування як самостійного та відносно відокремленого виду публічної локальної влади в системі народовладдя в межах певних адміністративно-територіальних одиниць.

Джерела муніципального права – це правові акти, спрямовані на врегулювання та охорону місцевого самоврядування. До них належать:

1)       Конституція України (приоритетне джерело);

2)   Закони України  „Про  місцеве самоврядування в Україні від 21 травня 1997 року”, „Про столицю України – місто герой Київ” від 15 січня 1999 року;

3)       нормативно-правові акти суб’єктів системи місцевого самоврядування (акти місцевих референдумів, статути, регламенти відповідних рад);

4)       міжнародно-правові акти в галузі місцевого самоврядування,  наприклад Європейська хартія місцевого самоврядування, прийнята Радою Європи 15 жовтня 1985 року;

5)       нормативно-правові договори за участю суб’єктів системи місцевого самоврядування.

Систему муніципального права утворюють його норми, принципи й інститути.

На підставі муніципально-правових норм і принципів виникають муніципально-правові відносини, під якими розуміють відносини між двома і більше суб’єктами, які наділяються взаємними правами й обов’язками щодо здійснення муніципальної влади.

 

 2. Поняття  і ознаки місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право й реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Під територіальною громадою розуміють жителів, які об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиниця­ми, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Під органами місцевого само­врядування розуміють структурно-організовані колективи службовців (або одного службовця), що наділяються владою в системі місцевого самоврядування для реалізації владних рішень, а під посадовими особами місцевого самоврядування - осіб, які працюють в органах місцевого самоврядування, мають відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій і отримують заробітну плату за рахунок місцевого бюджету,

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється за принци­пами:

1)         народовладдя;

2)         законності;

3)         гласності;

4)         колегіаль­ності;

5)         поєднання місцевих і державних інтересів;

6)          вибор­ності;

7)         правової, організаційної та матеріально-фінансової  самостійності в межах повноважень, визначених законодавством;

8)         підзвітності й відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб;

9)         державної підтримку та гарантії місцевого самоврядування;

10)     судового захисту прав місцевого самоврядування.

Правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, Законом України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року та іншими законами, які не повинні суперечити положенням згаданого законодавчого акта.

 

3. Система, органи й посадові особи місцевого самоврядування

Система місцевого самоврядування включає:

1)    територіальну громаду;

2)    сільську, селищну, міську Раду;

3)    сільського, селищного, міського голову;

4)    виконавчі органи сільської, селищної, міської Ради;

5)    районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

6)    органи самоорганізації населення.  

 У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської Ради відповідно до Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року можуть утворюватися районні в місті Ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи й обирають голову Ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. 

Місцевий референдум є формою прийняття територіальною громадою рішень із питань, що належать до відання місцевого самоврядування, шляхом прямого голосування.

Загальні збори громадян за місцем проживання є зібранням усіх або частини жителів села (сіл), селища, міста для вирішення питань місцевого значення.

Члени територіальної громади мають право ініціювати роз­гляд у Раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування.

Сільські, селищні, міські Ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади,  здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами.

Обласні й районні Ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

 Виконавчими органами сільських, селищних, міських, район­них у містах (у разі їх створення) Рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані Радами виконавчі органи.

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. 

Територіальна громада має право проводити громадські слу­хання, тобто зустрічатися з депутатами відповідної Ради й по­садовими особами місцевого самоврядування, під час яких чле­ни територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушу­вати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, які належать до відання місцевого самоврядування.

 Органи місцевого самоврядування з метою більш ефектив­ного здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад можуть об'єднуватися в асоціації та інші форми добровільних об'єднань, що підлягають реєстрації відповідно до законодавства в органах Міністерства юстиції України.

 

4.     Організаційно-правова основа місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність. Органам місцевого самоврядування чинним законодавством можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Інститут передачі повноважень в юридичній науці нази­вається їх делегуванням. Державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування може здійснюватися тільки на підставі, в межах повноважень і в спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, і не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм влас­них повноважень.

 Обмеження прав територіальних громад на місцеве самовря­дування згідно з Конституцією і законами України може бути застосоване тільки в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають достатньо диференційовані повноваження:

1)    у сфері соціально-економічного й культурного розвитку;

2)    у галузі бюджету, фінансів і цін;

3)    щодо управління комунальною власністю;

4)    у галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку;

5)    у галузі будівництва;

6)    у сфері освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту.

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад поширюються:

1)    на сферу регулювання земельних відносин і охорони на­вколишнього природного середовища;

2)    на сферу соціального захисту населення; 

3)    на сферу зовнішньоекономічної діяльності;

4)    на сферу галузі оборонної роботи;

5)    на вирішення питань адміністративно-територіального устрою;

6)    на забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

7)    на відзначення державними нагородами, відзнаками Президента України і присвоєння почесних звань України.

Сільський, селищний, міський голова:

1)    забезпечує здійснення у межах наданих законом повнова­жень органів виконавчої влади на відповідній території додер­жання Конституції і законів України, виконання актів Прези­дента України та відповідних органів виконавчої влади;

2)    організує роботу відповідної Ради та її виконавчого ко­мітету;

3)    підписує рішення Ради та її виконавчого комітету;

4)    вносить на розгляд Ради пропозицію щодо кандидатури на посаду секретаря ради;

5)    вносить на розгляд Ради пропозиції про кількісний і пер­сональний склад виконавчого комітету відповідної Ради .

Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються питання:

1)       обрання голови Ради, заступника голови Ради, звільнення їх з посади;

2)    утворення, обрання і ліквідація постійних та інших комісій ради, зміна їх складу, обрання голів комісій;

3)    утворення президії (колегії) Ради, затвердження положен­ня про неї;

4)    затвердження за пропозицією голови Ради структури, чисельності виконавчого апарату Ради, витрат на утримання Ради та її виконавчого апарату;

5)    затвердження регламенту Ради.

 

 

Лекція

на тему „Основи адміністративного права України”

 

План лекції

1.      Поняття державного управління та співвідношення його з виконавчою владою.

2.     Поняття, предмет і метод Адміністративного права України.

3.     Система і джерела адміністративного права. Характеристика  Кодексу України про адміністративні правопорушення.

4.     Адміністративні правовідносини.

5.     Поняття адміністративної відповідальності.

6.     Адміністративні стягнення: поняття та види.

7.     Основи адміністративного процесу.

8.     Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття державного управління і співвідношення його з виконавчою владою 

Термін „управління”  англійською мовою – administration, тобто адміністрування, керування, управління, що яскраво показує зв’язок адміністративного права з управлінням.  Адміністративне право – це управлінське право.

Основними ознаками управління є управлінська система, суб’єкт і об’єкт управління, керуючий вплив суб’єкта на об’єкт і зворотній зв’язок. Управлінська система – це єдність управлінських елементів, що взаємодіють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам.

Кібернетисти ви­діляють три різновиди управління, а саме:

1)    біологічне, що реалізується у процесі управління в рослин­ному і тваринному світі живими організмами;

2)    технократичне, що характеризує управління різноманіт­ними машинами, механізмами, технічними засобами з допомо­гою математичних формул і символів;

3)    соціальне, тобто управління окремими людьми та їхніми об'єднаннями, що складають суспільство.

Соціальне управління може охарактеризувати як управління суспільством. Суспільством вважають найвищий тип соціальної самоорганізації людей. Воно може існувати тіль­ки тоді, коли функціонуватиме як складна цілісна система, а це означає, що без управлінського впливу функціонування суспільства неможливе.

Одним з видів соціального управління є державне управління. У широкому значенні слова під ним розуміють діяльність усіх видів органів держави. У вузькому значенні державне управління розглядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих органів держави.

Державне управління (у вузь­кому розумінні) співвідноситься з виконавчо-розпорядчою вла­дою та її органами через призму загального й особливого, в якому виявляються загальні риси правотворчої і правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади.

 

2.     Поняття, предмет і метод Адміністративного права України

Як галузь українського права (законодавства) адміністратив­не право України являє собою систему адміністративних пра­вових норм, інститутів і нормативно-правових актів, що регу­люють і охороняють особливе коло суспільних відносин у сфе­рі державного управління.

Предметом адміністративного правового регулювання є сус­пільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права, є такі:

1)    виникають вони в результаті державної владно-управлінської діяльності;

2)    суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

3)    їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідо­мої, вольової, цілеспрямованої діяльності.

Методи адміністративного права — це засоби, способи й прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права, це — зобо­в'язання, заборони і адміністративно-правовий примус.

Серед способів як складового елемента адміністративно-правового методу слід виділити авторитарний (наказовий),    субординаційний  (одержання обов’язкової  згоди на дії об'єкта управління від суб'єкта управління).

 

3.     Система і джерела адміністративного права. Характеристика  Кодексу України про адміністративні правопорушення

Система адміністративного права — це його внутрішня фор­ма, що характеризує його внутрішню по­будову.

Адмістративно-правові норми можна охарактеризувати як загально-обов'язкові, формально визначені правила поведінки лю­дини в суспільстві, що встановлюються (санкціонуються) і за­безпечуються державою з метою закріплення, регулювання і охорони суспільних відносин у сфері державного управління.

До особливих ознак адміністративно-правових норм можна від­нести такі:

1)   вони закріплюють владні (керівні) й внутрішньоорганізаційні відносини;

2)   метод впливу на суспільні відносини є державно-владним (імперативним);

3)    гарантування державного переконання і примусу при їх реалізації;

4)    органічне об'єднання їх у межах галузі адміністративного права (законодавства) і неможливість існування окремо.

Адміністративно-правовий інститут — це об'єднання двох і більше адміністративно-правових норм в єдину початкову, ви­дову чи родову групу для регулювання відповідних суспільних відносин.

Джерелами адміністративного права називають пра­вові звичаї, нормативні договори та нормативно-правові акти, правові акти державного управління, що вміщують адміністра­тивно-правові норми.

Основним видом джерел адміністративного права є нормативно-правові акти — письмові документи державних органів та інших компетентних суб'єктів, що приймаються ними в установле­ному порядку і вміщують адміністративно-правові норми. Існують різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що являють собою джерела адміністративного права. За юридичною си­лою їх можна поділити на конституційні, законні та підзаконні.

Одним з кодифікованих джерел адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 року (почав діяти з 1 червня 1985 року). У ньому вміщуються норми, що регулюють і охороня­ють матеріальні й процесуальні суспільні відносини у сфері ад­міністративних правопорушень і адміністративної відповідальності.

 У загальній частині закріплюються поняття адміністра­тивного правопорушення, окремі елементи об'єктивних і суб'єктив­них ознак складу адміністративного проступку, поняття і види ад­міністративних стягнень і загальні правила їх накладання.

В особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у різних галузях.

У процесуальному праві закріплюється система органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.

Окремий розділ присвячений регулюванню порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення.

 

4.     Адміністративні правовідносини

Адміністративні правовідносини - це частина суспільних відносин, що регулюються нормами адмі­ністративного права шляхом впливу на поведінку суб'єктів у сфері державного управління, що веде до виникнення між такими суб'єктами правових зв'язків державно-владного характеру.

 Основні ознаки адміністративних правовідносин:

1)    вони виникають на основі адміністративно-правових норм;

2)    характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб'єк­тами адміністративного права;

3)    за змістом включають в себе адміністративні права влад­ного характеру і юридичні обов'язки;

4)    є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, організацій і спільностей;

5)    здійснення суб'єктивних прав або додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Адміністративні правовідносини включають такі елементи, як суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин.

Суб’єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних і юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління.

Суб'єктами адміністративних правовідносин можуть бути:

1)    Президент України;

2)    державні органи виконавчої влади;

3)    державні службовці;

4)    громадяни України, іноземці й особи без громадянства;

5)    система місцевого самоврядування;

6)    об'єднання громадян .

Об'єктом адміністративних правовідносин є сама управлінська діяльність у сфері державного управління.

Зміст адміністративного суб'єктивного права включає такі можливості:

1)    діяти відповідно до своїх повноважень; 

2)    вимагати певних дій від зобов'язаної сторони; 

3)    впливати на об'єкт управління;

4)    використовувати форми й методи контролю, заохочення та примусу.

Адміністративні правовідносини мають яскра­во виявлений імперативний характер.

 

5.     Поняття адміністративної відповідальності

Адміністративну відповідальність слід розглядати у позитив­ному (перспективному)й  ретроспективному (негативному) ви­дах. У перспективному розумінні адміністративна відповідаль­ність характеризується як відповідальне ставлення суб'єкта ад­міністративного права до своїх обов'язків і додержання заборон. У ретроспективному значенні — це специфічні правовідносини між державою (її органами й посадовими особами) і суб'єктом адміністративного правопорушення щодо реагування на вчине­не правопорушення і на суб'єкта, який його вчинив, а також покладання на правопорушника виду й міри адміністративного стягнення.

Виділяють основні й похідні ознаки адміністративної від­повідальності. До основних ознак відносять те, що адміністра­тивна відповідальність:

1)    є засобом охорони встановленого правопорядку; 

2)    нормативно визначена й полягає у застосуванні санкцій адміністративно-правових норм;

3)   супроводжується осудом з боку держави правопорушни­ка і правопорушення;

4)    пов'язана із застосуванням примусу та негативних для пра­вопорушника наслідків;

5)    реалізується у визначених законодавством процесуальних формах.

 До похідних ознак відносять те, що:

1)    підставою адміністративної відповідальності є не тільки проступки, передбачені нормами адміністративного права, а й порушення, передбачені нормами інших галузей права (наприк­лад, житлового, трудового, земельного);

2)    адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до винних адміністративних стягнень;

3)    право притягати до адміністративної відповідальності на­лежить державним органам та їх посадовим особам;

4)    існує особливий порядок притягнення до адміністратив­ної відповідальності .

Адміністративна відповідальність настає з досягненням 16-річного віку (ст. 12 КУпАП).

Вчинення адміністративного проступку неповнолітнім є об­ставиною, що пом'якшує адміністративну відповідальність. За вчинення адміністративних проступків до неповнолітніх віком від 16 до 18 років можуть бути застосовані такі заходи впливу:

1)    зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2)    застереження;

3)    догана або сувора догана;

4)       передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх замінюють, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу за згодою колективу, а також окремим громадянам на їх прохання (ст. 241  КУпАП).

 

6.     Адміністративні стягнення: поняття та види

Адміністративне стягнення — це захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адмініст­ративний проступок, а також попередження вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими осо­бами.

Види адміністративних стягнень закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення. До них належать:

1)    попередження — письмове або в іншій формі офіційне за­стереження уповноваженою посадовою особою;

2)    штраф — майнове стягнення, або вилучення у порушника певної грошової суми на користь держави;

3)    оплатне вилучення предмета, який був засобом вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; 

4)    конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення чи без­посереднім об'єктом адміністративного правопорушення ;

5)    позбавлення спеціального права, наданого даному гро­мадянину, на строк до трьох років за грубе чи систематичне порушення порядку користування цим правом (стосується тільки права керувати транспортними засобами та права полювання);

6)    виправні роботи призначаються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з утриманням до 20% її заро­бітку у власність держави. Виправні роботи призначаються ра­йонним (міським) народним судом (народним суддею);

7)    адміністративний арешт встановлюється і застосовуєть­ся тільки у виключних випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб. Адміністративний арешт призначається районним (міським) судом (суддею).

 

7.     Основи адміністративного процесу

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів і посадових осіб постійно потребує розгляду й вирішення щодо конкретних фі­зичних або юридичних осіб питань управлінського характеру. Таку діяльність називають адміністративними справами.

Вирішення різних адміністративних справ на підставі адмі­ністративних процесуальних норм називається адміністратив­ною процесуальною діяльністю. Сукупність адміністра­тивних процесуальних дій (діяльність) у межах конкретної адміністративної справи має назву адміністративного прова­дження. Нормотворчі провадження здійснюються у процесі підготовки й видання норма­тивних актів управління. Установчі провадження — у процесі створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур у сфері державного управління, а також під час комплектуван­ня персоналом організаційних структур у сфері державного управління.

Правозастосовчі провадження є  найскладнішою групою адміністративних проваджень. До них належать такі провадження:

1)    із застосування заходів примусу в державному управління;

2)    дисциплінарне провадження;

3)    із застосування заходів заохочення і стимулювання в державному управлінні;

4)    з реалізації громадянами своїх прав і обов'язків;

5)    з реалізації юридичними особами своїх прав і обов'язків;

6)    із здійснення контролю і нагляду (контрольно-наглядові провадження) та   ін.

 

8.     Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

Важливе місце в системі суб'єктів, що вирішують справи, відведене органам і посадовим особам, які уповноважені розгляда­ми справи про адміністративні правопорушення. Система таких органів визначена третім розділом КУпАП. У ст. 213 КУпАП закріплюється, що справи про адміністративні правопорушення розглядають:

1)    адміністративні комісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах, міських, районних у містах, селищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адміністративні правопорушення за винятком тих, які належать до компетенції інших органів;

2)    виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноважені розглядати справи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення;

3)    місцеві суди (судді) розглядають справи про адміністра­тивні правопорушення, віднесені до їх компетенції Кодексом. Судді одноособово розглядають справи про дрібне хуліганство, порушення правил адміністративного нагляду;

4)    органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспек­цій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи) розгля­дають справи, віднесені до їх компетенції законодавством.

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи господарського права України”

 

План лекції

1.     Поняття господарського права, предмет правового регулювання.

2.     Підприємство як організаційна форма господарювання.

3.     Об’єднання підприємств.

4.     Громадянин як суб’єкт господарювання.

5.     Господарські зобов’язання.

6.     Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання.

7.     Організаційно-правові форми підприємницької діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.    Поняття господарського права, предмет правового регулювання

Предметом регулювання господарського права є господарська діяльність, що зв’язана з виробництвом і реалізацією продукції, виконанням робіт і наданням послуг, а також із забезпеченням їхніх виробників необхідними ресурсами.

 Завдання господарського  права — системне правове забезпечення господарської діяльності, що здійснюється на професійній основі.  Вона  є однією з невід'ємних умов ефективного функціону­вання народного господарства країни, комерційного і некомерційного господарського обороту.

Основним джерелом господарського права є Господарський кодекс, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003року, який вступив у дію з 1 січня 2004 року.  Він  встановлює відповід­но до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності.

Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти гос­подарювання, споживачі, органи державної влади й органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетен­цією, а також громадяни, громадські та інші організації, які вис­тупають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські й внутрішньогосподарські відносини.

Загальними принципами господарювання в Україні є:

1)    забезпечення економічної багатоманітності та рівний за­хист державою усіх суб'єктів господарювання;

2)    свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

3)    вільний рух капіталів, товарів і послуг на території Ук­раїни;

4)    обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

5)    захист національного товаровиробника;

6)    заборона незаконного втручання органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у госпо­дарські відносини.

Держава, органи державної влади та органи місцевого само­врядування не є суб'єктами господарювання.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

1)    державне замовлення, державне завдання;

2)    ліцензування, патентування і квотування;

3)    сертифікація і стандартизація; 

4)    застосування нормативів і лімітів;

5)    регулювання цін і тарифів;

6)    надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

7)    надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та суб­сидій.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники госпо­дарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відпо­відальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єк­тів) господарювання з додержанням вимог законодавства.

Установчими документами суб’єкта господарювання є рішен­ня про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюєть­ся шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, пе­ретворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — зас­новників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених Господарським кодексом, — за рішен­ням суду.

 

2. Підприємство як організаційна форма господарювання

Підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, ство­рений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задово­лення суспільних і особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Залежно від форм власності , передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

1)    приватне підприємство, що діє на основі приватної влас­ності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

2)    підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

3)    комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

4)    державне підприємство, що діє на основі державної влас­ності;                                                         

5)    підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Якщо в статутному фонді підприємства інозем­на інвестиція становить не менше як десять відсотків, воно виз­нається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприєм­ство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затвер­джує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керів­ника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації і ліквідації підприємства.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи тру­дової діяльності засновників (учасників), їх спільного управлін­ня справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів і ризиків підприємства.

Підприємства залежно від кількості працюючих і обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути відне­сені до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а об­сяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тися­чам євро за середньорічним курсом Національного Банку Ук­раїни щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньо-облікова чисельність працюючих за звітний (фінансо­вий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від ре­алізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквіва­лентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Націо­нального Банку України щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми.

Джерелами формування майна підприємства є:                      

1)    грошові й матеріальні внески засновників;

2)    доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;

3)    доходи від цінних паперів; 

4)    кредити банків та інших кредиторів;

5)    капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

6)    майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, органі­зацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

7)    інші джерела, не заборонені законодавством України.

 

3. Об’єднання підприємств

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утво­рена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань.

Господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворе­не за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на доб­ровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Гос­подарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єднан­ня підприємств, утворене державними (комунальними) підприєм­ствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначе­них законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого са­моврядування.

Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпо­рації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені  законом.

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдна­лися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій.

Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожно­го з учасників органам управління корпорації.

 Консорціум — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних про­ектів тощо).

Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвести­ційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

Підприємства — учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення Господарсь­кого кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке ство­рюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріори­тетних галузей виробництва і структурної перебудови економі­ки України.

Суб'єкт господарювання, який володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається хол­динговою компанією.

 

 

 

4. Громадянин як суб’єкт господарювання

Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови держав­ної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звер­нено стягнення.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

1)    безпосередньо як підприємець або через приватне підприєм­ство, що ним створюється;

2)    із залученням або без залучення найманої праці;

3)    самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин-підприємець зобов'язаний:

1)    у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

2)    повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяль­ності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

3)    додержуватися прав і законних інтересів споживачів, за­безпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним ви­готовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

4)    не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору­шень антимонопольно-конкурентного законодавства;

5)    вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

6)    своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обо­в'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

5. Господарські зобов’язання

Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єк­том господарювання та іншим учасником (учасниками) відно­син у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, в тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єк­та (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські й організаційно-господарські зобов'язання.

Господарські зобов'язання можуть виникати:

1)    безпосередньо із закону або іншого нормативно-правово­го акта, що регулює господарську діяльність;

2)    з акта управління господарською діяльністю;

3)    з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

4)    внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом госпо­дарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єк­том господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

5)    у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єк­тами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язанням.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні. 

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами і скріпле­ного печатками. Допускається укладення господарських дого­ворів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шля­хом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та поряд­ку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін. 

Господарське зобов'язання припиняється:

1)     виконанням, про­веденим належним чином;

2)     зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання;

3)     у разі поєднання управненої і зобов'язаної сторін в одній особі;

4)    за згодою сторін;

5)     через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених Кодексом або іншими законами.

 Господарське зобов'язання при­пиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

 У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник) визнається неспроможним. Нездатність боржника        відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрут­ством. Суб'єктом банкрутства (далі — банкрутом) може бути тільки суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути виз­нані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації.

У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника застосовуються такі процедури:

1)    розпорядження майном боржника; 

2)    мирова угода;

3)    санація (відновлення платоспроможності) боржника;

4)    ліквідація банкрута.

 

6. Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'я­зання чи порушення правил здійснення господарської діяль­ності, якщо не доведе, що ним всі залежні від нього заходи для недопущення господарського правопорушення.

Господарсько-правова відповідальність базується на прин­ципах, згідно з якими:

1)    потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

2)    передбачена законом відповідальність виробника (продав­ця) за недоброякісність продукції застосовується також неза­лежно від того, чи є застереження про це в договорі;

3)    сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

4)    у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника  (продавця) продукції.

Учасники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

1)    вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

2)    додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єк­там, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок пору­шення зобов'язання другою стороною;

3)    неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторо­на, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належ­ного виконання зобов'язання другою стороною;

4)    матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

 Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконан­ня або неналежного виконання господарського зобов'язання. Щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається, якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що на­лежить до державного сектора економіки, або порушення по­в'язане з виконанням державного контракту, або виконання зо­бов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету Ук­раїни чи за рахунок державного кредиту.

 Штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи догово­ром, у таких розмірах:

1)    за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплект­ності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двад­цяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

2)    за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочен­ня, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

 

7. Організаційно-правові форми підприємницької діяльності

Підприємництво в Україні здійснюється в різних організаційно-правових формах. Організаційно-правова форма визначає:

1)    характер взаємовідносин між засновниками підприємства;

2)    режим майнової відповідальності за зобов'язаннями підприємства;

3)    ступінь захисту інтересів кредиторів;

4)    порядок керівництва і розподіл одержаних прибутків;

5)    можливі джерела фінансування його діяльності.

Законодавством передбачена можливість здійснення підприємництва приватною особою без утворення підприємства. Поширеною є тенденція утворювати для здійснення бізнесової діяльності приватні й колективні підприємства.

Підприємство - основна організаційно-правова форма здійснення підприємницької діяльності в  Україні - самостійний статутний суб'єкт господарювання, який має право юридичної особи і  здійснює  виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Без ліцензій не можуть здійснюватися:

1)    пошук (розвідка) корисних копалин;

2)    медична та ветеринарна практика ;

3)    виробництво вибухових речовин і матеріалів;

4)    посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном ;

5)    організація іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму, екскурсійна діяльність;

6)    виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, окремих видів пневматичної зброї і торгівля нею;

7)    розроблення, виробництво, виготовлення, зберігання, ввезення, вивезення, відпуск, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і препаратів;

8)    надання освітніх послуг загальноосвітніми, професійно-технічними та вищими навчальними закладами ;

9)    виготовлення і реалізація алкогольних напоїв і пива та інших 19 видів господарської діяльності.

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання при­бутку.

До господарських товариств належать: акціонерні товари­ства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має Статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій одна­кової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'я­заннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відпові­дальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.

 Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визна­чених установчими документами розмірів і яке несе відпові­дальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додатко­ву солідарну відповідальність у визначеному установчими до­кументами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасни­ки якого відповідно до укладеного між ними договору здійсню­ють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями това­риства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або кілька учасників здійснюють від імені товари­ства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язання­ми додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасни­ки), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише свої­ми вкладами (вкладники).

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розпов­сюджуватися шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть поширюватися шляхом підписки, купуватися та про­даватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають пере­важне право на придбання акцій, що продаються іншими акціо­нерами товариства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи фінансового права України”

 

План лекції

1.     Фінансове право України:  поняття і  предмет правового регулювання.

2.     Система й джерела фінансового права.

3.     Бюджет та бюджетна система.

4.     Система оподаткування та її значення.

5.     Поняття, функції та види податків.

6.     Платники податків і об’єкти оподаткування.

7.     Відповідальність за порушення законодавства про податки.

8.     Поняття, функції і структура банківської системи України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Фінансове право України:  поняття і  предмет правового регулювання

Фінансове право — це сукупність правових норм, що регу­люють суспільні відносини, які виникають між державою і юридичними й фізичними особами з приводу формування, роз­поділу та перерозподілу і використання державою фондів грошових коштів. 

Фінансове право має особливий предмет і метод право­вого регулювання. Воно регулює певну сферу державного уп­равління, пов'язану з розподілом і перерозподілом національ­ного доходу країни. У фінансових правовідносинах проявляєть­ся організаційна роль органів державної влади і місцевого самоврядування, тому за характером вони є владно-майновими. Це є головною ознакою, яка відрізняє фінансово-правові відно­сини від інших відносин грошового характеру, зокрема в ци­вільному й адміністративному праві.

Предметом регулювання фінансового права виступають суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності органів держави й місцевого самоврядування з приводу формування, розподілу та використання відповідних фондів грошових коштів, які необхідні для фінансування соціально-економічного розвитку держави. Відносини, що виникають у процесі фор­мування, розподілу й використання фондів коштів господарюючих суб'єктів і громадян, фінансовим правом не регулюються.

Фінансові відносини за своїм змістом і колом учасників відрізняються великою різноманітністю: 

1)    бюджетні відносини;

2)    податкові відносини;

3)    страхові відносини;

4)    відносини з приводу державного кредиту;

5)    банківського кредитування і розрахунків;

6)    врегулювання грошового обігу; 

7)    валютного контролю.

Для надання фінансовим відносинам правового характеру використовується фінансово-правовий метод регулювання, якому властивий імперативний (владний) характер. Його суть полягає в тому, що зміст правовідносин визначається однією із сторін, завдяки прийняттю нею владного припису, обов'язко­вого для виконання іншою стороною. Стороною, яка приймає владні приписи (рішення) у фінансових правовідносинах, є дер­жава або органи місцевого самоврядування в особі уповноваже­них ними органів чи посадових осіб.

 

2. Система та джерела фінансового права

Для фінансового права характерною є наявність великої кількості фінансово-правових норм.

Фінансове право складається з двох частин: загальної і особливої.

Загальна частина включає в себе фінансово-правові норми, що визначають зміст, принципи, завдання, форми і методи фінансової діяльності держави, а також систему органів, які її здійснюють, організацію, форми і методи фінансового контро­лю, а також правове становище всіх суб'єктів-учасників фінан­сових правовідносин.

Особлива частина включає в себе правові норми, що склада­ють підгалузі й фінансово-правові інститути і регулюють од­норідні суспільні відносини у сферах: бюджету, державних до­ходів, податків, державного кредиту, державних видатків, держав­ного страхування, банківського кредитування і безготівкових розрахунків, грошового обігу і валютного регулювання.

 Основними фінансово-правовими інститутами фінансового права є бюджетне право, податкове право, банківське право.

Джерела фінансового права — це нормативно-правові акти законодавчої, виконавчої влади і місцевого самоврядування, в яких містяться правові норми, що регулюють фінансові відносини.

Джерела фінансового права можна розділити на кілька груп:

1)    Конституція України має найвищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території України.  Закони та інші правові акти, що приймаються в Україні, повинні відповідати Основному Закону;

2)    Закони України загального характеру, що визначають зміст права власності, правила поведінки суб'єктів підприємництва, підстави й порядок укладання цивільно-правових угод між ними, підстави й механізм юридичної відповідальності. Серед них Господарський кодекс України, Цивільний кодекс України;

3)    Закони України галузевого характеру, що визначають правове регулювання у сфері фінансової діяльності держави, серед них Бюджетний кодекс України;

4)    підзаконні нормативно-правові акти;

          4.1) укази, розпорядження Президента України;

          4.2) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

          4.3) накази, інструкції, листи, методичні вказівки Міністерства  фінансів, Міністерства економіки, Державної податкової служби,                   Державного казначейства ;

          4.4) постанови й розпорядження голів місцевих державних

                 адміністрацій;

           4.5) органів місцевого самоврядування (рішення, розпо­рядження) – нормативні акти, що діють тільки на території Ав­тономної   Республіки Крим, області, міста, району, селища, села;

5)    норми міжнародного права й міжнародні договори Ук­раїни, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, що містять норми фінансового права.

 

3. Бюджет і бюджетна система

Бюджет - план формування і використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, що здійснюються  органами державної влади, органами влади Автономної Респуб­ліки Крим і органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. 

Як правова категорія бюджет — це основний фінансовий план держави чи органу місцевого самоврядування на бюджетний період, що містить розпис його доходів та видатків і затвердже­ний парламентом чи місцевою радою. 

Бюджетна система України — це сукупність державного і місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відно­син, державного і адміністративно-територіальних устроїв і вре­гульована нормами права. 

Бюджетна система України ґрунтується на принципах:

1)    єдності, що забезпечується єдиною правовою базою, єди­ною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку й звітності;

2)    збалансованості, зважаючи, що повноваження на здійснен­ня витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3)    самостійності, оскільки держава коштами державного бюд­жету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого само­врядування;

4)    повноти, що передбачає включенню до складу бюджетів усіх надходжень та витрат бюджетів, що здійснюються відпові­дно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

5)    обґрунтованості, що полягає у формуванні бюджету на ре­алістичних макропоказниках економічного і соціального розвит­ку держави та розрахунках надходжень і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6)    ефективності, беручи до уваги, що при складанні й вико­нанні бюджетів всі учасники бюджетного процесу мають прагну­ти досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального резуль­тату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7)    цільового використання бюджетних коштів тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

8)    справедливості й неупередженості розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

9)    публічності й прозорості, оскільки Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Ра­дою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами з висвітленням у засобах масової інфор­мації;

10)         відповідальності учасників бюджетного процесу за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

3 метою забезпечення єдності бюджетної системи України Бюджетним кодексом передбачена бюджетна класифікація , що має кілька основних складових:

1)    класифікація доходів бюджету, що класифікуються за такими розділами: податкові надходження, неподаткові надход­ження, доходи від операцій з капіталом, трансферти;

2)    класифікація  бюджету, які класифікується за: функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків), економічною характеристикою операцій, при проведенні яких  здійснюються ці видатки (економі­чна класифікація видатків), ознакою головного розпорядника бюджетних кошти (відомча класифікація видатків ),  за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків);

3)    класифікація фінансування бюджету, яка визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками ;

4)    класифікація боргу, що систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування. 

Бюджетний процес - це регламентована нормами права діяльність уповноважених органів державної влади і місцево­го самоврядування, пов'язана зі складанням, розглядом, затвер­дженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконан­ням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджет­ну систему України, становить один календарний рік, який по­чинається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того са­мого року (бюджетний рік).

 

4.     Система оподаткування та її значення

Система оподаткування - це сукупність податків, зборів і платежів, що сплачуються до бюджетів і державних цільових фондів у встановленому законами України порядку, принципів, форм і методів їхнього встановлення, зміни чи скасування, дій, що забезпечують повну і своєчасну їхню сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства.

Зміни і доповнення до законодавчих актів про оподаткування стосовно пільг, ставок податків, механізму їх сплати вносяться не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року й набирають чинності з початком нового бюджетного року.

 Оподаткування здійснюється за принципами:

1)    стимулювання науково-технічного прогресу, підприєм­ницької виробничої діяльності та інвестиційної активності, тех­нологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного то­варовиробника на світовий ринок високотехнологічної про­дукції — введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;

2)    обов'язковості — впровадження правових норм щодо спла­ти податків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

3)    рівнозначності й пропорційності — справляння податків з юридичних осіб здійснюються у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обо­в'язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) — на більші доходи;

4)    рівності, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінацій — забезпечення однакового підходу до суб'єктів гос­подарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерези­дентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

5)    стабільності — забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

6)     економічної обґрунтованості — встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвит­ку національної економіки і фінансових можливостей з ура­хуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюд­жету з його доходами;

7)    рівномірності сплати — встановлення строків сплати по­датків і зборів (обов'язкових платежів),  виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;

8)     компетенції — встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам здійсню­ються відповідно до законодавства про оподаткування виключ­но Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами.

 

 

5.     Поняття, функції та види податків

Під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів і до державних цільових фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільово­го фонду, здійснюваний платниками в певному розмірі, в чітко визначені строки і на умовах, що визначаються законами Ук­раїни про оподаткування.

Податкам характерні такі риси:

1)     примусовість і обов'язковість, тобто відсутність у платника вибору щодо сплати податку (платити чи не платити) і встанов­лення юридичної відповідальності за ухилення від його сплати;

2)     безоплатність, тобто спрямованість коштів від платника до держави за відсутності зустрічних зобов'язань з боку держави;

3)    безумовність, тобто сплата податку без виконання будь-яких дій із боку держави;

4)    нецільовий характер, а саме відсутність чітких вказівок щодо напрямів використання надходжень від певного податку, розподіл коштів від конкретних податків між бюджетами різних рівнів і державними цільовими фондами;

5)    безповоротність, тобто кошти, сплачені у вигляді податків, не повертаються до платників;

6)    регулярність стягнення, що полягає у безперервності бюджетного процесу та необхідності наповнення фондів коштів.

Функції податків:

1)    фіскальна (лат. fiscus — державна казна) — наповнення доходної частини бюджетів усіх рівнів для задоволення потреб суспільства;

2)    регулююча — як через регулювання галузей суспільного виробництва, так і через регулювання споживання;

3)    контрольна — шляхом регламентування державою фінан­сово-господарської діяльності суб'єктів підприємництва, отри­мання доходів громадянами, використання ними належного їм майна і дотримання фінансової дисципліни;

4)    розподільча — є продовженням фіскальної: наповнення доходної частини бюджету з наступним розподілом отриманих коштів для фінансування функцій і завдань держави та органів місцевого самоврядування;

5)   стимулююча — шляхом запровадження окремим платни­кам податків пільг щодо їх сплати, що стимулює розвиток окре­мих галузей народногосподарського комплексу або здійснює підтримку незахищених верств населення країни.

Податки, збори й мито складають обов'язкові платежі, що визначають як обов'язкові внески до бюджету відповідного рівня або до позабюджетного фонду, які здійснюються платниками в порядку та на умовах, визначених чинним законодавством.

Поряд зі спільними ознаками між ними існують і певні відмінності:

1)    податок — це узаконена форма відчуження власності юри­дичних фізичних осіб до бюджету відповідного рівня (в роз­мірах і в строки, передбачені в законі) на принципах обов'язко­вості, безповоротності, індивідуальної безоплатності;

2)     збори — це платежі, що стягуються з платника державни­ми органами за надання права брати участь або використовува­ти як матеріальні, так і нематеріальні об'єкти, наприклад, пра­во на припаркування автотранспорту, використання місцевої символіки ;

3)    мито стягується з юридичних і фізичних осіб за здійснен­ня спеціально уповноваженими органами дії і видачу документів, що мають юридичне значення.

Залежно від ознак, які покладені в основу порівняння, всі податки класифікують на загальнодержавні й місцеві — залеж­но від органу державної влади та місцевого самоврядування, який приймає рішення про введення податкового платежу на відповідній території.

Загальнодержавні податки встановлюються Верховною Ра­дою України і справляються на всій території України.

 Місцеві податки, механізм справляння та порядок їх сплати вводяться в дію сільськими, селищними, міськими радами відпо­відно до наведеного переліку і в межах граничних розмірів ста­вок, встановлених законами України.

Суб'єкт податку — це виробник або продавець товару, який згідно із законом виступає як юридичний платник податку, тобто вносить до бюджету суму податку від реалізованого товару чи надання послуг.

Носій податку – це юридична чи фізична особа, споживач товару, в ціні якого міститься непрямий податок. Купуючи товари, споживач фактично стає платником податку, а відтак відбувається перекладання податків із суб’єкта на носія податку.

 

6.Платники податків та об’єкти оподаткування

Платниками податків є юридичні й фізичні особи, на яких згідно із законами України покладено обов'язок сплачувати податки.

Облік платників податків здійснюється державними подат­ковими інспекціями та іншими державними органами відповідно до законодавства. Банки та інші фінансово-кредитні устано­ви відкривають рахунки платникам податків тільки за умови пред'явлення ними документа, що підтверджує взяття їх на облік  у триденний термін повідомляють про це державну податкову інспекцію.

Платники податків поділяються за ставленням до держави на резидентів які мають постійне місце проживання або місце­перебування в даній державі (183 дні в календарному році су­марно) і нерезидентів, які не мають постійного місця прожи­вання або місцеперебування на даній державній території.

Платники податків і зборів (обов'язкових платежів) зобов'я­зані:

1)    вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінан­сово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у тер­міни, встановлені законами;

2)    подавати до державних податкових органів та інших дер­жавних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність відомості та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів);

3)     сплачувати належні суми податків і зборів (обов'язкових платежів) у встановлені законами терміни;

4)    допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержан­ня доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).  

Платники податків мають такі права:

1)    подавати державним податковим органам документи, що підтверджують право на пільги з оподаткування в порядку, вста­новленому законами України;

2)    одержувати і ознайомлюватися з актами перевірок, про­ведених державними податковими органами;

3)    оскаржувати в установленому законом порядку рішення державних податкових органів і дії посадових осіб.

Об'єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна або її натуральні показники, спеці­альне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами України  про оподаткування.

Джерело сплати податку — це кошти, за рахунок яких може бути  сплачено податок.

Ставка податку - це законодавчо закріплений розмір подат­кового платежу, що встановлюється на одиницю оподаткуван­ня.

 Податкові пільги — це часткове або повне звільнення певних категорій платників (юридичних або фізичних осіб) від сплати встановлених податків.

 

7.Відповідальність за порушення законодавства про податки

Для забезпечення режиму законності у сфері оподаткуван­ня і стабільності надходжень доходів до бюджетів на подат­кові органи  відповідно до Закону України «Про Державну по­даткову службу в Україні» від 4 грудня 1990 року покладено здійснення контролю за додержанням законодавства про податки. 

Несплата або неповна сплата суб'єктами підприємницької діяльності або громадянами податків, зборів та інших обов'яз­кових платежів незалежно від того, умисно чи з необережності,  тягне за собою застосування штрафних (фінансових) санкцій у визначених законодавством розмірах, сплату пені, яка нарахо­вується на суму несплаченого обов'язкового платежу, адміністративну або кримінальну відповідальність осіб, винних в ухи­ленні від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів відповідно до законів України.

Об'єктом податкового правопорушення є суспільні право­відносини, що виникли з приводу сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету та державних цільо­вих позабюджетних фондів.

Суб'єктами податкових правопорушень є платники податків, які мають об'єкт оподаткування і зобов'язані у зв'язку з цим сплачувати відповідні податки, збори та інші обов'язкові платежі ,що передбачені чинним законодавством.

Суми податків, не внесені у визначений термін, а також суми штрафів та інших фінансових санкцій стягуються за весь час ухи­лення від сплати податків .

Умисне ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'яз­кових платежів, якщо   ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільо­вих фондів коштів у значних розмірах,  тягне кримінальну відповідальність (ст. 212 Кримінального кодексу України).

 Ухилення від подання декларації про доходи  або несвоєчасне подання декларації, чи включення до неї явно перекручених даних, яв­ляють собою адміністративні правопорушення (ст. 164-1 Кодек­су про адміністративні правопорушення — КУпАП).

 

8.     Поняття, функції і структура банківської системи України

 Банківська система України складається з Національного Банку Украї­ни та інших банків.

Функції банківської системи:

1)    створення грошей і регулювання грошової маси, що забез­печується оперативною зміною банками маси грошей в обігу через збільшення або зменшення її відповідно до зміни попиту на гроші;

2)    трансформаційна, завдяки мобілізації тимчасово вільних коштів суб'єктів підприємництва і громадян і передачі їх у формі кредиту іншим суб'єктам;

3)    стабілізаційна, шляхом забезпечення сталості банківської діяльності та грошового ринку.

 Банківська система України побудована за дворівневим принципом.

Перший рівень банківської системи України представлений Національним Банком України (НБУ), який здійснює регулю­вання діяльності спеціалізованих банків через економічні нор­мативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Національний Банк України є юридичною особою, має статутний фонд (10 млн. грн.), який перебуває у загальнодержавній власності. 

Національний Банк України виступає емісійним центром держави, банком банків, банком уряду, органом банківського ре­гулювання і нагляду, монетарного і валютного регулювання економіки.

 Національний Банк України репрезентує інтереси держави з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях.

Другий рівень банківської системи України складають ко­мерційні банки, різні за організаційно-правовою формою, спеціа­лізацією, сферою діяльності та власності.

Банки в Україні за видами здійснюваних операцій можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. 

 За формою власності банки в Україні є державни­ми, зокрема Ощадний банк України і Український експортно-імпортний банк, приватними й змішаними.

Мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєст­рації банку не може бути меншим:

1)    для місцевих кооперативних банків - 1 млн. євро;

2)    для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, - 3 млн. євро;

3)    для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України,      -  5 млн. євро. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи банківського права України”

 

План лекції

1.     Банківське право України: поняття , предмет регулювання, джерела і система.

2.     Правовідносини у сфері банківської діяльності та їх суб’єкти.

3.     Банківська система України. Правовий статус Національного Банку України.

4.     Правове  регулювання грошового обігу і відносин з клієнтами.

5.     Правове  регулювання валютних операцій банків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.     Банківське право України: поняття , предмет регулювання, джерела і система

Банківське право – самостійна галузь права, яку складає  система норм і інститутів, що регулюють банківську діяльність, організацію і функціонування банківської системи держави.

Банківське право, як і кожна інша галузь  права, має притаманний лише їй предмет і метод правового регулювання.

Предметом банківського права є банківська діяльність.

Банківська діяльність - це сукупність систематично здійснюваних з фінансовими активами операцій різних видів, об’єднаних єдиною метою – отримання прибутку.

Банківська діяльність необхідна для досягнення двох цілей:

1)    відокремлення спеціальної групи суб’єктів, які обслуговують грошовий обіг;

2)    забезпечення державного контролю за цією групою суб’єктів.

Метод банківського права – це   сукупність способів і прийомів регулюючого впливу норм певної галузі права на суспільні відносини.

Метод банківського права включає:

1)    публічно-правовий метод;

2)    приватно-правовий метод .

Перший метод має місце у правовідносинах, з одного боку, між Національним Банком України, який наділений державою владними повноваженнями реєстрації банків, встановлення для них економічних нормативів, застосування санкцій, а з іншого - банками, іншими фінансово-кредитними установами, які зобов’язані неухильно дотримуватись вимог законодавства  і Національного Банку України.

Другий метод базується на юридичній рівності сторін і застосовується в правовідносинах між банками і клієнтурою. Підставою для виникнення таких правовідносин є, як правило, договір.

Джерела банківського права:

1)    Конституція України (ст. ст. 85, 92, 93, 99, 100, 106);

2)    Женевська вексельна конвенція 1930року;

3)    Страсбурзька конвенція про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності 1990 року;

4)    Закон України „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року;

5)    Закон України  „Про Національний Банк України” від 20 травня 1999 року;

6)    Закон України  „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 року;

7)    Укази Президента України;

8)    Постанови Кабінету Міністрів України;

9)    Постанови Правління Національного Банку України.

Система банківського права складається із загальної і особливої частин .

Загальна частина  включає норми й інститути , які закріплюють загальні положення банківського права ( поняття банківського права, правове положення НБУ, банків).

Особлива частина  включає норми й інститути, що регулюють певні системи банківської діяльності ( валютні операції банків, договір банківського кредитування).

 

2.     Правовідносини у сфері банківської діяльності та їх суб’єкти

 Банківські правовідносини – це врегульовані нормами банківського права суспільні відносини, що складаються у процесі банківської діяльності, учасники яких мають суб’єктивні права і обов’язки, гарантовані державою.

 Банківські правовідносини складаються з елементів, до яких належать:

1)    суб’єкти правовідносин – державні органи  (НБУ), банки, клієнти банків (фізичні і юридичні особи), особливий суб’єкт – держава;

2)    об’єкти – те, відносно чого виникають  правовідносини, тобто фінансові активи;

3)    зміст – суб’єктивні права та обов’язки учасників банківських правовідносин. Наприклад, при укладенні  кредитного договору банк зобов’язаний надати клієнту певну суму грошей і має право отримати їх через певний проміжок часу з нарахуванням процентів, а клієнт  зобов’язаний  через певний час повернути кредит з процентами і має право вимагати від банку своєчасного надання йому грошових коштів;

4)    юридичні факти – дії або події, з якими закон пов’язує настання, зміну або припинення правовідносин.

Події – це юридичні факти, настання яких не залежить від волі суб’єктів.

Дії – юридичні факти, які залежать від волі і свідомості суб’єктів  (укладення договорів, подання документів тощо).

Особливістю банківських правовідносин є пряма або опосередкована участь держави в цих правовідносинах, оскільки через ці правовідносини держава здійснює грошово-кредитну політику.

 

3.     Банківська система України. Правовий статус Національного Банку України

Банківська система України є дворівневою і складається з Національного Банку України (верхній рівень) і банків різних видів  та форм власності (нижній рівень).

Кожен елемент банківської системи України має визначені чинним законодавством України функції та повноваження. У цілому банківська система покликана забезпечити грошовий обіг країни.

Національний Банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим центральними органом держаного управління, юридичною особою, неприбутковою організацією. Відповідно до ст. 99 Конституції України забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні  є основною функцією НБУ. 

Окрім того, НБУ виконує такі функції:

1)    визначає і проводить грошово-кредитну політику;

2)    монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її облік;

3)    виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4)    встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів і майна;

5)    визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками і фінансово-кредитними установами;

6)    координує і контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності й засобів захисту банківської інформації;

7)    представляє інтереси України в центральних банках інших держав;

8)    здійснює валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті;

9)    організує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями;

10)         реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі НБУ;

11)         забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів і здійснення операцій з ними та банківськими металами;

12)         аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

13)         організує інкасацію і перевезення  банкнот і монет та інших цінностей;

14)         бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України.

Національний Банк України має право:

1)    здійснювати всі види перевірок на місцях банків, інших фінансово-кредитних установ в Україні;

2)    вимагати від банків та інших фінансово-кредитних установ проведення загальних зборів акціонерів і визначати питання , за якими мають бути прийняті рішення;

3)    брати участь у роботі зборів акціонерів, засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банків та інших фінансово-кредитних установ з правом дорадчого голосу;

4)    отримувати висновки незалежних аудиторів;

5)    вживати заходи впливу.

Відповідно до ст. 71 Закону України „Про Національний Банк України” Національному Банку України забороняється:

1)    бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ;

2)    здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов’язані з забезпеченням діяльності НБУ та його установ ;

3)    здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає функціям НБУ;

4)    надавати прямі кредити  як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат держбюджету.

Керівними органами НБУ є Рада НБУ і Правління НБУ.

Рада НБУ складається з 14 осіб, 7 з яких призначає Президент України, 7- Верховна Рада України. До складу НБУ входить голова НБУ за посадою. Строк повноважень членів Ради НБУ становить 7 років, крім голови НБУ, який входить до Ради НБУ на строк здійснення ним повноважень за посадою. Члени Ради НБУ здійснюють свої функції на громадських засадах.

Голова Ради НБУ та його заступник обираються Радою НБУ строком на 3 роки. Повноваження призначеного складу Ради НБУ достроково припиняються у разі оголошення їй недовіри Президентом України або Верховною Радою України у зв’язку з тим, що виконання основних засад  грошово-кредитної політики за підсумками року не забезпечило стабільність грошової одиниці України.

Керівним органом НБУ є також Правління. Очолює правління Голова НБУ . Його заступники входять до складу Правління за посадою. Голова НБУ призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України строком  на 5 років. Він керує  діяльністю НБУ, головує на засіданнях правління, одноосібно несе відповідальність за діяльність НБУ. Директори департаментів НБУ призначаються і звільняються з посади головою НБУ.

До системи НБУ входять:

1)    центральний апарат;

2)    філії (територіальні управління);

3)    розрахункові палати;

4)    банкнотно – монетний двір;

5)    фабрика банкнотного паперу;

6)    державна скарбниця України;

7)    центральне сховище;

8)    спеціалізовані підприємства;

9)    банківські навчальні заклади.

Працівники  НБУ є державними службовцями.

НБУ підзвітний  Президенту України і Верховній Раді України.

Підзвітність означає:

1)    призначення на посаду і звільнення з посади голови НБУ, членів Ради НБУ;

2)       доповідь Голови НБУ Верховній Раді України про діяльність НБУ;

3)    надання Президентові України і Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.

НБУ підтримує економічну політику Кабінету Міністрів країни. НБУ і Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку.

НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису.

НБУ має статутний капітал, який є державною власністю і становить 10 млн. гривень.

 

4. Правове  регулювання грошового обігу і відносин з клієнтами

Відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ і договорами (угодами) між клієнтом і банком.

Для здійснення банківської діяльності банки відкривають і ведуть банківські рахунки для юридичних і фізичних осіб у гривнях та іноземній валюті за певними правилами з дотриманням установлених НБУ вимог.

Правове регламентування банківського рахунка здійснюється на основі великої кількості нормативно-правових актів, що належать до різних галузей законодавства України.

Інститут банківського рахунка включає в себе:

1)    сукупність    правових    норм,    що    регламентують    зміст,    мету банківського рахунка, пов'язані з ним права й обов'язки різних осіб, систему відносин, що виникають у зв'язку з банківським рахунком;

2)    договір банківського рахунка як угоду про встановлення цивільних прав і обов'язків клієнта і банка;

3)    реальні   правовідносини,   що   встановлюються   між   сторонами договору банківського рахунка, а також здійснювані за рахунком операції.

Коло осіб - потенційних клієнтів банку - необмежене. Та сама особа може відкрити в одному банку кілька рахунків, крім того, ця ж особа має право відкривати рахунки в інших банках.

Загальними рисами договору на відкриття банківського рахунка є: консесуальний характер, взаємність прав і обов'язків, відплатність. Здійснюючи операції за різними рахунками клієнтів, банк не контролює ці операції. Однак  у комерційних банків щодо банківських рахунків існує публічно-правова відповідальність повідомляти податковим органам за місцем реєстрації клієнтів відомості про відкриті рахунки протягом трьох робочих днів після їхнього відкриття, а також повідомлення в НБУ про відкриття (закриття) рахунка для включення цих даних до зведеного реєстру власників рахунків.

Операції за банківським рахунком здійснюються в межах коштів клієнтів. З цього правила є виняток, що називається овердрафтом. Положення про овердрафт і умови для його застосування повинні бути зафіксовані в договорі про банківський рахунок. Банки списують кошти з рахунків клієнтів тільки за розпорядженням власників, за винятком випадків, коли беззаперечне списання коштів передбачене законами України, а також за рішенням суду і за виконавчими приписами  нотаріусів.

Здійснюються розрахунки в готівковій і безготівковій формах відповідно до умов установленими нормативно-правовими актами Національного Банку України.

При здійсненні безготівкових розрахунків можуть використову­ватися наступні види платіжних документів: платіжне доручення, платіжна вимога, платіжне вимога-доручення, меморіальний ордер, розрахунковий чек, акредитив, вексель, платіжна картка.

У забезпеченні здійснення населенням платежів за своїми зобов'язаннями важливу роль у платіжній системі України виконує готівковий грошовий обіг.

Розрахунки готівкою підприємств між собою, з підприємцями і фізичними особами можуть здійснюватися як за рахунок коштів, що одержуються з кас банків, так і за рахунок готівкового виторгу. При цьому підприємства, що мають рахунки в банках і здійснюють операції в готівковій формі, можуть зберігати у своїй касі гроші в межах визначеного ліміту. Для здійснення розрахунків готівкою клієнти банків повинні мати касу і вести касову книгу за встановленою формою. Крім того, відповідно до Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг", підприємства цих сфер діяльності під час продажу товарів зобов'язані проводити розрахункові операції в готівковій чи безготівковій формах (з використання платіжних карток, чеків, і т.д.) на повну суму покупки через реєстратори розрахункових операцій з роздруковуванням відповідних платіжних документів чи з використанням зареєстрованих у встановленому порядку розрахункових книжок. Банки ж не рідше одного разу в два роки повинні перевіряти виконання клієнтами касової дисципліни.

За    результатами    перевірок    до    порушників    застосовуються штрафні    санкції,     визначені    Указом     Президента    України     "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки", зокрема за:

1)    перевищення встановлених лімітів каси;

2)    неоприбуткування (неповне оприбуткування) у касах готівки;

3)    перевищення встановлених термінів використання виданої під звіт готівки, а також за видачу наявних засобів під звіт без повного звіту про раніше видані кошти;

4)     витрату готівки з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці при наявності податкового боргу;

5)     використання отриманої у банку готівки не за цільовим призначенням;

6)     за проведення розрахунків готівкою без надання платіжного документа, який би підтверджував сплату покупцем готівки.

При здійсненні своєї діяльності банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці, під якою розуміють інформацію, що стала відома банку в процесі обслуговування клієнтів і взаємин з ним під час надання їм послуг, розголошення якої може заподіяти моральної чи матеріальної шкоди клієнту.

Однак з метою запобігання легалізації грошей, отриманих злочин­ним шляхом, банки зобов'язані ідентифікувати всіх осіб, які здійснюють значні й сумнівні операції. При цьому з метою попередження злочинів інформація про ідентифікацію таких осіб повинна повідомлятися банками відповідним правоохоронним органом згідно із законодавством України, що регулює питання боротьби з організованою злочинністю.

Операції на рахунках у банках можуть бути тимчасово припинені на підставі рішення державних податкових, судових чи правоохоронних органів, якщо це передбачено законодавчими актами України. Крім того, на кошти, що знаходяться на рахунках клієнтів, може бути накладений арешт.

Припинення договірних відносин банку з клієнтом містить у собі два етапи - розірвання договору і закриття рахунку. Рахунок закривається тільки після розірвання договору, а залишок грошей на рахунку видається клієнту або за його бажанням перераховується банком на інший рахунок.   

 

5.   Правове  регулювання валютних операцій банків

З розвитком зовнішньоекономічної діяльності незалежної України однією з нагальних проблем, що виникли в нашій країні, є завдання формування нової валютної політики. Тому вже з 1992 р. Україна почала розробляти нове валютне законодавство.

Правові акти, що регламентують операції з валютою та іншими валютними цінностями, містять норми конституційного, адмініст­ративного, цивільного, фінансового права. Вони здебільшого мають імперативний характер, не допускають ніяких відступів від правил, що містяться в них, тобто засновані на владному методі регулювання відносин.

Основними джерелами права у валютному законодавстві України є Конституція України, Митний кодекс України, Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інші закони. У сфері регулювання валютних відносин можуть застосовуватися і міжнародні угоди, учасником яких є Україна. Однак у вузькому розумінні валютне регулювання визначається правилами банківського обслуговування клієнтів з приводу валюти і валютних цінностей.

Поняття "валютні цінності" містить в собі наступні компоненти:

1)    валюта    України    -    грошові    знаки    у    вигляді    банкнот, казначейських білетів, монет, що знаходяться в обороті і є законними платіжними засобами на території України;

2)    платіжні документи та інші цінні папери (акредитиви, облігації,

векселі, акції, банківські гарантії, інші фінансові й банківські   документи);

3)    іноземна    валюта    -    грошові    знаки    у    вигляді    банкнот,

казначейських білетів,  монет,  що знаходяться в обігу і є законними платіжними засобами у відповідній іноземній державі чи групі держав;

4)    платіжні документи (цінні папери) в іноземній валюті чи інших монетарних металах;

5)    монетарні метали - золото і метали іридієво-платинової групи в особливому вигляді (у злитках, прокаті, порошку, монетах) і стані (з наявністю державного клейма).

Валютне регулювання являє собою сукупність законодавчих норм і економічних заходів, що реалізуються державою та її органами з метою формування та удосконалення національної валютної системи країни з урахуванням принципів світової валютної системи, забезпечення валютної стабільності і формування ефективного механізму взаємин з іншими країнами.

Згідно з діючим законодавством України до валютних операцій відносяться:

1)    операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, здійснюваних резидентами у валюті України;

2)    операції, пов'язані з використання валютних цінностей у міжнародному обороті як засобу платежу, з передачею заборгованості та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

3)    операції, пов'язані з ввозом, переказом і пересиланням на територію України, а також за її межі валютних цінностей.

Здійснення деяких валютних операцій вимагає індивідуальної ліцензії НБУ, а саме:

1)    ввіз,   переказ   і   пересилання   за    межі   України   валютних цінностей  (за винятком  вивозу фізичними особами валюти  на суму, визначену НБУ, вивозу іноземної валюти фізичними особами іноземної держави, що раніше була завезена ними на законних підставах);

2)    ввіз, переказ, пересилання в Україну валюти України;

3)    надання і одержання резидентами  кредитів у національній валюті, якщо терміни й суми таких кредитів перевищують встановлену законодавством межу;

4)    використання іноземної валюти в Україні як засобу платежу і як засобу застави;

       5)розміщення валютних цінностей на рахунках і в депозитах за межами України;

       6)здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів корпоративних прав, отриманих фізичними особами-резидентами, в тому числі як спадщина.

Усі учасники валютних операцій здобувають особливий правовий статус, особливість якого полягає в тому, що і самі учасники,  і характер операцій підлягають спеціальному контролю з боку держави.

Метою валютного контролю є забезпечення дотримання валютного законодавства України при здійсненні валютних операцій.

Основними напрямками валютного контролю є:

1)    визначення відповідності проведення валютних операцій чинному законодавству і наявності необхідних для їхнього проведення ліцензій (дозволів);

2)    перевірка виконання резидентами зобов'язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов'язань з продажу іноземної валюти на внутрішньому ринку України.

Контроль за валютними операціями резидентів і нерезидентів, що проводяться через уповноважені банки, здійснюють ці ж банки.

Уповноважений банк - це будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, а також такий, що здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів. Так, відповідно до Інструкції "Про порядок здійснення контролю й одержання ліцензій по експортних, імпортних і лізингових операціях", затвердженої постановою правління НБУ від 24 березня 1999 р.  при розрахунках за експортними операціями виручка резидентів підлягає зарахуванню на їхні рахунки в банках у терміни виплати заборгованості, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати оформлення вантажної митної декларації, підписання акту про прийом виконаних робіт, наданих послуг.

Банк знімає операцію з контролю після зарахування виручки цієї операції (чи її частини - у випадку обов'язкового продажу) на банківський рахунок клієнта в Україні.

Згідно з Положенням "Про валютний контроль", затвердженим постановою НБУ від 8 лютого 2000 р.,  до резидентів і нерезидентів, винних у порушенні правил здійснення валютних операцій НБУ, органи державної податкової служби можуть застосувати фінансові санкції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи міжнародного права України”

 

План лекції

1.     Сутність, функції та особливості сучасного міжнародного права.

2.     Регулювання міжнародно-правових відносин.

3.        Міжнародне економічне право у взаємовідносинах країн - членів СНД.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність, функції та особливості сучасного міжнародного права

Міжнародне право становить систему міжнародних норм, що мають певну юридичну чинність і відповідний механізм дії, структурно упорядкованих на базі єдиних цілей і принципів, покликаних чітко і якісно регулювати міждержавні відносини з метою забезпечення миру і співробітництва. Під міждержавними розуміють відносини за участю держав, міжнародних організацій, націй, які борються за свою незалежність і т.п.

Міжнародне право має деякі особливості, що відрізняють його від галузей внутрішньодержавного права:

1) предметом міжнародного права є міждержавні відносини, однак у певних випадках  воно стосується  внутрішньодержавних суспільних відносин;

2) відсутність наддержавного органу влади й примусу;

3)  рішення приймаються шляхом узгодження позицій суб'єктів, відсутній єдиний спеціальний законодавчий орган;

4) має місце формальна юридична рівність усіх держав незалежно від території, населення, наявності або відсутності збройних сил, їхньої чисельності і т.п.

Зовнішньою формою, тобто способом вираження міжнародного права, є звичаї, договори і правотворчі рішення міжнародних організацій. Ці   офіційно-юридичні   форми   існування   міжнародно-правових   норм називають джерелами міжнародного права.

Основною функцією міжнародного права завжди вважалося встановлення елементарного порядку, необхідного для співіснування незалежних держав. Крім цього виділяють також і інші функції, зміцнення існуючої системи міжнародних відносин, правове регулювання міждержавних відносин, протидію появі та існуванню нових відносин, що суперечать цілям і принципам міжнародного права і ін.

Необхідною якістю міжнародного права є юридично обов'язкова сила, що регулює міждержавні відносини, властиві цьому праву, особливим методом. Така юридична чинність загальновизнаних норм міжнародного права породжується спільною волею держав. Причому створене внаслідок угоди сторін міжнародне право стоїть вище держав, які його створюють. Формально ці держави можуть не прийняти, змінити або скасувати кожну норму, але фактично реальні умови спонукають їх поважати історично обумовлену систему міжнародного права. Юридична обов'язковість пов'язана з практичною необхідністю міжнародного права, з розумінням керівництва кожної країни раціональності підпорядкування праву для забезпечення як державних, так і національних інтересів.

 

2. Регулювання міжнародно-правових відносин

Міжнародно-правове регулювання є різновидом соціального управління, що являє собою владний вплив держав на свої взаємини за допомогою міжнародного права.

Система міжнародних відносин функціонує на принципах саморегуляції та самоврядування, заснованих на об'єктивних соціально-економічних закономірностях. Головним джерелом діючої сили міжнародного правового регулювання є взаємодія держав як носіїв суверенітету та абсолютної внутрішньої влади. Основними засобами, що використовуються в управлінні системою міжнародних відносин, є політичні, економічні, юридичні, ідеологічні і, в ряді випадків релігійні заходи впливу. Однак найістотнішу роль у регулюванні міждержавних відносин відіграють юридичні способи, бо вони найбільш формалізовані й конкретні, а також відрізняються визначеністю змісту й обов'язковою силою.

Механізм міжнародно-правового регулювання являє собою сукупність міжнародно-правових засобів і способів, за допомогою яких здійснюється регулюючий вплив права на міжнародні відносини. Складається цей механізм із ряду елементів:

1)    міжнародно-правова норма, що здійснює первинне регулю­вання   міжнародних відносин, чітко встановлюючи і регламентуючи характер   міждержавних    зв'язків,    обставини   їхнього    виникнення   і розвитку;

       2)міжнародно-правові відносини, що за своїм змістом відріз­няються від міжнародних відносин і характеризуються на підставі норм міжнародного права зв'язком, що виникає між суб'єктами, який породжує наявність взаємних прав і обов'язків ;

      3)міжнародно-правова свідомість - сукупність ідей та уявлень про необхідність існування міжнародного порядку, які розділяють суб'єкти міжнародних правовідносин як загалом, так і кожний окремо.

Міжнародний правопорядок - це реально існуюча система міжнародних відносин, що виникають, розвиваються і діють на підставі та відповідно до норм міжнародного права, яке покликане додати міжнародному співтовариству структурну стабільність на основі визначених цілей і принципів. Міжнародний правопорядок тісно пов'язаний з правовою безпекою, тобто фактичною впевненістю кожного учасника міжнародних відносин, незалежно від їхнього статусу, про те, що йому забезпечений захист його прав і законних інтересів.

Міжнародна законність становить механізм функціонування міжнародних відносин, що характеризується добровільним і сумлінним виконанням обов'язків з міжнародного права всіма учасниками міжнародно-правових відносин. Юридичним змістом законності є факт визнання юридичної чинності міжнародно-правових норм. Таким чином, існує тісний взаємозв'язок міжнародного правопорядку та міжнародної законності, оскільки міжнародний правопорядок може існувати тільки в умовах законності.

Для виявлення фактів міжнародних правопорушень у системі міжнародного права існує контроль - упорядкований процес аналізу інформації учасниками міжнародних відносин, метою якого є визначення відповідності суб'єктів приписання міжнародних норм. Причому залежно від способів і суб'єктів здійснення розрізняють національний і міжнародний контроль.

Залежно від ступеня міжнародної небезпеки правопорушення підрозділяються на:

1) міжнародні злочини - правопорушення, що становлять особливу небезпеку і тяжкі наслідки для міжнародного співтовариства в цілому або для прав і свобод кожної людини окремо (агресія, рабство, геноцид і т.п.);

2) міжнародні делікти - категорія міжнародних правопорушень, що є менш небезпечними, ніж міжнародні злочини, і, як правило, характеризуються обмеженим колом учасників порушених правовідносин (потерпілий - правопорушник).

Правопорушення є підставою для міжнародної правової відповідальності - заходів, застосовуваних до порушника норм міжнародного права, що полягають в покладанні на нього обов'язку негайно припинити протиправні дії, ліквідувати або компенсувати наслідки правопорушення і спонукають його не здійснювати протиправну поведінку надалі. Розрізняють первинну й вторинну відповідальності. Первинна відповідальність полягає в обов'язку припинити правопорушення і відновити порушене право, а вторинна  є підставою для легітимного застосування санкцій або контрзаходів у разі невиконання законних вимог потерпілого або інших осіб.

Санкції - різновид примусу як відповідна реакція на правопорушення, що може застосовуватися тільки міжнародними організаціями в межах їхньої компетенції (розрив дипломатичних і економічних відносин, блокада торгових операцій і т.п.).

Контрзаходи являють собою відповідну реакцію на правопорушення з боку держави, чиї права й законні інтереси порушені. До контрзаходів відносяться реторсії і репресалії.

Реторсія —акція, застосовувана однією державою відповідно до іншої, з метою припинення недоброзичливих, несправедливих дискримінаційних дій останньої, які не є правопорушеннями (певні обмеження статусу іноземців - громадян цієї країни, відкликання посла і т.п.).

Репресалія - відповідні дії держави, права якої порушені, стосовно порушника, з метою припинення протиправних дій і виконання ним зобов'язань, що виникли внаслідок правопорушення (затримка рибальського судна за незаконний вилов риби, накладення арешту на майно або його конфіскація та ін.). Необхідною умовою легітимного застосування репресалій є їхня узгодженість із зробленим правопорушенням і його негативними наслідками.

 

3. Міжнародне економічне право у взаємовідносинах країн - членів СНД

Роз'єднання єдиної господарської системи СРСР кордонами незалежних держав призвело до поновлення зв'язків на новій міжнародно-правовій основі. Тому в 1993 р. був прийнятий Статут СНД, метою якого стало економічне співробітництво в інтересах всебічного збалансованого соціального розвитку держав-учасниць у рамках загального економічного простору в інтересах поглиблення інтеграції. Особливе значення в цьому Статуті має положення про те, що ці процеси повинні протікати на основі ринкових відносин.

У тому ж році був прийнятий Договір про створення Економічного союзу в рамках СНД. У Договорі підкреслювалося, що цей Союз керується загальновизнаними нормами міжнародного права. Зокрема в сфері економіки він допускає вільне переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили, узгоджену грошово-кредитну, бюджетну, податкову, зовнішньоекономічну, митну та валютну політику, гармоні­зацію господарського законодавства. Окремий розділ присвячений правовому регулюванню економічних відносин. В ньому передбачається пріоритет норм Договору про Економічний Союз у порівнянні з національним законодавством.

Вищими органами Економічного Союзу є вищі органи СНД, ради глав держав і глав урядів. У 1994 р. як постійно діючий орган ЕС був створений Міждержавний економічний комітет, який є координаційним і виконавчим органом і може приймати три види рішень:

1)    рішення розпорядницького характеру, юридично обов'язкові;

2)    рішення, обов'язковість яких повинна підтверджуватися рішеннями урядів;

3)    рекомендації.

У рамках ЕС діє Економічний суд СНД, заснований у 1992 р., до компетенції якого віднесено розв'язання тільки міждержавних економічних суперечок.

Таким чином, міжнародне економічне право у взаєминах між країнами СНД є дуже специфічним і діє в умовах суперечливих процесів їхньої інтеграції.

Основним видом актів, що регулюють міждержавні відносини країн-учасників СНД, є дво- і багатобічні договори. Як організація СНД приймає протокольні рішення. Вони не мають наддержавного характеру, а спрямовані лише на узгодження точок зору і координацію дій держав.

Крім того, більшість актів СНД приймаються далеко не всіма державами-учасницями. Тому в останні роки в СНД намітилася тенденція до інтеграції обмеженого числа держав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи цивільного права України”

 

План лекції

1.     Поняття та  система цивільного права  України.

2.     Структура цивільного законодавства.

3.     Цивільні правовідносини.

4.     Суб’єкти цивільних правовідносин.

5.     Об’єкти цивільних правовідносин.

6.     Правочини.

7.     Право власності та інші речові права.

8.     Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності.

9.     Зобов’язальне право.

10. Недоговірні  зобов’язання.

11. Спадкове право.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття і  система цивільного права  України

Відповідно до ст. 1 нового Цивільного кодек­су України, і згідно з цивільним законодавством регулю­ються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій само­стійності їх учасників.

 Майнові відносини — це правові відносини, яким притаманні такі ознаки: товарно-грошовий, вартісний характер відносин, са­мостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин, юридична рівність сторін.

Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов'язані з особою суб'єкта і їх можна поділити на дві групи:

1)    особисті немайнові права на нематеріальні блага, які пород­жують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелекту­альної діяльності (авторське право, право на винаходи, промис­лові зразки, торговельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо);

2)    особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не по­роджують у їх носія права на грошову винагороду чи інше мате­ріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров'я, на особисту та сімейну таємницю. Перелік цих особистих немайнових прав є невичерпним.

Методом цивільного права визначається, якими засобами воно впливає на визначені нами вище суспільні відносини:

1)    юридична рівність сторін;

2)    самостійний організаційно-майновий статус учасників цивільного права, що визначається рівною правоздатністю всіх суб'єктів цивільних правовідносин;

3)    ініціативно-диспозитивний характер цивільних норм, за яким суб'єкти цивільного права вступають у правові відносини на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначаючи порядок і доцільність своїх дій;

4)    відновлювально-компенсаційний характер захисних за­собів порушених цивільних прав, які в першу чергу спрямовуються на майновий статус особи, а не на саму особу.

Загальними засадами цивільного законодавства є:

1)    неприпустимість свавільного втручання у сферу особис­того життя людини;

2)    неприпустимість позбавлення права власності, крім ви­падків, встановлених Конституцією України та законом;

3)    свобода договору;

4)    свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5)    судовий захист цивільного права та інтересу;

6)    справедливість, добросовісність та розумність.

Цивільне право як галузь приватного права — це су­купність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному ко­дексі України, інших законодавчих та нормативно-правових актах, які регулюють методом юридичної рівності, майнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юри­дичних осіб, держави, територіальних громад), які мають само­стійний організаційно-майновий статус, діють вільно, на влас­ний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову (майнову) відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим за допущене по­рушення.

 

2. Структура цивільного законодавства

 Цивільне законодавство — це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми.

 

Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Один з найважливіших законів України — Цивільний кодекс України, який був затверджений Верховною Радою Украї­ни 16 січня 2003 р. і вступив у дію з 1 січня 2004 р.

 Норми, що можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, які становлять предмет цивільного права, представлено окремою книгою під назвою «Загальні положення». Інститути особливої  частини представлені в наступних шести книгах:

1)    книга перша «Загальні положення» складається з 5 розділів і 19 глав. Це розділи про основні положення, особи (фізична особа, юридична особа, держава, територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки й терміни позовну давність;

2)    книга друга «Особисті  немайнові  права фізичної особи». Охоплює 3 глави: загальні положення про особисті немайнові права фізичних осіб, особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи, особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи;

3)    книга третя «Право власності та інші речові права». Ця книга має 2 розділи і 11 глав. У них передбачено основні положен­ня права власності, а також інші види речових прав, таких як право володіння чужим майном, сервітутні права й права ко­ристування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) або для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4)     книга четверта «Право інтелектуальної власності» містить 12 глав. У ній передбачено основні положення про інтелекту­альну власність та права інтелектуальної власності на окремі об'єкти інтелектуальної творчості. За цим кодексом лише правочин (договір) може регулювати відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем; 

5)     книга п'ята «Зобов'язальне право» містить 36 глав, третя гла­ва має два підрозділи. Ця книга регулює майновий обіг, тобто договірні відносини, пов'язані з передачею майна у власність чи тимчасове користування, виконанням робіт чи наданням по­слуг тощо. Кожний вид зобов'язань має свої особливості,  тому їм присвячена окрема глава, що створює окремі інститути зобо­в'язального права ;

6)     книга шоста «Спадкове право» охоплює 7 глав, у яких ви­світлено питання про загальні положення про спадкування, спадкування за заповітом, спадкування за законом, спадковий договір, здійснення права на спадкування, виконання заповіту, оформлення права на спадщину. Новелою ЦК України є суттє­ве збільшення кола осіб, що мають право на спадщину. Замість двох існуючих черг спадкоємців за законом, в новому ЦК їх пе­редбачено п'ять.

 

3. Цивільні правовідносини

Цивільні правовідносини становлять собою врегульовані правом суспільні відносини.

Цивільні правовідносини, крім загальних ознак, властивих будь-яким видам правовідносин, мають ряд особливостей. Перш за все  це майнові або особисті немайнові відносини, що регулюються нормами цивільного права. Крім того, вони ґрунтуються на засадах рівності учасників цих відносин і відсутності елементів влади і підкорення. Ця обставина є найбільш істотною  для цивільних правовідносин. Учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) і можуть здійснювати права на власний розсуд.

Цивільні правовідносини — це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що ви­никає між автономними і рівноправними суб'єктами, наділени­ми суб'єктивними правами й обов'язками.

 

 

 

4. Суб’єкти цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільних правовідносин або їх учасниками є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Рес­публіка Крим і територіальні громади. В одних правовідно­синах можуть брати участь фізичні особи (договір купівлі-продажу між громадянами), юридичні особи (договір поставки), а також фізичні та юридичні особи (договір перевезення паса­жирів). Поняття «фізичні особи» включає три категорії суб'єктів — це громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадян­ства.

У деяких випадках учасником цивільних правовідносин є Ук­раїнська держава. Це можливо, наприклад, тоді, коли держава укладає міжнародні договори позики, застави, виступає гаран­том по договорах, успадковує майно, є учасником інших цивільних правовідносин.

 У кожних цивільних правовідносинах діють дві сторони — управомочена і зобов'язана. Вони називаються кредитором і борж­ником. Кредитор має певні права, тоді як боржник висту­пає носієм певних обов'язків.

Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав і обов'язків, здатність мати цивільні права і не­сти цивільні обов'язки.

 Вона  виникає з моменту народження і припиняється зі смертю або визнанням громадянина померлим.

Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Іншими словами — це здатність громадянина самому розпоряджатися своїми правами і нести   відповідальність за свої дії. Цивільна дієздатність настає тоді, коли особа досягла певного віку і має відповідне психічне здоров'я. За  своїм обсягом дієздатність поділяється на:  повну,  часткову, неповну,  обмежену,  визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років.

Неповною є дієздатність у громадян віком від 14 до 18 років і має такий обсяг:

1)     право розпоряджатися своєю заробітною платою, стипен­дією або іншими доходами;

2)    самостійно здійснювати права на результати творчої, інте­лектуальної діяльності, що охороняються законом;

3)    бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридич­ної особи;

4)       право вносити вклади до кредитних установ і розпоряд­жатися ними.

Часткова дієздатність надається малолітнім, які не досягли 14 років:

1)     право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди;

2)     здійснювати особисті немайнові права на результати інтелек­туальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадя­нам, які страждають на психічний розлад. Об­межено дієздатний громадянин може укладати угоди щодо розпорядження майном тільки за згодою піклувальника.

Визнання громадянина недієздатним може мати місце лише за рішенням суду, якщо громадянин внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатний усвідомлювати значен­ня своїх дій і (або) керувати ними.

Право на заняття підприємництвом має фізична особа з повною дієздатністю.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відок­ремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і осо­бистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відпо­відачем в суді, господарському чи третейському суді. З цього ви­значення можна вивести правові ознаки юридичної особи:

1)    організаційна єдність. Юридична особа — це певним чином організований колектив трудящих, колективне утворення, тобто організоване об'єднання трудящих;

2)    наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має  своє власне майно, що робить її економічно незалежною органі­зацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших органі­зацій і громадян, що утворюють колектив юридичної особи;

3)    у цивільному обороті юридичні особи виступають від свого власного імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім’я); 

4)    вони здатні нести самостійну майнову відповідальність, оскільки в них є своє власне майно.

 Юридична особа має такі самі цивільні права й обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Цивільна пра­воздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відпо­відно до установчих документів.

 

5. Об’єкти цивільних правовідносин

Об'єктами цивільних прав є речі, в тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні й нематеріальні блага.

 Річчю визнається предмет матеріального світу, який задо­вольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

 До нерухомих речей належать земельні ділянки і все, що розташоване на них і міцно з ними пов'язане, тобто об'єкти, пе­реміщення яких без непропорційного збитку їх призначенню є неможливим.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші речі, зокрема на повітряні й морські судна, судна внутріш­нього плавання, космічні об'єкти  як такі, що підлягають державній реєстрації.

Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно пере­мішувати у просторі.

Майном як особливим об'єктом визнається окрема річ, су­купність речей, а також майнові права та обов'язки.

Гроші (валюта). Гривня— це законний платіжний засіб, обо­в'язковий до приймання за номінальною вартістю на всій тери­торії України. Іноземна валюта може використовуватися у ви­падках і в порядку, передбачених законом України. 

    Цінним папером є документ встановленої форми з відповід­ними реквізитами, що засвідчує грошове або інше майнове пра­во, здійснення або передача якого можливе тільки в разі пред'явлення цінного папера.

 

6. Правочини

Правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Правочин — завжди волевиявлення, вольовий акт, оскільки особа має намір досягти певних юридичних результатів. Воля і волевиявлення повинні відповідати одне одному. Правочин — це дія, спрямо­вана на досягнення певного юридичного результату. Особа праг­не досягти цього результату. Правочин — завжди дія, яка вчи­няється громадянами та організаціями як суб'єктами цивільно­го права.

Правочин — це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту .

Правочини можуть бути односторонніми і дво- чи багато­сторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома осо­бами. Односторонній правочин створює обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

До загальних вимог до правочину належать:

1)    зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також мо­ральним засадам суспільства;

2)    учасники правочину повинні мати необхідний обсяг ци­вільної дієздатності;

3)    волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4)    правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5)    правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

6)    правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх фактич­ного складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на правочини з вадами суб'єктного складу, правочини з вадами волі, правочини з вадами форми, правочини з вадами змісту.

Фіктивний правочин — це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий пра­вочин визнається недійсним незалежно від мети його укладення.

Удаваний правочин — це правочин, укладений з метою прихован­ня іншого правочину. В такому правочині також відсутня основа — учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину. Встановивши це, суд визнає удаваний правочин не­дійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить закону суд постановляє рішення про визнання його недійсним.

Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнають­ся такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один з учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недій­сним (оспорюваний правочин ).

 

7. Право власності та інші речові права

 Право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій роз­суд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.

Власнику належать права володіння, користування та роз­поряджання своїм майном. На зміст права власності не вплива­ють місце проживання і місцезнаходження майна.

Право володіння — це право фактичного, фізичного й госпо­дарського панування особи над річчю .

Право користування — право на вилучення з речі її корис­них властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі.            

Право розпоряджання— це право власника визначати юридичну долю речі.

Суб'єктами права власності визнаються український народ, фізичні та юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади.

Підставами набуття права власності вважаються первісні й похідні способи набуття права власності. Первісними вважаються такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника. До них відносять виробництво або переробку речей, змішування і приєднання речей відділення плодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник не знайшовся), скарб. До похідних на­лежать такі підстави, за яких набуття права власності даної осо­би засновується на праві попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ є такими ж, як вони були в попереднього влас­ника.

Суб'єктами права приватної власності є окремі фізичні та юридичні особи .

У державній власності є майно, в тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Суб'єктами права комунальної власності є відповідні тери­торіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах.

Спільна власність має місце у випадках, коли з тих чи інших підстав у кількох осіб виникає право власності на одне і те саме майно. Спільна власність — це не форма права власності, а лише особливий режим існування відомих форм власності.

 Право спільної власності може бути двох видів — часткова спільна власність, коли частки співвласників визначені, і суміс­на спільна власність, коли частки не визначені. Розміри часток визначаються самими співвласниками з різних підстав, а спільна сумісна власність має місце  лише тоді, коли про це прямо не заборо­нено законом.

Захист права власності  є одною із складових поняття охо­рони права власності. Захист права власності — це застосуван­ня судовими органами в разі порушення прав власника сукуп­ності відповідних правових засобів, передбачених у цивільно­му законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника.

До речево-правових способів захисту цивільних прав належать віндикаційний та негаторний позови:

1)    віндикаційний позов — це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна про повернення свого майна з чужого незаконного володіння;

2)    негаторний позов — це позадоговірна вимога власника,  не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, корис­тування і розпорядження майном. Позивачем виступає власник майна або його титульний володілець. Відповідачем є осо­ба, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважає власнику здійснювати правомочності, що належать  йому. 

Іншими речовими правами є права на чуже майно. їх видами є:

1)    право володіння;

2)     право користування (сервітут);

3)    право користування земельною ділянкою для сільськогос­подарських потреб (емфітевзис);

4)    право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право володіння чужим майном — це фактичне утримання у себе майна особою, яка не є його власником. Така особа може володіти чужим майном на підставі договору з власником або на підставі, встановленій законом (наприклад, право притримання). Сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, природних ресурсів, іншого нерухомого майна для за­доволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іна­кше (наприклад, сервітут може належати власнику чи воло­дільцю сусідньої ділянки для проходу на свою територію).

 

8. Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності

  За Конституцією України (ст.54) кожний гро­мадянин має право на результати інтелектуальної, творчої діяль­ності. Ніхто не може використовувати або поширювати зазначені результати без згоди їх власника, лише за винятками, встановленими законами.

Право інтелектуальної власності — це право особи на резуль­тати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодек­сом України .

До об'єктів права інтелектуальної власності належать:

1)     літературні й художні твори;

2)     комп'ютерні програми;

3)     компіляції даних (бази даних);

4)     виконання;

5)     фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

6)     наукові відкриття;

7)    винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

8)     компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

9)    раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин;

10)         комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

11)           комерційні таємниці.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, вико­навець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до Цивільного Кодексу, іншого закону чи договору.

 Особистими немайновими правами інтелектуальної влас­ності є:

1)     право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

2)    право перешкоджати будь-якому посяганню на право інте­лектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

3)     інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

 Майновими правами інтелектуальної власності є:

1)    право на використання об'єкта права інтелектуальної влас­ності;

2)    виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;

3)     виключне право перешкоджати неправомірному викорис­танню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

4)     інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

 

9.      Зобов’язальне право

Зобов'язання — це правовідносини, в силу яких одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кре­дитора) певну дію — передати майно, отримати гроші тощо або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 

Об'єктом зобов'язальних відносин є конкретні блага, заради яких між суб'єктами виникають юридичні зв'язки.

Підстави виникнення зобов'язань — це певні юридичні факти або їх сукупність, з настанням яких правові норми пов'язують виникнення зобов'язальних відносин між кредитором і борж­ником. Зобов'язання виникають:

1)     з договорів та інших правочинів (у тому числі з двосто­ронніх чи багатосторонніх договорів), передбачених законом, а також з правочинів, хоч і не передбачених законом, але які йому не суперечать;

2)    у результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури та мистецтва та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3)    внаслідок завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4)    внаслідок інших юридичних фактів.

 Значна більшість зобов'язань є договірними. Крім того, зо­бов'язання можуть виникати з договорів, які хоч і не передба­чені чинним законодавством, але не суперечать йому. Це досить актуально в наш час, коли законодавець не встигає законодавчо врегульовувати всі відносини, які виникають у товарно-еко­номічній сфері.

Виконання зобов'язань — це здійснення його сторонами по­кладених на них прав і обов'язків, що складають його зміст, належним чином відповідно до умов договору чи закону, а за відсутності умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту чи вимог, що звичайно ставляться.

Належне виконання зобов'язання полягає в точному й своє­часному виконанні сторонами договору всіх зобов'язань відповідно до умов угоди та вимог закону, а при відсутності таких вка­зівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Спосіб виконання зобов'язання — це порядок виконання, ви­значений нормативними актами чи договором.

Для належного виконання зобов'язання існують також певні засоби стимулювання боржника. Такими засобами є відшкоду­вання збитків, а також інші способи забезпечення виконання зо­бов'язання. Такими способами є неустойка (штраф, пеня), за­става, порука, завдаток, гарантія, притримання. Вони забезпечуються законом чи договором і є додатковими до договору.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена зако­ном чи договором сума, яку боржник повинен передати креди­тору в разі невиконання чи неналежного виконання зобов'я­зання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми не­своєчасно виконаного зобов'язання за кожен день прострочен­ня виконання. Право на неустойку виникає незалежно від наявності в кредитора збитків, завданих невиконанням або нена­лежним виконанням зобов'язання. 

Договір — це домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обо­в'язків. Під ним також розуміють взаємне погодження волі двох або більше сторін, спрямоване на досягнення передбачуваного договором юридичного результату.

Змістом договору є право і обов'язки сторін, які визначають­ся в умовах договору. Договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнута згода за всіма істотними умовами.

Істотними є  умови:

1)    щодо предмета договору;

2)    які мають обов'язковий характер внаслідок закону;

3)    суттєві для цього виду договорів;

4)    вносяться додатково за заявою однієї із сторін.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) пе­редає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'я­зується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну гро­шову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути й майнові права. До до­говору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-про­дажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосо­вуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець убуває право власності тільки у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права –третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право за­стави, право довічного користування тощо). У разі невиконан­ня цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. У разі вилучення за рішен­ням суду товару в покупця на користь третьої особи на підста­вах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодува­ти покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначе­ний договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночас­но з товаром передати покупцеві його приналежності й доку­менти (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосу­ються товару й підлягають передачі разом з товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передачі по­купцеві в належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкоджен­ня товару переходить до покупця з моменту передачі йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом.

Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу.

 Покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором:

1)     пропорційного зменшення ціни;

2)     безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;    

3)     відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зо­бов'язується передати наймачеві майно у користування за пла­ту на певний строк.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Предме­том договору найму можуть бути також майнові права.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Договір найму укладається на обумовлений строк. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укла­деним на невизначений строк.

Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у ко­ристування негайно або у строк, встановлений договором най­му. Наймач зобов'язаний у присутності наймодавця перевірити справність речі. Якщо наймач у момент передачі речі в його володіння не переконається у її справності, річ вважається такою, що передана йому в належному стані. Передача наймачем речі у користування іншій особі (піднайом) можлива лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено  договором або законом.

Наймачеві належить право власності на плоди, продукцію,  одержані ним у результаті користування річчю, переданою у найм.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язуєть­ся на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сто­рони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти й оп­латити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконан­ня іншої роботи з переданням її результату замовнику.

Підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену дого­вором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і обладнання, а також за надан­ня матеріалу або обладнання, обтяженого правами третіх осіб.

Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне ви­користання цього матеріалу. Підрядник зобов'язаний надати замовнику звіт про використання матеріалу і повернути його залишок. Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матері­алу, строки повернення його залишку та основних відходів, з також відповідальність підрядника за невиконання або неналеж­не виконання своїх обов'язків.

Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкоджен­ня (псування) матеріалу до настання строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку — сторона, яка пропустила строк, якщо інше не встановлено договором або законом.

Підрядник зобов'язаний своєчасно попередити замовника:

1)    про недоброякісність або непридатність матеріалу, одер­жаного від замовника;

2)    про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи;

3)    про наявність інших обставин, що не залежать від підряд­ника, які загрожують якості або придатності результату роботи.

Робота, виконана підрядником, має відповідати умовам до­говору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти — вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру. Ви­конана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передачі  її замовнику.

 

10. Недоговірні  зобов’язання

Крім договірних зобов'язань, законодавство передбачає також недоговірні зобов'язання, що виникають з інших підстав, ніж договір, тобто це може бути правочин, інші юридичні факти чи закон.

Існують такі види недоговірних зобов'язань:

1)    публічна обіцянка винагороди;

2)    вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її дору­чення;

3)    рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізич­ної або юридичної особи;

4)    створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

5)    відшкодування шкоди;

6)    набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передачу їй відповідного результату (передача інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо). Обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб. У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені завдання, строк та місце його виконання, форма і розмір винагороди.

Конкурс (змагання) має право оголосити фізична або юри­дична особа (засновник конкурсу). Конкурс оголошується пуб­лічно через засоби масової інформації. Оголошення про конкурс може бути зроблено й іншим чином. Засновник конкурсу має пра­во запросити до участі в ньому персональних учасників (закри­тий конкурс).

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого ре­зультату. Переможець конкурсу визначається в порядку, вста­новленому засновником конкурсу. Результати конкурсу оголо­шуються в тому ж порядку, в якому його було оголошено.

 Якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має пра­во без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення. Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються поло­ження про відповідний договір.

Якщо особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, зобов'язана вжити усіх залежних від неї за­ходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії в май­нових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані з вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів.  

Шкода, заподіяна особі, яка без відповідних повноважень ря­тувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою в повному обсязі. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.

Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повнова­жень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища.

Фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небез­пека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює. У разі неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної осо­би або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати:

1)    вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози;

2)     відшкодування завданої шкоди;

3)    заборони діяльності, яка створює загрозу.

 

11. Спадкове право

Спадкуванням є перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спад­коємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що на­лежали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не при­пинилися внаслідок його смерті.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголо­шення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Якщо про­тягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихій­ного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому разі спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

 Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйнят­тя спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за за­повітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують право на спадку­вання почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, не­прийняття ними спадщини або відмови від її прийняття:

1)    у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, в тому числі зачаті за життя спадкодавця та на­роджені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, і батьки;

2)    у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати й сестри спадкодавця, його баба і дід як з боку батька, так і з боку матері;

3)    у третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько і тітка спадкодавця;

4)     у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше п'яти років до часу відкриття спадщини;

5)     у п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спад­кодавця не входить до цього числа.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на ви­падок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особи­сто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. 

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщи­ни, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкрит­тя спадщини.

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи трудового права України”

 

План лекції

 

1.       Предмет і система трудового права.

2.       Джерела трудового права.

3.      Основні принципи трудового права.

4.      Суб’єкти трудового права.

5.      Трудові правовідносини.

6.       Колективні договори та угоди.

7.      Правова організація працевлаштування.

8.      Трудовий договір: поняття, умови укладання, форма, строк і види 

трудового договору.

9.      Робочий час.

10.   Час відпочинку.

11.   Правове регулювання оплати праці.

12.   Трудова дисципліна.

13.   Матеріальна відповідальність сторін трудового договору.

14.   Правове забезпечення охорони праці.

15.   Трудові спори.

16.  Соціальне забезпечення: поняття та види пенсій і допомог.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Предмет і система трудового права

Трудове право – провідна галузь українського права, яка є системою правових норм, що регулюють сукупність трудових відносин працівників з роботодавцями, а також інші відносини, що випливають з трудових або тісно пов’язані з ними і встановлюють права й обов’язки  в галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та відповідальності у разі їх порушення.

Предмет трудового права — це основа, база, з огляду на яку постає потреба з'ясувати взаємозв'язок працівників з роботодавцями з приводу праці, причому не всякої праці, а тільки тієї, що пов'язана з її суспільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний комплекс, де трудові відносини є головними.

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудових відносин як основи предмета трудового права полягає в тому, що монополія державних підприємств як роботодавців втрачає уста­лені позиції, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. законодавчо закріпила існування чотирьох форм власності: державної, комунальної, колективної і приватної (ст.13, 14, 41, 142 і 143).

 До методів правового регулювання праці — невід'ємної другої складової трудового права як самостійної галузі у складі цілісної системи національного права України — належать до­говірний порядок виникнення трудових відносин, рівноправність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін трудового  договору як органом трудового колективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом), участь працівників у правовому регулюванні праці через своїх представників, профспілки, трудові колективи.

Трудове право поділяється на дві групи. Перша — загальна частина, до якої входять такі інститути:

1)    поняття і предмет трудового права;

2)    основні принципи трудового права;

3)    джерела трудового права;

4)    суб'єкти трудового права;

5)    трудові правовідносини;

6)    колективний договір;

7)    правова організація працевлаштування працівників.

Друга група самостійних інститутів трудового права утворює особливу частину трудового права, до якої входять:

1)    трудовий договір; 

2)    робочий час і час відпочинку; 

3)    оплата праці;

4)    трудова дисципліна;

5)    матеріальна відповідальність;

6)    охорона праці;

7)    поєднання роботи з навчанням;

8)    нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю;

9)    трудові спори.

Предметом трудового договору є сам про­цес праці робітника й службовця за певною спеціальністю чи кваліфікацією і з обов'язковим підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку.

 

2. Джерела трудового права

Джерела трудового права — це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов’язані , можуть бути двох видів:

1)    що містять тільки норми трудового права (наприклад, Кодекс законів про працю Украї­ни);

2)    що містять норми різних галузей права, в тому числі тру­дового (їх називають комплексними).

Серед основних джерел трудового права слід виділити Конституцію України від 28 червня 1996 р.  і КЗпП України від 10 грудня 1971 р.

Конституція України як Основний Закон нашої держави забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах не­залежно від форми власності, закріплює принципи такого регу­лювання, які реально виявляються у конституційних трудових правах, в юридичних гарантіях щодо всієї системи трудового законодавства .

 

3. Основні принципи трудового права

Основні принципи трудового права за спрямованістю умов­но об'єднуються у три групи, кожна з яких базується на таких основних джерелах трудового права, як Конституція України і КЗпП України. Перша група містить принципи, що сприя­ють залученню до праці, забезпеченню зайнятості й раціональ­ному використанню робочої сили. Друга група об'єднує прин­ципи, спрямовані на забезпечення високого рівня умов праці та охорони трудових прав. Третя група включає принципи, що роз­кривають сутність виробничої демократії і сприяють розвит­ку особистості працівника у процесі праці.

Першу гру­пу складають три основних принципи трудового права:

1)    свобода праці й зайнятості, заборона примусової праці (ст. 43 Конституції України, ст. 5, 21,49-4 КЗпП України);

2)    право на працю, захист від безробіття, допомога в працевлаштуванні та матеріальна підтримка безробітних (ст. 43 Конституції України, ст. 2, 5, гл. III та ПІ-А КЗпП України);

3)    рівноправність у праці й зайнятості, заборона дискримінації в праці (ст. 24 Конституції України, ст. 2, 2¹ КЗпП України).

Друга група:

1)    справедлива винагорода за виконану роботу .Правове за­безпечення здійснюється нормами інститутів:

1.1)        оплата праці;

1.2)        гарантії і компенсації;

2)    охорона праці. Правове забезпечення цього принципу здій­снюється нормами таких інститутів:

2.1)  трудовий договір (прийняття на роботу, переведення на іншу роботу);

2.2)  охорона праці як загальний інститут, в тому числі як посилена охорона праці жінок і молоді, контроль за охороною праці;

2.3)          норми матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові в разі трудового каліцтва;

3)    право на відпочинок. Правове забезпечення цього прин­ципу здійснюється нормами таких інститутів:

3.1)  робочий час;

3.2)  час відпочинку;

3.3)  поєднання роботи з навчанням;

4)    захист трудових прав. Цей принцип забезпечується нор­мами таких інститутів:

4.1) нагляд і контроль за додержанням тру­дового законодавства;

4.2) повноваження профспілок і трудових колективів;

4.3) трудові спори.

До третьої групи належать такі принципи:

1)    безплатна професійна підготовка, перепідготовка й підви­щення кваліфікації. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів:

1.1) працевлаштування і зайнятість населення;

1.2)  трудовий договір;

1.3) робочий час;

1.4)опла­та праці й гарантійні виплати;

2)   виконання трудових обов'язків сторонами трудового до­говору. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів:

2.1) трудова дисципліна;

2.2) трудовий договір (дисциплінарні звільнення);

2.3) матеріальна відпові­дальність сторін трудового договору за заподіяну шкоду;

2.4)             розгляд трудових спорів.

 

4. Суб’єкти трудового права

Можливість бути суб'єктом трудового права обумовле­на наявністю трудової правоздатності й трудової дієздатності.

У трудовому праві працівник володіє єдиною правосуб'єктністю і в повному обсязі — з досягненням 16- річного віку, а в окремих передбачених законом випадках— 15 і 14-річного віку (ст. 188 КЗпП України).

Головним суб'єктом трудового права є працівники (робітни­ки й службовці), їх правовий статус переважно єдиний для всіх працівників, де б вони не працювали. Винятком є лише три ка­тегорії працівників: жінки, неповнолітні й працівники із зни­женою працездатністю (інваліди, пенсіонери, ветерани праці). Правовий статус останніх відображає підвищені гарантії права на працю, підвищений захист їх організму від шкідливих чин­ників, пов'язаних з виробництвом.

Важливим суб'єктом трудового права є власник або уповно­важений ним орган — роботодавці будь-якої форми власності, дозволеної чинним законодавством України. 

Трудовий колектив як суб'єкт трудового права має реальний вплив на державних і колективних підприємствах. Його право­вий статус визначений спеціальним Законом України «Про по­рядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 року .

 Важлива роль у регулюванні трудових відносин належить також профспілкам як суб'єктам трудового права.

 

 

 

5. Трудові правовідносини

Правовідносини є основним поняттям правової науки. За усталеним визначенням, це суспільні відносини, врегульовані нормою права. Відповідно трудові правовідносини — це врегульовані трудовим законодавством трудові й тісно пов'язані з ними відносини працівників у галузі праці.

Ядром   правовідносин у сфері трудового права є трудові правовідносини, що визначаються як добро­вільний правовий зв'язок працівника з роботодавцем (підприєм­ством чи фізичною особою), за яким працівник зобов'язується здійснювати обумовлену трудову функцію, виконуючи правила внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець зобов’язується виплачувати винагороду за певний трудовий внесок і створювати умови праці відповідно до законодавства, колектив­ного трудового договору.

До основних підстав виникнення трудових правовідносин на­лежать:

1)    укладення трудового договору;

2)    адміністративно-правовий акт (призначення на посаду, затвердження, розподіл молодих фахівців тощо);

3)    факт обрання на відповідну посаду (за конкурсом, депута­том тощо);

4)    факт погодження з відповідними особами.

 

6. Колективні договори та угоди

Легальне визначення поняття колективного договору не дається ні в Законі України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року, ні в КЗпП України. Колектив­ний договір — це письмова нормативна угода між власником або вповноваженим ним органом і трудовим колективом, від імені якого виступає профспілковий комітет чи інший уповноваже­ний трудовим колективом орган. Цією угодою визначаються взаємні зобов’язання сторін у галузі трудових і соціально-економічних відносин.

Колективні договори та угоди можуть бути таких видів:

1)    колективний договір підприємства, установи, організації;

2)    колективний договір структурного підрозділу підприєм­ства в межах його компетенції.

Може бути угода на галузевому рівні, сторонами якої виступають власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи, профспілки чи об'єднання профспілок або інших представницьких організацій працівників, які мають відповідні повноваження щодо ведення переговорів, укладення угод та ре­алізації їх норм.

Угода може бути і на регіональному рівні, що укладаєть­ся між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємців, об'єднаннями профспілок чи інши­ми уповноваженими трудовим колективом органами.

Основна вимога колективного договору полягає в тому, що його умови можуть тільки покращувати становище працівників порівняно з чинним законодавством, а умови, що погіршують умови праці працівників, визнаються Законом недійсними (ст.5 Закону України „Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р.).

 

7. Правова організація працевлаштування

Правове забезпечення залучення громадян України до сфери  трудової діяльності здійснюється відповідною системою норм, до яких належать Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р., Кодекс законів про працю України, Положення про державну службу зайнятості від 24 червня 1991 р.

Безробітними Закон визнає працездатних громадян праце­здатного віку, які з незалежних від них причин не мають заро­бітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність належної роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу й здатні приступи­ти до праці.

Працевлаштування є передумовою такого явища, як зай­нятість, і гарантією останнього. Це процес підшукування необ­хідної роботи, підготовки до неї та влаштування на цю роботу.  Розрізняють працевлаштування в широкому й вузькому ро­зумінні. У широкому розумінні — це процес будь-якого влаш­тування на роботу, в тому числі й самостійного, і з допомогою служби зайнятості. У вузькому розумінні працевлаштування — це діяльність відповідних державних органів зі сприяння громадянам Украї­ни у відшуканні потрібної роботи й улаштуванні на неї, вклю­чаючи  процеси професійної підготовки, перепідготовки та ін.

Реальне піклування щодо поліпшення умов життя громадян у разі втрати ними роботи та безробіття держава реалізує шляхом встановлення соціальних гарантій та компенсацій, рівень яких залежить від можливостей країни на відповідному розвитку. Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» існують такі види гарантій:

1)    допомоги з безробіття;

2)    виплати стипендій на період підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації за направленням служби зайнятості;

3)    особливі при вивільненні працівників з підприємств, установ, організацій (статті 49²—49⁴ КЗпП України);

4)    додаткова матеріальна допомога безробітним і членам їхніх сімей.

 

8. Трудовий договір: поняття, умови укладання, форма, строк і види   трудового договору

Трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин. 

Працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч.1 ст. 21 КЗпП України).

Сторонами трудового договору як двосторонньої угоди є: працівник (робітник або службовець), власник підприємства, установи, організації або вповноважений ним орган чи фізична особа.

 Вік, з досягненням якого громадянин набуває трудової праводієздатності в повному обсязі  - 16 років, як виняток, за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть прийматися на роботу особи, які досягли 15 років.

Зміст трудового договору — це сукупність умов, якими визначаються права й обов'язки сторін. Вони поділяються на два види:

1)    умови, що визначаються угодою сторін;

2)    умови, що встановлюються законодавством про працю.

Умови трудового договору, що визначаються угодою сторін, залежно від волевиявлення цих сторін класифікуються так:

1)    обов'язкові (необхідні), без домовленості про які трудовий договір вважається недійсним;

2)    факультативні (додаткові).

До обов'язкових (необхідних) належать такі умови:

1)    про трудову функцію, тобто ким буде працівник — техніком, опера­тором, слюсарем тощо;

2)    про місце роботи, тобто де саме він працюватиме (із зазначенням цеху, відділення чи без визначен­ня місця роботи);

3)     про строк дії трудового договору (на невизначений чи на певний строк тощо);

4)    про час початку виконан­ня трудової функції (через день, два чи тиждень тощо);

5)    про розмір винагороди за виконану роботу.

Аспекти факультативних (додаткових) умов трудового договору не є обов'язковими, але якщо сторони домовляться про них, то стають такими:

1)    про вста­новлення випробування (ст. 26 КЗпП України);

2)   про встановлення неповного робочого дня або тижня (ст. 56 КЗпП України);

3)    про роботу в одну зміну при багатозмінному режимі праці;

4)    забезпечення житлом;

5)    надання для дитини працівника місця в дошкільних дитячих закладах (яслах, садку).

Правова сутність додаткових умов полягає в тому, що вони уточнюють, доповнюють і розвивають      умови конкретного трудового договору.

Чинне законодавство України про працю передбачає випадки, коли під час прийняття працівника на роботу випробування не встановлюється. До таких працівників належать:

1)    неповнолітні працівники;

2)    молоді робітники після закінчення професійних навчально-виховних закладів;

3)    молоді фахівці після закінчення вищих навчальних вкладів;

4)    особи, звільнені в запас з військової чи альтерна­тивної (невійськової) служби;

5)    інваліди, направлені на роботу за рекомендацією медико-соціальної експертизи;

6)    особи, які змінюють роботу у зв'язку з переїздом в іншу місцевість або з переходом на інше підприємство та в інших передбачених законодавством випадках.

 Правила укладення трудового договору передбачають подан­ня працівником відповідних документів:

1)    трудової книжки;

2)    паспорта або довідки за місцем проживання;

3)    документа про освіту (диплома);

4)    інших документів, подання яких передба­чене чинним законодавством. Наприклад, диплом про освіту обов'язковий, коли приймають на роботу лікаря, викладача вищого навчального закладу та ін.

 Довідку про медичний огляд обов'язково подають:

1)    непов­нолітні працівники;

2)    працівники, які приймаються на роботу на підприємства зі шкідливими, важкими чи небезпечними умовами праці;

3)    працівники харчової промисловості, підприємств водопостачання, дитячих установ тощо.

Трудові договори поділяються на групи за трьома ознаками: формою, строками і змістом. За першою ознакою трудові до­говори поділяють на усні й письмові. За другою ознакою трудові договори поділяють на такі:

1)    на невизначений строк;

2)    на визначений строк, установлений чинним законодавством; 

3)    на час виконання певної роботи.

Третя ознака уможливлює класифікацію трудових договорів за змістом: договори за кон­курсом, з виборними працівниками, за суміщенням, суміс­ництвом.

На відміну від поняття трудо­вого договору визначення переведення працівника на іншу ро­боту в законодавстві України про працю не закріплене.

 У результаті переведення змінюються не всі, а тільки суттєві умови, що торкаються інтересів працівника. Така ознака переведення відрізняє його від переміщення та усунення робітника чи службовця від роботи. 

Залежно від строків переведення класифікуються на постійні й тимчасові, залежно від місця — на такі, що відбу­ваються на тому самому підприємстві, і такі, коли працівника переводять на інше підприємство.

Суттєво нове правове явище щодо переведень затверджене в новій Конституції України (ст. 43), якою забороняється вико­ристання примусової праці.

Будь-які переведення (як тимчасові, так і постійні) здійснюються, як правило, тільки за згодою праців­ника.

Припинення (розірвання) трудового договору охоплює всі можливі випадки закінчення його дії.

Розірвання трудового договору означає його припинення шляхом одностороннього волевиявлення (працівником, чи власни­ком, чи на вимогу особи, яка не є стороною трудового договору).

Підстави для припинення тру­дового договору поділяються на чотири групи:

1)    за угодою сторін;

2)    з ініціативи працівника;

3)    з ініціативи власника або уповноваженого ним органу;

4)    з ініціативи третьої особи, яка не є стороною трудового договору.

До характерних ознак припи­нення трудового договору за угодою сторін належать:

1)    можливість розірвання будь-якого виду трудового договору;

2)    вияв ініціативи будь-якої із сторін і в будь-який час;

3)    відсутність строку дії досягнутої угоди про розірвання трудового договору.

 До специфіки припинення трудового договору з ініціативи працівника належать такі ознаки:

1)    виявлення ініціативи тільки самого працівника;

2)    обов'язкове письмове попередження власника про розірвання договору в строк;

3)    наявність трудового договору, укладеного на невизначений строк.

Строковий трудовий договір може бути припинений достроково з ініціативи працівника тільки з таких поважних причин:

1)    хвороба працівника, що унеможливлює виконання роботи;

2)    порушення власником законодавства про працю, колективного договору чи угоди сторін;

3)    наявність інших поважних причин (переїзд до іншої місцевості, догляд за хворою дитиною тощо).

Особливості має й третя група підстав припинен­ня трудового договору з ініціативи власника, тобто другої його сторони. По-перше, закон чітко визначає два види підстав - загальні й додаткові.

Загальні підстави передбачені ст. 40 КЗпП України. До них належать:

1)    зміни в організації виробництва та праці, в тому числі ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства (установи, організації), скорочення чисельності або штату пра­цівників;

2)    виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі;

3)    систематичне невиконання працівником трудових обо­в'язків без поважних причин;

4)    прогул без поважних причин, у тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня;

5)    нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців унаслідок тимчасової непрацездатності;

6)    поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

7)    поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

8)    учинення розкрадання за місцем роботи (в тому числі дрібного) майна власника.

До додаткових підстав припинення трудового договору з ініціативи власника згідно зі ст. 41 КЗпП України належать:

1)    одноразове грубе порушення трудових обов'язків керівником підприємства (установи, організації), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, його заступниками, службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

2)    дії з  вини працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави  для втрати довіри до нього з боку власника;

3)    учинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступ­ку несумісного з продовженням даної роботи.

До четвертої групи підстав припинення трудового договору належать вимоги третіх осіб, які не є стороною трудового дого­вору. Такими особами є профспілкові органи, судові органи, військові комісаріати, батьки або особи, які їх заміняють, але тільки стосовно неповнолітніх працівників.

У  разі припинення трудового договору не з вини працівника законом гарантується виплата вихідної допомоги, тобто відпов­ідної грошової суми. Ст.  44 КЗпП України передбачає, що вихідна допомога в розмірі не менше середнього місячного заробітку виплачується в разі припинення трудового договору в таких випадках:

1)    відмови працівника від переведення на роботу до іншої місцевості разом з підприємством чи від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці (п. 6 ст. 36 КЗпП Ук­раїни);

2)    звільнення працівника з роботи з ініціативи власника у зв'язку зі змінами в організації виробництва та праці (п. 1 ст. 40 КЗпП України);

3)    виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або за станом здоров'я, що перешкоджає продовженню роботи (п. 2 ст. 40 КЗпП України);

4)    поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу (п. 6 ст. 40 КЗпП України);

5)    порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного або трудового договору.

Вихідна допомога виплачується в розмірі не менше двомісячного середнього заробітку в разі призову або вступу праців­ника на військову службу  чи направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. 3 ст. 36 КЗпП).

 У розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку вихідна допомога виплачується в разі звільнення через порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань (ст. 38, 39 КЗпП України).

 

9. Робочий час

  Робочий час — це встановлений законом або на його основі час (неповний робочий час), коли працівник повинен бути на робочому місці й виконувати обу­мовлену трудову функцію.

Тривалість робочого часу, яку можна поділити на такі види:

1)    нормальна тривалість робочого часу, що не може перевищувати 40 годин на тиждень (ч. 1 ст. 50 КЗпП України);

2)    скорочений робочий час, який за тривалістю менше нормального, але з оплатою праці як за нормальну тривалість і має такі особливості: встановлюється лише законом, поширюється тільки на окремі категорії працівників (з урахуванням їх віку, умов та інтенсивності праці, специфіки трудових функцій тощо). Зокрема, для неповнолітніх тривалість робочого часу встанов­люється 36 годин на тиждень, а для осіб віком 15—16 років і учнів віком 14—15 років, які працюють, — 24 години на тиждень, для працівників, які працюють у несприятливих умовах (шкідливих, важких), залежно від рівня шкідливого впливу на їхнє здоров'я, і для інших тривалість робочого часу встановлюється 24 години на тиждень. 

Має певні особливості й такий вид робочого часу, як непов­ний робочий час, який менший за нормальний нормований і скорочений. Як правило, неповний робочий час встановлюєть­ся як під час прийняття на роботу, так і пізніше. Характерні оз­наки цього виду робочого часу:

1)       як правило, він встановлюєть­ся за угодою сторін трудового договору;

2)    оплата праці здійснюється згідно з нормами виробітку чи залежно від відпра­цьованого часу;

3)    обсяг трудових прав працівників не обме­жується;

4)    може встановлюватись як неповний робочий день і як неповний робочий тиждень;

5)    для окремих працівників влас­ник зобов'язаний встановити неповний робочий час (це вагітні жінки, а також жінки, які мають дитину віком до 14 років або дитину-інваліда).

Ненормований робочий день — це особливий режим праці. Він встановлюється для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структурних підрозділів, юрисконсультів та ін.), коли тривалість їхньої праці не піддається точному обліку, а робота виконується понад нормальну тривалість робочого дня без додаткової оплати й без компенсації відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних  днів.

Нічний робочий час визначається законом з 10 години вечо­ра до 6 години ранку (ст. 55 КЗпП України) і має таку особ­ливість, як заборона залучати до роботи в нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей до трьох років, осіб, молодших 18 років.

Облік робочого часу повинен здійснювати власник підприєм­ства. Існують такі види обліку робочого часу:

1)    щоденний, коли працівник має однакову тривалість щоденної роботи;

2)    щотижневий, коли кожного тижня однаково реалізується тижнева норма робочих годин (наприклад, 40, 24, 6 чи менше);

3)    підсумковий (місячний, квартальний, річний, але з таким розрахунком, щоб тривалість робочого часу на тиждень не перевищувала  40  годин).

 

10.  Час відпочинку

Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Консти­туції України 1996 року). Це право забезпечується різними спосо­бами, найголовніші з яких:

1)    надання днів щотижневого відпо­чинку;

2)    щорічна оплачувана відпустка;

3)    встановлення ско­роченого робочого дня.

Час відпочинку — частина календарного часу, коли праців­ник вільний від виконання трудової функції і має право використовувати його за власним розсудом. До видів часу відпо­чинку належать:

1)    перерви протягом робочого дня чи зміни;

2)    щоденний відпочинок між робочими днями (змінами);

3)    щотижневі вихідні дні;

4)    щорічні святкові й неробочі дні;

5)    щорічні відпустки.

Найтривалішою і найпоширенішою є щорічна відпустка, до якої належать:

1)    основна;

2)    додаткова за роботу в шкідливих та важких умовах праці та за особливий характер праці;

3)    інші додаткові, передбачені законодавством.

Основна щорічна відпустка не може тривати менше 24 кален­дарних днів. Надається вона працівникові за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Право на основну чи додаткову відпустку в перший рік ро­боти працівник має після шести місяців безперервної праці на даному підприємстві, а за другий і наступні роки щорічні відпу­стки надаються в будь-який час відповідно до графіка черговості надання відпусток.

 

11.  Правове регулювання оплати праці

Заробітна плата — це винагорода (обчислена, як правило, у грошовому вираженні), яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст. 1 Закону України «Про оплату праці»).

На відміну від загального поняття заробітної плати основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповід­но до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування) і посадових обов'язків, тобто у вигляді тариф­ної ставки (окладу), відрядних розцінок для робітників чи по­садових окладів для службовців.

 Додаткова заробітна плата — винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці (доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати тощо).

У ст. 23 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року визначено три форми виплати заробітної плати. За першою формою заробітна плата виплачується працівникам у грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Другою формою є можливість її виплати банківськими чеками. Третя форма, як виняток, припускає можливість виплати заробітної плати натурою, але вона має реалізуватися через колективні договори й тільки частково.

Системи оплати праці поділяються на види залежно від того, що береться за основу виміру праці. Так, якщо оплата праці нараховується за встановлений відпрацьований час, то це погодинна система оплати праці. Нарахування ж заробітної плати за кількість виробленої продукції належної якості називають відрядною системою заробітної плати. Обидві системи мають певні різновиди. Наприклад, відрядна система поділяється на пряму відрядну, відрядно-прогресивну, відрядно-преміальну і акордну. Погодинна ж система оплати праці поділяється на по­годинну, поденну і помісячну.

 

12.  Трудова дисципліна

Трудова дисципліна є необхідною умовою будь-якої колективної праці незалежно від її суспільної організації. Тому в широкому розумінні трудова дисципліна включає:

1)    виробничу дисципліну, тобто дотримання послідовності процесів виробництва (постачання сировини, дотримання умов праці тощо);

2)    технологічну дисципліну, тобто дотримання технології ви­готовлення товарів, продукції тощо;

3)    дисципліну робочого часу, тобто дотримання розпорядку дня, перерв у роботі, відпочинку тощо.

 Трудова дисципліна — це сукупність правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок і вста­новлюють трудові права та обов'язки сторін трудового догово­ру, а також заохочення за успіхи в роботі та відповідальність за умисне невиконання трудових обов'язків.

Головним змістом трудової дисципліни є не тільки виконан­ня правових норм у галузі праці, а й свідоме та творче ставлен­ня до виконуваної роботи, забезпечення високої якості в роботі, раціональне використання робочого часу, прагнення до співро­бітництва та взаємоповаги.

До порядку застосування дисциплінарного стягнення вста­новлені такі обов'язкові вимоги:

1)    виявлення дисциплінарного проступку;

2)    отримання від порушника письмового пояснення;

3)    додержання строків накладення дисциплінарного стягнен­ня — один місяць із дня виявлення дисциплінарного проступку і шість місяців із дня його вчинення працівником;

4)    видання власником наказу чи розпорядження про засто­сування дисциплінарного стягнення;

5)    доведення наказу (розпорядження) під розписку до відо­ма працівника.

Особливе місце серед дисциплінарних стягнень належить дисциплінарним звільненням, що застосовуються за такі проступки:

1)    систематичне порушення трудової дисципліни;

2)    прогул;

3)    поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

4)    розкрадання за місцем роботи державного або громадського майна.

 

 

13.  Матеріальна відповідальність сторін трудового договору

 Трудовий процес — яви­ще багатогранне, його порушення може призвести до матеріальної відповідальності як працівника, так і власника підприємства. Саме це випливає із закону, де записано, що працівники не­суть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству внаслідок порушення покладених на них трудових обо­в'язків (ст. 130 КЗпП України). Разом з тим, і другу сторону трудового договору — власника підприємства — закон зобов'язує створювати працівникові умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого йому майна (ст. 131 КЗпП України).

Із сукупності обов'язків сторін трудового договору випли­ває висновок, що матеріальна відповідальність — це обов'язок працівника відшкодувати в установленому законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) його протиправним і умисним невиконанням чи неналежним виконанням своїх трудових обов'язків. Таке визначення має не тільки теоретичне, а й практичне значення.

Як самостійний інститут в особ­ливій частині трудового права матеріальна відповідальність включає:

1)    своєрідний суб'єкт (лише працівників, які заподіяли шко­ду майну підприємства);

2)    певні підстави та умови (підстави — порушення працівни­ком трудових обов'язків і заподіяння шкоди, а умови — вина, протиправність поведінки і причинний зв'язок);

3)    певні види й межі відповідальності (види — обмежена, повна і підвищена відповідальність, межі — лише пряма дійсна шкода);

4)    специфічний порядок покриття (адміністративний поря­док у разі обмеженої і судовий — у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності).

Оскільки працівниками можуть бути й неповнолітні громадяни, то їхня трудова праводієздатність не обмежується, а діє в повному обсязі незалежно від того, з якого віку вони уклали трудовий договір — з 14,15 чи 16 років (ст. 188 КЗпП України), бо вони у трудових правовідно­синах прирівнюються у правах до повнолітніх, а отже, мають повну трудову праводієздатність і внаслідок заподіяння майно­вої шкоди підприємству несуть матеріальну відповідальність за нормами трудового законодавства.

Суб'єктом матеріальної відповідальності є також власник або уповноважений ним орган. У цьому разі підприємство обов'язково повинно мати статус юридичної особи (ст. 62 ГК). У разі заподіяння шкоди працівникові підприємство несе перед ним матеріальну відповідальність відповідно до законодавства про працю.   

Обмежена матеріальна відповідальність — обов'язок праців­ника покрити заподіяну шкоду повністю, але не більше встанов­леної законом межі — його місячного середнього заробітку. Цей вид матеріальної відповідальності застосовується при відсутності повної та підвищеної відповідальності. 

Повна матеріальна відповідальність — обов'язок працівника покрити заподіяну шкоду в межах повного розміру, але з ураху­ванням прямої дійсної шкоди. На відміну від обмеженої, повна матеріальна відповідальність настає лише в безпосередньо виз­начених законом випадках (ст. 134 КЗпП України).

Правове забезпечення покриття матеріальної шкоди реалі­зується двома способами:

1)    добровільним покриттям заподіяної шкоди;

2)    примусовим стягненням заподіяної шкоди (ч. 5 ст. 130 і ст. 136 КЗпП України).

Добровільний спосіб стосується будь-якого виду ма­теріальної відповідальності. Примусовий має два різновиди:

1)    адміністративний порядок покриття шкоди, що застосо­вується лише в разі обмеженої матеріальної відповідальності з обов'язковим виданням наказу не пізніше двох тижнів із дня ви­явлення заподіяної шкоди та його виконанням не раніше семи днів із дня повідомлення про це працівникові;

2)    судовий порядок покриття шкоди, який застосовується у разі незгоди працівника з відрахуванням з його заробітної пла­ти або з розміром такого відрахування; у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності, якщо сторони не домовились про добровільне відшкодування.

 

14.   Правове забезпечення охорони праці

Відповідно до ст. 43 Конституції України 1996 р. кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Це основні положен­ня щодо реалізації права громадян на працю, забезпечення пра­цівникам безпеки, гігієни праці та здорового виробничого сере­довища і єдиного порядку організації охорони праці в Україні. Правове забезпечення охорони праці крім конституційних норм визначають норми КЗпП України, Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р.  в новій редакції від 21 ли­стопада 2002 р. та інші підзаконні правові норми з охорони праці.

Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, органі­заційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів і за­собів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини у процесі праці. Це поняття охорони праці в широкому розумінні, оскільки воно включає великомасштабні заходи щодо забезпечення безпечних і здорових умов праці: правові, еко­номічні, організаційно-технічні, лікувально-профілактичні тощо. У вузькому ж розумінні охорона праці — це система пра­вових заходів і засобів забезпечення безпечного життя і здоро­в'я працівників у процесі праці на виробництві, у тому числі правових норм щодо оздоровлення та поліпшення умов праці. У такому розумінні охорона праці є одним з принципів трудо­вого права, суб'єктивним правом працівника на належні умови праці, правовим інститутом.

  Центральне місце в системі охорони праці посідають працівни­ки, тому й норми права визначають як зміст і гарантії права праців­ників на охорону праці. Такі гарантії реалізуються у процесі праці й включають комплекс правомочностей, зокрема права:

1)    на безпечні умови праці під час роботи на виробництві, на соціальне страхування від нещасних випадків та про­фесійних захворювань;

2)    на пільги і компенсації за важкі й шкідливі умови праці;

3)    на забезпечення спецодягом та іншими засобами індиві­дуального захисту, миючими й знешкоджуючими засобами;

4)    на компенсацію власником матеріальної та моральної шко­ди працівникові в разі ушкодження його здоров'я.

Норми права про організа­цію охорони праці передбачають широку систему заходів, до найголовніших з них належать:

1)    управління охороною праці на підприємстві та обов'язки власника;

2)    визначення обов'язків працівника виконувати вимоги норм і правил з охорони праці;

3)    фінансування охорони праці та додержання вимог щодо охорони праці під час проектування, будівництва та реконструкції підприємств;

4)    розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, які покладаються на власника підприєм­ства і здійснюються з урахуванням вимог «Положення про роз­слідування і облік нещасних випадків, професійних захворю­вань та аварій на підприємствах, в установах, організаціях».

Систему правових норм щодо особливостей регулювання праці жінок умовно можна поділити на дві групи. Перша група норм забороняє або обмежує застосування праці жінок, а друга встановлює переваги у зв’язку з материнством. 

Заборона застосування праці жінок стосується важких робіт, робіт зі шкідливими й небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім нефізичних робіт або робіт із сані­тарного та побутового обслуговування. Перелік таких робіт за­тверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 256, який налічує більше 500 видів робіт.

Друга група правових норм стосується жінок, стан яких по­в'язаний з материнством. Охороняючи працю таких жінок, чин­не законодавство забороняє залучати вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, до нічних робіт, надурочних робіт, робіт у вихідні дні та направляти їх у відрядження. Обме­ження встановлені й для жінок, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів. Такі жінки не можуть залучатися до надурочних робіт і направлятися у відрядження. До підвищеної особливої правової охорони праці жінок нале­жать і норми, пов'язані з їх материнством - це переваги і гарантії, що стосуються виникнення, існування та припинення трудових відносин.

Система спеціальних правових норм є невід'ємним доповненням до загальних, спрямованих на підви­щену охорону праці молодих працівників як основного резерву трудових ресурсів України.

Специфікою норм з підвищеної охорони праці молоді є ви­моги стосовно прав неповнолітніх у трудових правовідносинах. Неповнолітні працівники, відповідно до ст. 187 КЗпП України, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до по­внолітніх, тобто до дорослих працівників, а  в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці ко­ристуються пільгами, встановленими законодавством України. Правоохоронну сутність мають й інші норми права, що спри­яють залученню молоді до праці,  — це, зокрема, норми, що вста­новлюють порядок прийняття на роботу осіб, яким виповнилось 16 років. Саме з цього віку громадяни України набувають ста­тусу повної правової правосуб'єктності, що дає право на само­стійну реалізацію права на працю. Законом передбачається та­кож можливість прийняття на роботу осіб, які досягли 14-річного і 15-річного віку, але за умови дотримання чітко визначених умов:

1)    згода одного з батьків або особи, яка його замінює (опікуни);

2)    робота має бути легкою і не повинна завдавати шкоди молодому працівникові;

3)    робота повинна виконуватись у вільний від навчання час і не порушувати процесу навчання.

Правові особливості охорони праці молоді спрямовані перш за все на реальне здійснення нею свого права на працю, підви­щення своєї кваліфікації, поєднання роботи з навчанням, на охо­рону ще не повністю сформованого організму неповнолітніх пра­цівників, захист їх від виробничих шкідливостей тощо.

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють два види органів:

1)    трудові колективи через обраних ними уповноважених;

2)    професійні спілки в особі своїх виборних органів і представників.

Повноваження цих органів визначені ст. 41 і 42 Закону України «Про охоро­ну праці».

 

15.  Трудові спори

Трудові спори (конфлікти) можуть виникати не тільки між сторонами трудового договору, а й між професійною спілкою чи страйковим комітетом і власником підприємства — їх називають колективними трудовими спорами. З огляду на учасників тру­дові спори поділяються на індивідуальні — між сторонами тру­дового договору, і колективні — між профспілковим або страй­ковим комітетом і власником (адміністрацією) підприємства.

Чинне законодавство України про працю не розкриває по­няття «трудові спори». У сфері трудового права трудові спори — це конфлікти між працівником і власником або між працівни­ками і роботодавцями з приводу застосування законодавства про працю або встановлення чи зміни умов праці, що розглядають­ся в установленому законом порядку.

Крім зазначеного, поняття трудового спору певною мірою спонукає і до з'ясування причин, через які він може виникну­ти. Зокрема, зазначення того, що конфлікти між працівником і власником можуть виникати за двох взаємозумовлених обста­вин: по-перше, у процесі застосування законодавства України про працю і, по-друге, під час встановлення умов праці.

Конкретні ж причини виникнення трудових конфліктів мо­жуть бути:

1)    об'єктивного характеру (помилки сторін трудового договору, недоліки в культурно-виховній роботі тощо);

2)    організаційно-правового характеру (нечіткі формулюван­ні окремих правових норм, прогалини в діючому законодавстві про працю тощо);

3)    організаційно-господарського характеру (недоліки у про­веденні обліку, контролю, у постачанні, фінансуванні та інших господарських справах).

Саме класифікація причин, унаслідок яких може виникнути судовий спір, спонукає до розгляду двох видів індивідуальних трудових спорів, що зумовлюються: застосуванням норм тру­дового законодавства (позовні спори), встановленням нових або зміною чинних умов праці (непозовні спори).

Трудові спори другого виду (непозовні) виникають:

1)    з правовідносин у сфері встановлення умов праці між профспілковим органом і власником підприємства (під час ук­ладення колективного договору, введенні норм виробітку тощо);

2)     з трудових правовідносин між працівником і власником (у разі зміни власником окладу працівникові в межах схем по­садових окладів).

Вирішення трудових спорів — процес, тісно пов'язаний з інши­ми демократичними засадами правової системи України в ціло­му і трудового права зокрема.

Згідно з чинним законодавством трудові спори вирішуються системою спеціальних органів. Так, індивідуальні трудові спо­ри, грунтуючись на положеннях гл. XV КЗпП України, розгляда­ються:

1)    комісіями з трудових спорів (КТС);

2)    районними (міськими) судами;

3)    вищими органами в порядку підпорядкованості, що вста­новлюється законодавством.

Серед зазначених первинним обов'язковим органом щодо розгляду трудових спорів на підприємствах, в установах, організаціях є комісія з трудових спорів (КТС).

Другим органом з розгляду трудових спорів є суд, який може бути як другою, так і першою інстанцією, що вирішує тру­дові спори.

Самостійне значення у вирішенні трудових спорів мають строки, які умовно поділяються на три групи:

1)    строки звернення до КТС і суду за вирішенням трудового спору;

2)    строки вирішення;

3)    строки виконання рішень з трудових спорів.

Класифікація сторін колективного трудового спору (конфлікту) визначаєть­ся залежно від трьох рівнів:

1)    виробничого;

2)    галузевого, територі­ального;

3)    національного.

Система органів з розгляду колективних трудових спорів (конфліктів):

1)    примирна комісія, що створюється з ініціативи однієї сторін;

2)    трудовий арбітраж — орган, що створюється з ініціатив однієї зі сторін або з ініціативи незалежного посередника. Незалежний посередник — конкретна особа, визначена сторонами  з метою сприяння взаємодії між сторонами, проведення спорів тощо (ст. 10 Закону).

Значне місце в Законі приділено страйку — визначенню його поняття, права на страйк, умов його проведення, а також гаран­тіям працівників тощо (статті 17—28 Закону). Страйк — тимчасове колективне добровільне припинення роботи (невихід на роботу чи невиконання трудових обов'язків) працівниками підприємства чи структурного підрозділу з метою вирішення ко­лективного трудового спору (конфлікту).

 

16. Соціальне забезпечення: поняття і види пенсій та допомог

Соціальне забезпечення як галузь права — це система право­вих норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин з розподілу позабюджетних фондів соціального страхування і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволен­ня потреб фізичних осіб у випадку втрати заробітку чи трудо­вого доходу, несення додаткових витрат на утримання і вихо­вання дітей, підтримку інших членів сім'ї, які потребують до­гляду, відсутності коштів в обсязі прожиткового мінімуму через об'єктивні соціально значимі причини, а також надання медич­ної допомоги і соціального обслуговування. Важливими вида­ми соціального забезпечення є пенсії і допомоги.

Пенсійне страхування є невід'ємною складовою частиною загальнообов'язкового державного соціального страхування. Це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання пен­сійного забезпечення громадянам у старості, в разі повної, част­кової втрати працездатності, втрати годувальника з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок пенсійних страхових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцем, фізичними особами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом. Пра­вовою базою пенсійного страхування є: Конституція України (1996 року), Основи законодавства України „Про загальнообов'язко­ве державне страхування” (1998 року), Закон України «Про загально­обов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року”.

Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 року, а також інші закони, якими встановлюються умо­ви пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування і недержавного пенсійного забезпечення, міжнародні договори з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та інші нормативно-правові акти, що стосуються пенсійного за­безпечення в Україні. При цьому слід підкреслити, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються:

1)    види пенсійного забезпечення;

2)    умови участі в пенсійній системі чи її рівнях;

3)    пенсійний вік, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат;

4)    джерела формування коштів на пенсійне забезпечення;

5)    умови, норми і порядок пенсійного забезпечення;

6)    організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Страхування пенсійне залежить від багатьох чинників і перш за все від страхового стажу працівника. Страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'яз­ковому державному пенсійному страхуванню і за який щомі­сяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімаль­ний страховий внесок. Обчислюється страховий стаж у місяцях територіальним органом Пенсійного фонду на підставі доку­ментів і в порядку, визначеному законодавством.

Страхування пенсійне реалізується завдяки чіткій системі, що складається з трьох рівнів. Перший рівень — це Солідарна система загальнообов'язкового пенсійного страхування, яка ба­зується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах і в порядку, передбачених зако­ном. Другий рівень — це Накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопи­чувальному фонді та здійснення фінансування витрат на опла­ту договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах і в порядку, передбачених законом. Третій рівень - це система Недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань   у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах і в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

Суб'єктами Солідарної системи є:

1)     застраховані особи, члени їх сімей та інші особи, визна­чені законом;

2)    страхувальники; 

3)    Пенсійний фонд;

4)    уповноважений банк;

5)    підприємства, установи, організації, що здійснюють виплату і доставку пенсій.

Суб'єктами Накопичувальної системи пенсійного забезпе­чення є:

1)    підприємства, установи, організації та фізичні особи, що здійснюють перерахування коштів до системи накопичувально­го пенсійного забезпечення;

2)    Накопичувальний фонд;

3)    недержавні пенсійні фонди, юридичні особи, що здійснюють адміністративне управ­ління Накопичувальним фондом та недержавними пенсійними фондами та управління їх пенсійними активами;

4)    зберігач;

5)    страхові організації.

Солідарна система страхування передбачає пенсійне забезпечення таких видів:

1)    за віком;

2)    за інвалідністю;

3)     у зв'язку з втратою годувальника.

Нове законодавство про пенсійне страхування чітко визна­чає два види пенсійного забезпечення:

1)    пенсійні виплати;

2)    со­ціальні послуги.

До пенсійних виплат у солідарній системі за рахунок коштів Пенсійного фонду належать:

1)    пенсії за віком;

2)    пенсії за інвалідністю;

3)    пенсії у зв'язку з втратою годувальника.

За рахунок коштів Накопичувального фонду здійснюються такі пенсійні виплати, як:

1)    довічна пенсія з установленим періодом; 

2)    довічна обумовлена пенсія; 

3)    довічна пенсія подружжя; 

4)    одноразова виплата.

Допомога — це грошова виплата (одноразова чи періодич­на), що  призначається окремим категоріям громадян у порядку і  в розмірах, передбачених законодавством.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи соціального законодавства України”

 

План лекції

1.     Законодавство і принципи соціального захисту населення в Україні.

2.     Організація загальнообов’язкового державного соціального страхування.

3.     Види соціальних послуг, пільг і матеріального забезпечення, що надаються населенню в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Законодавство і принципи соціального захисту населення в Україні

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни нашої країни мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення у випадку повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних і інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних установ з догляду за непрацездатними.

Поглиблення економічних реформ створює в Україні принципово нову соціально-економічну ситуацію і викликає необхідність розробки адекватного механізму соціального забезпечення населення, який слід будувати таким чином, щоб не породжувати зрівнялівки й утриманські настрої при розподілі й споживанні життєвих благ, не послабляти дієвість мотивів і стимулів до праці, а навпаки, створювати умови для більш повного їх прояву.

В основу концепції соціального забезпечення населення України, затвердженої Постановою Верховної Ради України, покладені наступні принципи:

1)    соціальне забезпечення поширюється тільки на громадян, що працюють за наймом, членів їхніх родин і непрацездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечують себе роботою, поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь;

2)    диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їхньої економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту;

3)    перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами. Тобто  держава забезпечує за рахунок бюджетних коштів тільки мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового та соціального обслуговування населення і  насамперед  соціально-захищених громадян;

4)    визначення рівня соціальних гарантій на основі соціальних нормативів. При цьому найбільш важливі нормативи - мінімальний прожитковий рівень, мінімальні розміри заробітної плати і пенсій, а також розміру соціальної допомоги встановлюються державою;

5)    відповідність форм соціального забезпечення населення рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

Систему соціального законодавства України складають Конституція України,   Концепція соціального   забезпечення населення України від 21 грудня   1993 р.,   Основи   законодавства    України  „Про загальнообов'язкове соціальне страхування” від 14 січня 1998 р., Закони України  "Про  пенсійне  забезпечення" від 5 листопада 1991 р., "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців,  осіб начальницького,  рядового складу органів  внутрішніх  справ" від 9 квітня 1992 р., "Про статус   ветеранів   війни,    гарантії   їхнього   соціального   захисту"   від  22   жовтня   1992   р.,   "Про   основні   принципи  соціального   захисту ветеранів  праці   та  інших   громадян  літнього  віку в Україні" від 16 грудня 1993 р., "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21 листопада 1992 р., "Про статус і соціальний захист громадян,  що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 19 грудня    1996 р.,      "Про страхування"   від   7   березня   1996   р.,   "Про   загальнообов'язкове    державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності"   від   23  вересня   1999 р., "Про загальнообов'язкове державне     соціальне    страхування  на випадок  безробіття"  від 2 березня  2000  р.,  "Про загальнообов'язкове   державне   соціальне   страхування   у   зв'язку   з тимчасовою    втратою    працездатності    і    витратами,    обумовленими народженням і похованням" та ін.

 

2. Організація загальнообов’язкового державного соціального страхування

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування – це система права, обов'язків і гарантій, що передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової чи тимчасової непрацездатності, безробіття з незалежних від них обставин, утрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі - роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Завданнями законодавства про обов'язкове державне соціальне страхування є встановлення гарантій щодо захисту прав і інтересів громадян, які мають право на пенсію, а також на інші види соціального захисту, що включають право на їх забезпечення у випадку хвороби, втрати працездатності, безробіття, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною або дитиною інвалідом, хворим членом родини, смерті громадянина або членів його родини і т.п. Право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства і члени їхніх родин, що проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України.

Залежно від страхового випадку в Україні передбачені наступні види державного соціального страхування:

1)    пенсійне страхування;

2)    страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, обумовленими народженням і похованням;

3)    медичне страхування;

4)    страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного  захворювання, що спричинили втрату працездатності;

5)    страхування на випадок безробіття;

6)    інші види страхування, передбачені законами України.

Під страховим випадком розуміють подію, з настанням якої виникає право застрахованої особи на одержання матеріального забезпечення або соціальних послуг, передбачених окремими законами України по конкретних видах загальнообов'язкового державного страхування.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування здійснюється за принципами:

1)    законодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування;

2)    обов'язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору та інших підстав, передбачених законодавством про працю, і осіб, що забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих союзів і т.п.), громадян-суб'єктів підприємницької діяльності;

3)    надання   права   одержання   виплат   за   державним   соціальним страхуванням особам, зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю і т.п.;

4)    обов'язковості фінансування страховими фондами (установами) витрат, пов'язаних з наданням матеріального забезпечення і соціальних послуг,    в   обсягах,    передбачених   законами   за   окремими   видами страхування;

5)    солідарності й субсидування;

6)   державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;

7)    забезпечення рівня життя не нижче прожиткового мінімуму, установленого законом, шляхом надання пенсій, інших видів соціальних виплат і допомоги, які є основним джерелом існування;

8)    цільового використання коштів загальнообов'язкового соціального страхування;

9)    паритетності представників усіх суб'єктів соціального страхування в управлінні загальнообов'язковим державним страхуванням.

Загальнообов'язковому   державному    соціальному   страху­ванню підлягають:

1)    особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту):

1.1)       на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їхніх форм власності і господарювання;

1.2)       у фізичних осіб;

2) особи,   які забезпечують  себе  роботою  самостійно (члени творчих союзів, творчі працівники, що не є членами творчих союзів), громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.

Особи, що підлягають державному соціальному страхуванню, одержують свідоцтво про загальнообов'язкове державне страхування, що є єдиним для всіх видів страхування і документом строгої звітності.

Інформація у сфері державного соціального страхування використовується з дотриманням вимог, передбачених законодавством про інформацію. Зокрема, забороняється розголошувати без згоди застрахованої особи відомостей про страховий стаж, страхові випадки, результати медичних обстежень, суми одержуваних виплат і т.п. Страховики через засоби масової інформації зобов'язані роз'ясняти населенню права й обов'язки, передбачені законодавством про соціальне страхування.

Основним джерелом коштів загальнообов'язкового соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб. Розміри внесків на державне соціальне страхування залежно від його виду щорічно встановлюються Верховною Радою України для роботодавців і застрахованих осіб по кожному виду страхування на календарний рік у відсотках одночасно з затвердженням Державного бюджету України.

Як правило, розмір внесків на календарний рік по кожному виду страхування встановлюється у відсотках:

1)    для роботодавців - до сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим робітникам, які підлягають оподаткуванню з громадян;

2)    для фізичних осіб - до сум оподатковуваного доходу (прибутку).

 Внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійних захворювань сплачує роботодавець. Порядок здійснення платежів і резервування коштів на загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначається законами України по окремих видах соціального страхування.

 

3. Види соціальних послуг, пільг і матеріального забезпечення, що надаються населенню в Україні

Згідно із загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням надаються такі види соціальних послуг і матеріального забезпечення:

1)  пенсійне страхування:

     1.1)  пенсії за віком, за інвалідністю внаслідок загального захворювання  (у  тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з  

дитинства);

     1.2) пенсії у зв'язку з втратою годувальника;

     1.3) медичні профілактично-реабілітаційні заходи;

     1.4) допомога у зв'язку з похованням пенсіонерів;

2)  страхування  у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням:

    2.1) допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи  догляд   за хворою дитиною);

    2.2) допомога у зв'язку з вагітністю та пологами;

    2.3) допомога у зв'язку з народженням дитини та у зв'язку з доглядом за нею;

    2.4) допомога у зв'язку з похованням (крім поховання пенсіонерів, 

безробітних і осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);

3)  страхування    від   нещасного   випадку    на    виробництві   і професійного захворювання:

    3.1)  профілактичні заходи щодо запобігання нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

     3.2) відновлення здоров'я і працездатності потерпілого;

     3.3)  допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю  внаслідок  нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

     3.4) відшкодування збитків, нанесених працівнику каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним своїх трудових обов'язків;

     3.5) пенсія з інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві  або    професійного захворювання;

      3.6) пенсія у зв'язку з втратою годувальника, що помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

4) страхування від безробіття: 

4.1)   допомога у зв'язку з безробіттям;

4.2)   відшкодування витрат, пов'язаних із професійною підготовкою або   перепідготовкою і профорієнтацією;

4.3)   матеріальна допомога безробітному та членам його родини;

4.4)   дотація роботодавцю для створення робочих місць; 

4.5)   допомога у зв'язку з похованням безробітного.

Застраховані    особи   зобов'язані    в   повному   обсязі   та    у встановлений    термін     сплачувати    страхові    внески,     повідомляти страховиків про обставини, що призвели до зміни розміру матеріального забезпечення згідно із загальнообов'язковим державним страхуванням і порядку його надання (зміни стану непрацездатності, у складі родини, звільнення з роботи, працевлаштування, виїзд за межі держави і т.п.).

Сума вартості матеріального забезпечення і соціальних послуг, наданих застрахованій особі внаслідок зловживання або невиконання ним своїх обов'язків, стягується з цієї особи в судовому порядку.

Виплати і  надання  соціальних послуг,  на яке має  право застрахована особа, можуть бути припинені:

1)    якщо виплати призначені на підставі документів, що містять неправдиві відомості;

2)    якщо страховий  випадок відбувся внаслідок дії особи,  яка притягається до кримінальної відповідальності;     

3)    якщо страховий випадок відбувся внаслідок навмисної дії особи;

4)    внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків;

5)    в інших випадках, передбачених законами.

Для деяких категорій громадян законодавством України встановлюються особливі соціальні виплати, гарантії, пільги. Так, Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" встановлюється гарантований рівень матеріальної підтримки сім’ї з дітьми шляхом надання державної допомоги з урахуванням складу сім’ї та її доходів, віку, стану здоров'я дітей і т.п. Зокрема, цим законом передбачаються:    грошові    виплати    матерям    (батькам),    зайнятим доглядом за трьома і більше дітьми віком до 16 років, допомога у зв'язку з доглядом за дитиною-інвалідом, допомога на дітей віком до 16 років (учнів - до 18 років), допомога на дітей самотнім матерям, допомога на дітей військовослужбовців строкової служби, допомога на дітей, що знаходяться під опікою, тимчасова допомога на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів або в тих випадках, коли стягнення аліментів неможливе.

Основні принципи державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку встановлює Закон "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні".

Ветеранами праці визнаються громадяни, які сумлінно працювали в народному господарстві, державних установах і організаціях, мають необхідний трудовий стаж і вийшли на пенсію. Серед пільг, що надаються ветеранам праці, можуть бути: першочергове безкоштовне зубопротезування, щорічне медичне обстеження, переважне право на забезпечення житловою площею та земельними ділянками, звільнення від сплати податків за землю, безкоштовний проїзд усіма видами міського транспорту (крім таксі) та ін.

Як визначає даний закон, громадянами літнього віку є: чоловіки  віком 60 і жінки віком 55 років і більше, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилося не більше як півтора року.

Громадяни похилого віку мають право на працю нарівні з іншими громадянами. Право на пенсію за віком має кожен громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний трудовий стаж. Громадянам похилого віку, які не мають права на трудову пенсію, встановлюється соціальна пенсія.

Перелік пільг і гарантій ветеранів війни визначає Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Ветеранами війни, відповідно до цього Закону, вважаються: учасники бойових дій, інваліди   війни,   учасники   війни.  До   основних   пільг,   що   надаються ветеранам   війни,   можна   віднести:   безкоштовне   одержання   ліків, зниження плати за житлову площу і комунальні послуги, безкоштовний проїзд у міському пасажирському транспорті (крім таксі), можливість щорічного санаторно-курортного лікування, медичного обстеження тощо.

Принципи створення надійного захисту людей від наслідків Чорнобильської катастрофи визначаються Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: учасники ліквідації наслідків аварії на атомній електростанції та потерпілі від Чорнобильської катастрофи.

В Україні ведеться Державний реєстр громадян, які постраждали внаслідок цієї катастрофи. У реєстрі передбачене надання пільг залежно від встановленої категорії. До загального переліку пільг можна віднести:

1)    безкоштовне придбання ліків за рецептами лікарів;

2)    безкоштовне позачергове зубопротезування;

3)    переважне право залишитися на роботі у разі скорочення штату;

4)    позачергове забезпечення житловою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов;

5)    оплата займаної житлової площі в розмірі 50 %;

6)    вступ поза конкурсом у вищі навчальні заклади тощо.

Крім того, закон передбачає виплату одноразових компенсацій інвалідам і сім'ям, які втратили годувальника внаслідок катастрофи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи житлового права України”

 

План лекції

1.   Житлове право України: поняття і предмет його правового регулювання.

2.     Право громадян на житло і форми його реалізації.

3.     Приватизація державного житлового фонду.

4.   Договір житлового найму: поняття, відповідальність за його невиконання.

5.     Юридична відповідальність за порушення житлового законодавства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.     Житлове право України: поняття і предмет його правового регулювання

Житлове право України — це сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами і грома­дян з державними і громадськими організаціями у процесі реалі­зації конституційного права людини і громадянина на житло.

Предметом правового регулювання житлового права Украї­ни є правовідносини, що виникають у процесі: реалізації права на житло, надання людині й громадянину жилих приміщень у користування, користування людиною жилим приміщенням, уп­равління житловим фондом, експлуатації та охорони житлово­го фонду, капітального й поточного будівництва житла, виклю­чення з житлового фонду жилих будинків і приміщень, що не придатні для проживання, розгляду житлових спорів тощо.

Систему нормативно-правових актів, що регулюють житлові відносини в Україні, складають : Конституція України; Житловий кодекс, прийнятий 30 червня 1983 р., введений в дію 1 січня 1984 р., Закон України „Про приватизацію державного житлового фонду” від 19 червня 1992 року, інші Закони, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти.

Право громадян України на житло закріплено ст. 47 Конституції України. Воно забезпечується розвитком і охороною всіх видів державного житлового фонду, утворенням ринкової системи житлового забезпечення громадян через приватизацію житла, справедливим розподілом жилої площі під контролем громадськості.

Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин України має житло, що відповідає установленим нормам і придатне для проживання.

Житловий фонд — це складний інженерний комплекс, який включає жилі будинки і приміщення в інших будівлях, різно­манітне теплоенергетичне обладнання, автоматичні засоби уп­равління та експлуатації, розгалужену мережу комунікацій, про­типожежне, ліфтове, санітарно-технічне та інше устаткування. Розріз­няють такі види житлового фонду:

1)    державний;

2)    громадський;

3)    кооперативний (ЖБК);

4)    індивідуальний.

Державний житловий фонд — це сукупність жилих будинків та інших жилих приміщень, що перебувають у власності місцевих рад, державних підприємств, установ, організацій і призна­чаються для проживання людини і громадянина.

Громадський житловий фонд — це сукупність жилих будин­ків та інших жилих приміщень, що належать колгоспам, іншим кооперативним організаціям, їхнім об'єднанням, профспілкам та іншим громадським організаціям.

Фонд житлово-будівельних кооперативів (ЖБК) — це сукуп­ність жилих будинків, що належать житлово-будівельним коо­перативам і призначаються для проживання членів ЖБК.

Індивідуальний житловий фонд — це сукупність жилих будинків (приміщень), що перебувають в особистій і приватній власності.

 

2.     Право громадян на житло і форми його реалізації

Суб’єктивне  право на житло — це можливість людини й гро­мадянина мати житло у власності чи одержати його за догово­ром найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом і вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечення реа­лізації цього права в повному обсязі.

Конституція України покладає на державу обов'язок створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі  чинного закону і за рішенням компетентного суду.

Реалізація людиною й громадянином права на житло здійснюється в таких формах:

1)    активна діяльність суб'єкта, який потребує поліпшення жит­лових умов у процесі надання жилих приміщень, користування жи­лим приміщенням, участь в управлінні житловим фондом, здійс­нення експлуатації та охорони різних видів житлового фонду;

2)    утримання від дій, що порушують житлові права інших суб'єктів;

3)    володіння, користування і розпорядження житлом відпо­відно до чинних нормативно-правових актів;

4)    вимоги до компетентних державних органів, громадських організацій і посадових осіб щодо застосовування відповідних норм житлового права, винесення справедливих індивідуально-правових рішень і їх виконання.

 

3.     Приватизація державного житлового фонду

Приватизація державного житлового фонду — це відчу­ження, тобто безоплатна передача або продаж з державного житлового фонду у власність громадянам України жилих квартир чи приміщень, які вони займають на правах найма­чів, і передача разом з ними господарських споруд, що до них відносяться.

Мета приватизації — створити ринкову систему житлового забезпечення громадян України, надати умови для реалізації права громадян на вільний вибір місця проживання і способу задоволення своєї потреби в житлі.

Законодавство про приватизацію житла визначає право гро­мадян України приватизувати займане ними житло один раз. Передбачається також, що кожен громадянин України  в разі ко­ли частка житла, що приватизується, менша за встановлену нор­му, одержить компенсацію у вигляді житлових чеків. Названі чеки громадянин України може використати для приватизації як житла, так і частки майна державних підприємств або земель­ного фонду.

Порядок здійснення приватизації державного житла в Ук­раїні закріплено Законом України «Про приватизацію дер­жавного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. Він закріплює поняття приватизації, об'єкти та способи приватизації, поняття житлових чеків і порядок розрахунків за приватизоване житло. У Законі також урегульовані права і обов'язки наймачів і власників, проведення приватизації і оформлення права власності, використання одержаних коштів, утримання приватизаційних квартир, сплати податку на житло і соціальний захист насе­лення при приватизації.

До об'єктів приватизації належать:

1)     квартири в багатоквар­тирних будинках, що використовуються громадянами на умо­вах найму;

2)    незаселені квартири, частини будинків, одноквар­тирні будинки після закінчення їх будівництва, реконструкції, ремонту й поточного звільнення.

Не підлягають приватизації:

1)    квартири-музеї;

2)    квартири в будинках закритих військових поселень;

3)    кімнати в гуртожитках;

4)    квартири, віднесені у встановленому порядку до непри­датних для мешкання;

5)    службові квартири чи кімнати;

6)    квартири, в яких мешкають два або більше наймачів, у разі відсутності згоди всіх на приватизацію займаної квартири .

 Приватизація здійснюється через:

1)    безоплатну передачу громадянам квартир (будинків) з роз­рахунку санітарної норми 21 кв. м. загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 кв. м. на сім'ю;

2)    продаж надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, які мешкають в них або перебувають у черзі тих, що потребують поліпшення житлових умов.

При здійсненні приватизації квартири (будинку) розрахун­ки проводяться залежно від кількості загальної жилої площі. На­приклад, якщо загальна площа квартири (будинку), що підля­гає приватизації, відповідає встановленій нормі (21 кв. м. площі на одного проживаючого і додатково 10 кв. м. на сім'ю), тоді зазначена квартира (будинок) передаєть­ся наймачеві та членам його сім'ї безоплатно. До членів сім'ї най­мача включаються лише громадяни, які постійно проживають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. Якщо загальна площа квартири менша за пло­щу, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно, наймаче­ві й членам його сім'ї видаються житлові чеки, сума яких ви­значається, виходячи з розміру недостатньої площі та відновної вартості одного квадратного метра. Коли ж загальна площа квар­тири (будинку) перевищує площу, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно, наймач здійснює доплату цінними папе­рами, одержаними для приватизації державних підприємств чи землі, а в разі їх відсутності — грошима. Сума доплат визначаєть­ся добутком розміру надлишкової загальної площі на вартість одного квадратного метра.

Згідно із законом, за особами, які не виявили бажання приватизувати  займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування жилими приміщеннями на умовах найму. Громадяни, які не приватизували займаних ними квартир, мають право переселитись у квартири меншої площі й одержати  грошову компенсацію за різницю між загальною площею, займаної квартири і квартири, що надається при переселенні.

Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на те органами, що створюються державними органами виконавчої влади на місцях чи органами місцевого самоврядування, а також державними підприємствами, організаціями, установами у повному господарському віданні або опе­ративному управлінні яких перебуває державний житловий фонд.

За порушення вимог діючого законодавства щодо привати­зації державного житлового фонду службові чи посадові особи та громадяни (іноземці, особи без громадянства) несуть дисцип­лінарну, цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну від­повідальність.

Власник приватизованого житла має право розпорядитися квартирою (будинком) на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом. Порядок здійснення цих прав власником житла регулюється цивільним законодавством України.

 

4.     Договір житлового найму: поняття, відповідальність за його невиконання

Ст. 61 Житлового Кодексу України передбачає укладення договору най­му жилого приміщення. Право користуватися житлом реалізу­ється на підставі договору житлового найму.

Договір укладається письмово на підставі ордера між наймодавцем і наймачем (громадянином, на чиє ім'я видано ордер). Типовий договір найму приміщення передбачає правила корис­тування житлом, утримання жилого будинку і прибудинкової території.

Умови, що обмежують права наймача і членів його сім'ї вроз­різ із законом, вважаються недійсними.

Житловим кодексом України передбачено, що особи несуть кримінальну, адміністративну чи іншу юридичну відповідаль­ність згідно із законом, якщо вони винні:

1)        у недотриманні встановленого терміну заселення жилих приміщень;

2)     у порушенні правил користування жилими приміщення­ми, санітарних правил утримання місць загального користуван­ня, використання їх не за призначенням;

3)     у порушенні правил експлуатації житла, безгосподарнос­ті в його утриманні;

4)     у пошкодженні житла, устаткування та об'єктів благоуст­рою, а також у скоєнні інших правопорушень, передбачених чин­ним законодавством.

 

5.   Юридична відповідальність за порушення житлового законодавства

Житлове правопорушення — це протиправне, винне діяння деліктоздатної особи, що посягає на охоронювані законом житлові правовідносини, за що законодавством передбачається кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова і матеріальна відповідальність.

Житловим кодексом України передбачено, що особи несуть кримінальну, адміністративну чи іншу юридичну відпові­дальність згідно із законом, якщо вони винні:

1)    у порушенні порядку прийняття і зняття з обліку тих, що потребують житла, порядку надання житла;

2)    в недотриманні установленого терміну заселення жилих приміщень;

3)    у порушенні правил користування жилими приміщення­ми, санітарних правил утримання місць загального користуван­ня, використання їх не за призначенням;

4)    у порушенні правил експлуатації житла, безгосподарності при його утриманні;

5)    в пошкодженні житла, устаткування і об'єктів благоуст­рою, та у вчиненні інших правопорушень, передбачених чинним законодавством. 

Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) вміщує окремі статті в гл. 8 (ст. 97) і в гл. 11 «Адмі­ністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою».

У ст. 97 (КупАП) закріплюється норма, що передбачає адміні­стративну відповідальність за самовільне будівництво будинків або споруд, а також самовільну зміну архітектурного вигляду бу­динків або споруд під час їх експлуатації. За такі дії на громадян накладається адміністративний штраф у розмірі від п'яти до деся­ти неоподатковуваних мінімумів, а на посадових осіб — від дев'яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

  У главі одинадцятій вміщуються наступні склади адмініст­ративних правопорушень:

1)    порушення порядку взяття на облік та строків заселення жилих будинків і жилих приміщень;

2)    порушення правил користування жилими приміщеннями і жилими будинками;

3)    самоправне заняття жилого приміщення;

4)    порушення правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів;

5)     знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об'єктів озеленення населених пунктів;

6)     порушення правил тримання собак і котів.

 Кримінальна відповідальність за порушення житлового за­конодавства передбачена за склади злочинів, що закріплені Кримінальним Кодексом України:

1)     зловживання опікунськими правами і залишення підопіч­них дітей без нагляду;

2)     порушення недоторканності житла;

3)    ті самі дії, вчинені службовою особою, або з застосуван­ням насильства чи погрози його застосування караються поз­бавленням волі на строк від двох до п'яти років;

4)    самоуправство .

Підприємства, установи, організації і громадяни, що завда­ли шкоди жилим будинкам, жилим приміщенням, інженерно­му обладнанню, об'єктам благоустрою і зеленим насадженням на прибудинковій території, зобов'язані відшкодувати завдану шкоду (ст. 190 ч. 1 ЖК України). Мається на увазі цивільно-правова відповідальність за завдану шкоду за нормами цивіль­ного законодавства. Посадові особи та інші працівники, з вина яких підприємства, установи, організації понесли втрати, несуть відповідальність у дисциплінарному порядку і матеріальну відповідальність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи сімейного права України”

 

План лекції

1.        Сімейне право України: поняття та предмет правового регулювання.

2.     Сім’я за сімейним законодавством.

3.     Шлюб за сімейним законодавством.

4.     Права та обов’язки подружжя.

5.     Права й обов’язки матері, батька і дитини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.   Сімейне право України: поняття і предмет правового регулювання

Сімейне право — це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Це право регулює відносини між подружжям щодо по­рядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами, регу­лює і охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо.

Можна стверджувати, що сімейне право є са­мостійною галуззю права, яка відокремилася від цивільного:

1)    сімейно-правові відносини характеризуються власними джерелами виникнення. Якщо цивільні правовідносини вини­кають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні — із спорідненості, шлюбу, усиновлення  і всі майнові відносини випливають з осо­бистих. Ці правовідносини пов'язують не сторонніх, а близьких осіб - родичів, подружжя;

2)    у першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові відносини;

3)    сімейні права й обов'язки не можна відчужувати, переда­вати, купувати, продавати чи дарувати;

4)    сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулю­ються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це є характерним тільки для сімейного права.

Основними джерелами сімейного права є Конституція України, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні пра­ва і обов'язки у шлюбі і сім'ї» (ст. 51).

Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою зміцнен­ня сім'ї як соціального інституту.

Сімейний кодекс України складається з двох частин -  загальної та особливої. Загальна частина містить норми, що поширю­ються на всі сімейно-правові відносини. Особлива частина — це сукупність норм іпринципів, кожен з яких регулює та охороняє окремий різновид сімейних відносин.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані також за домо­вленістю (договором) між їх учасниками, який має бути укла­дений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до ви­конання, якщо він не суперечить вимогам Сімейного кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

Система сучасного сімейного права — це його внутрішня струк­турна організація,  елементами якої є сімейні норми, принципи й інститути. Сімейна норма — це одиничне, формально-визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює та охороняє сімейні відносини. Сімейні принципи — це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюються сімейно-правове регулюван­ня та охорона сімейно-правових відноси одношлюбності, свободи і добровільності при укладанні й розірванні шлюбу, рівності чоловіка і жінки в особи­стих та майнових правах, моральної та матеріальної підтримки членів сім'ї. Сімейний інститут — це сукупність сімейних норм і принципів, що регулюють та охороняють однорідні сімейні відносин шлюбу, прав та обов'язків подружжя, батьків та дітей, усиновлення, опіки та піклування, реєстрації актів цивільного стану.

На ґрунті сімейних норм і принципів виникають сімейні правовідносини - суспільні, правові відносини, що врегульовані й охороняються нормами та принципами сімейного права, учасники яких наділяються взаємними сімей­ними правами та обов'язками.

Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки: 

1)    специфічний суб'єктивний склад;

2)    тривалий характер;

3)    невідчужуваність прав і обов'язків;

4)    наявність сімейних прав і обов'язків.

Сімейний кодекс встановлює такий перелік суб'єктів сімейних правовідносин:

1)    подружжя;

2)    батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

3)    баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

4)    рідні брати, рідні сестри, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

Об'єктами сімейних правовідносин можуть бути:

1)    майнові блага (речі);

2)    особисті немайнові блага;

3)    дії, в тому числі послуги.

Суб'єктивне сімейне право — це міра можливої (дозволеної) поведінки суб'єкта сімейних відносин. Юридичний обов'язок — це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних відносин.

 

2.     Сім’я за сімейним законодавством

 Сім'я в соціальному розумінні - це заснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якої зв'я­зані спільністю побуту, взаємною матеріальною і моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Сім'я є первинним і ос­новним осередком суспільства, її складають особи, які спільно проживають, зв'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки.

Правовий статус дитини має осо­ба до досягнення нею повноліття, а малолітньою вважається ди­тина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою визнається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

 Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяті років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права чи інтересу

Особа має також право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування.

3.     Шлюб за сімейним законодавством

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Прожи­вання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підста­вою для виникнення у них прав і обов'язків подружжя.

Ознаками шлюбу є:

1)    добровільність, тобто наявність добровільної згоди обох із подружжя;

2)    досягнення шлюбного віку жінкою та чоловіком, які бе­руть шлюб;

3)    реєстрація шлюбу у встановленому законом порядку ор­ганом, визначеним Сімейним кодексом;

4)    спрямованість на утворення особистого сімейного союзу чоловіка та жінки.

Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років  (на день реє­страції шлюбу).

Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати тільки в одному шлюбі, тобто вони мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього.

У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є роди­чами прямої лінії споріднення, а саме:

1)    рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, неповнорідними  - які мають спільну матір або спільного батька;

2)       двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

3)    усиновлювач та усиновлена ним дитина.

 Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором, особисто.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлю­бу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров’я.

 Шлюб реєструється по закінченні одного місяця від дня по­дання особами заяви про реєстрацію шлюбу.

Наречені мають право обрати прізвище.

 Недійсним є шлюб, зареєстрований:

1)       з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрова­ному шлюбі;

2)    між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а  також між рідними братом і сестрою;  

3)    з особою, яка визнана недієздатною.

Шлюб, зареєстрований за відсутності нареченої і (або) наре­ченого, вважається неукладеним.

 

4.     Права і обов’язки подружжя

Шлюб зумовлює існування особистих немайнових та май­нових прав і обов’язків подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 

1)    майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2)     майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі дого­вору дарування або в порядку спадкування;

3)     майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є та­кож речі індивідуального користування, в тому числі коштов­ності, навіть у разі, якщо вони були придбані на спільні кошти подружжя, а також премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги, тощо.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям може бути укладено шлюбний договір. Він регу­лює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права і обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати осо­бисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ни­ми й дітьми.  Шлюбний договір укладається у пись­мовій формі і нотаріально засвідчується.

Кожен із подружжя має право на припи­нення шлюбу. Переважно шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. За життя подружжя шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Ро­зірвання відбувається за спільною заявою подружжя чи одного з них на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану або за спільною заявою подружжя чи позовом одного з подружжя на підставі рішення суду. У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови, а якщо судом -шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу, здійснене за рішен­ням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстра­ції актів цивільного стану.

 

5.Права і обов’язки матері, батька й дитини

Права й обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Це визначається на підставі Свідоцтва про шлюб і документа закладу охорони здоров’я про народження дружиною дитини.

Мати та батько мають рівні права і обов'язки щодо дитини  незалежно від того, чи перебували вони в шлюбі між собою.

 Якщо мати й батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою.

 Батьки мають право: особисто виховувати дитину, залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фі­зичним і юридичним особам, обирати форми й методи вихо­вання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам сус­пільства, на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та си­на, на звернення до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захис­том прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, доч­ки як їх законні представники.

Дитина має право: звертатися за захистом своїх прав та інте­ресів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій, звертатися за захистом своїх прав та інтересів безпосе­редньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спіл­кування.

 Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, ви­значається за згодою батьків, а після досягнення нею десяти ро­ків — за спільною згодою батьків і самої дитини.

 Повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, виявляти турботу про них і надавати їм допомогу.

Батьки й діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Майно, набуте батьками  і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів,   належить їм на праві спільної сумісної власності.

Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею  повноліття.

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непраце­здатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, як­що вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.

Дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непра­цездатними і потребують матеріальної допомоги.

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи кримінального права України”

 

План лекції

1.          Основні поняття і система кримінального права України. Функції і принципи кримінального права.

2.          Характеристика Кримінального кодексу України. Структура

кримінального-правової  норми.

3.          Кримінальна відповідальність та її підстави. Поняття кримінальної відповідальності.

4.          Поняття злочину та його ознаки.

5.          Поняття складу злочину. Ознаки складу злочину. Поняття кваліфікації злочинів.

6.          Стадії злочину.

7.          Співучасть у злочині. Види співучасників. Види злочинних груп. особливість кримінальної відповідальності при співучасті.

8.          Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної  відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину.

9.          Кримінальне покарання. Поняття та ознака. Система кримінальних  покарань.

10.      Особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх. Вік кримінальної відповідальності та  злочини, за які встановлена   кримінальна відповідальність неповнолітніх.

 

 

 

 

 

 

1.     Основні поняття і система кримінального права України. Функції і   принципи кримінального права

Теорія кримінального права – це вчення про злочин, вчення про склад злочину, вчення про покарання, вчення про кримінальну відповідальність за конкретні злочини тощо.

Кримінальні закони видаються тільки Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи  не правомочні видавати норми криміналь­ного права.

Кримінальне право має властивий тільки йому предмет і ме­тод правового регулювання — це метод правової охорони сус­пільних цінностей і відносин.

Злочин і покарання — дві головні інституції кримінального права.

Кримінальне право має загальнообов'язкову норма­тивність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання.

 Кримінальне право як галузь права являє собою сукупність (систему) юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання застосо­вуються до осіб, що їх вчинили.

Основна функція кримінального права — охоронна. Воно охороняє відносини, що регулюються або виникають в інших галузях права .

Кримінальному праву властива також регулятивна функція, яка полягає в тому, що спеціальні норми кримінального права дозволяють державним органам не притягати особу до відпові­дальності або до виконання покарання, забороняючи їй вчиню­вати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той самий час вимагають правомірної поведінки після вчинення злочину. Нор­ми кримінального права зокрема регулюють поведінку людини у ризикованих ситуація (необхідна оборона) що виключає відповідальність при правомірному за­хисті від злочинного посягання,  звільнен­ня від кримінальної відповідальності, погашення і зняття судимості.

Кримінальне право виконує запобіжну функцію, про що свідчить недопущення порушення кри­мінально-правових норм свідомими громадянами.

Кримінальному праву притаманний принцип особистої відпо­відальності. Суб'єктом злочину, тобто особою, яка може нести кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов'яз­ково є осудною.

Покарання має персональний, особистий характер і може застосовуватися тільки до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Важливим принципом кримінального права є також прин­цип індивідуалізації кримінальної відповідальності й покаран­ня.

Кримінальна відповідальність і призна­чення покарання  максимально конкретизовані й індиві­дуалізовані, виходячи з конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного.

 

2.     Характеристика Кримінального кодексу України. Структура

 кримінального-правової  норми

Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р.

Концептуальними положенням Кримінального кодексу є:

1)         кримінально-правова охорона основ національної безпе­ки України, особи, її прав і свобод, власності й правового по­рядку від злочинних посягань;

2)              закріплення єдності законодавчого встановлення кримінальної відповідальності (такі норми зосереджуються лише в Кримінальному Кодексі);

3)         встановлення юридичного складу злочину в діях особи, що фіксується в кримінально-правовій нормі;

4)         закріплення особистої і винної відповідальності;

5)         посилення відповідальності за вчинення тяжких і особли­во тяжких злочинів і посилення боротьби з організованою зло­чинністю;

6)         урізноманітнення кримінально-правового впливу, що сприяє справедливості кари залежно від тяжкості вчиненого злочину й особи засудженого;

7)          істотне зниження санкцій порівняно зі старим Криміналь­ним кодексом;

8)          можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при дієвому каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тяжкості тощо), а також звільнення від по­карання (наприклад, з певними випробуваннями, при умовно-достроковому звільненні тощо);

9)         відмова від покарання у вигляді смертної кари і заміна її довічним позбавленням волі;

10)     заохочення позитивної посткримінальної поведінки (на­приклад, звільнення від відповідальності учасника організова­ної групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї групи і сприяв її розкриттю тощо);

11)     пом'якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з дорослими злочинцями.

Кримінальний кодекс України поділено на Загальну й Особ­ливу частини. Загальна частина передбачає кримінально-правові норми узагальненого характеру, в яких відображаються  підстави кримінальної відповідальності, чинність закону в часі й просторі, поняття злочину та його види, співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів тощо. Особ­лива частина передбачає конкретизовані норми про відпові­дальність за окремі злочини й зазначені покарання щодо осіб, які їх вчинили.

Загальна частина чинного Кримінального кодексу України складається з 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відпо­відальність», «Злочини, його види та стадії», «Особа, яка підля­гає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми»,  «Співучасть у злочині», «Повторність, сукупність і рецидив злочинів», «Обставини, що виключають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності», «По­карання та його види», «Призначення покарання», «Звільнен­ня від покарання та його відбування», «Судимість», «Приму­сові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання не­повнолітніх».

 Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих за групами охоронюваних споріднених суспільних відносин:

1)    кримінальна відповідальність за злочини проти основ націо­нальної безпеки України;

2)       кримінальна відповідальність за злочини проти життя і здо­ров'я особи;

3)    протиправні діяння, що посягають на права, свободи й інтереси особи в сфері статевого життя - статеву свободу та ста­теву недоторканність;

4)    протиправні діяння, що посягають на гарантовані Консти­туцією України свободу здійснення політичних, трудових, жит­лових, авторських прав, права на освіту, безоплатну медичну допомогу та інші особисті права людини і громадянина;

5)    злочини проти власності — протиправні діяння, що вчиню­ються, як правило, з корисливих мотивів і порушують право власності (володіння, користування та розпорядження майном) та спричинюють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі.

Норми Особливої частини встановлюють кримінальну відпо­відальність за окремі види злочинів, тому їхня структура одно­рідна і складається, як правило, з двох елементів — диспозиції і санкції.

 Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визначається зміст (юридичний склад) злочинного діян­ня. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено певну санкцію. У санкції визначають­ся вид і розмір покарання. За видом і розміром покарання мож­на встановити, якої тяжкості злочин вчинено — особливо тяжкий, тяжкий чи середньої або невеликої тяжкості (ст. 12 КК).

 У Кримінальному кодексі України застосовуються відносно-визначені й альтернативні санкції. Відносно-визначеною є санкція, що має один вид покарання і вказує його нижчу й вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

1)    з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк «від» і «до»);

2)    максимумом покарання (на строк «до»).

 Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів покарань, з яких суд обирає лише одне. Значна частина санкцій у чинному Кримінальному кодексі України є альтернатив­ними.

 

3.     Кримінальна відповідальність і її підстави. Поняття кримінальної    відповідальності

Кримінальна відповідальність -  це один з видів юридичної відповідальності. Вона є відповідальністю ретроспективною, тобто відповідною реакцією держави на вчинене в минулому порушення права. її можна визначити як право держави обме­жувати права і свободи людини. Кримінальна відповідальність характеризується тим, що:

1)     органи правосуддя мають визнати особу винною у вчиненні злочину, як наслідок — цю особу примушують виконувати не­гативну правову роль у суспільстві й державі;

2)     державна оцінка вчиненого злочину має вираження в осуді злочинця та його діяння в обвинувальному вироку суду;

3)     вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, стягнення штрафу) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні поса­ди) обирається за встановленими межами відповідальності за вчинений злочин;

4)     особа відповідає тільки за реальне вчинення злочину, за який встановлена відповідальність у кримінальному законі.

Кримінальна відповідальність — це особлива правова роль особи (власне її обов’язок) при вчиненні злочину отримати державний осуд, а також обмеження осо­бистого, майнового чи іншого характеру, що визначається обви­нувальним вироком суду.

 Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відпові­дальності за один злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України.

 

4.     Поняття злочину та його ознаки

У кримінальному праві поняття злочину, є фундаментальною категорією, оскільки вчен­ня про нього лежить в основі всіх кримінально-правових норм.

 Частина 1 ст. 11 КК передбачає: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або без­діяльність), вчинене суб'єктом злочину». У ч. 2 зазначеної статті закріплені три ознаки злочину:

1)    суспільна небезпечність діян­ня;

2)    винність особи;

3)    передбаченість діяння в законі про кри­мінальну відповідальність

Перші дві ознаки — суспільна небез­печність і винність — є матеріальними, що розкривають соціаль­но-психологічну природу злочину, третя — формальна, що відбиває юридичну природу злочину, тобто його протиправність.

 Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що при цьо­му завдається шкода відносинам, які охороняються криміналь­ним законом, або міститься реальна небезпека заподіяння такої шкоди.

Криміналь­на відповідальність настає тільки за наявності вини, за якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримі­нальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Протиправність — це формальна ознака злочину. Вона оз­начає обов'язкову наявність його в кримінальному законі на мо­мент вчинення злочину.

Одним з елементів протиправності є караність злочину. Ка­раність злочину випливає із суспільної небезпечності й про­типравності діяння. Діяння є кримінально караним тому, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом саме як злочин.

 

5.     Поняття складу злочину. Ознаки складу злочину. Поняття кваліфікації  злочинів

Законодавець виділяє з усієї сукупності ознак протиправної поведінки лише ті, які ха­рактеризують той чи інший злочин, найбільш значущі, типові, що однаково притаманні всім злочинам даного виду (усім кра­діжкам, пограбуванням, хуліганствам тощо). У новому Кримінальному кодексі міститься 702 склади злочинів.

Об'єкт злочину відображає те, на що завжди пося­гає злочин, чому або кому він заподіює певну шкоду.

 Об'єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння. Вона ви­ражається в дії чи бездіяльності, якою заподіюється шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Суб'єкт злочину — це фізична особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 КК  суб'єктом злочину є фізична особа, яка вчи­нила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Юридичні особи (підприємства, організації, установи, полі­тичні партії, громадські організації і т. ін.) не можуть бути суб'єк­тами злочинів.

Кримінальна відповідальність, за загальним правилом, настає з 16 років (ч. 1 ст. 22), а за окремі злочини, перелік яких наведений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, убивство, розбій, зґвал­тування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

 Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні процеси, свідомість, волю особи в момент вчи­нення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Вина — це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності й наслідків вчинку, виражене у формі умислу чи необережності (ст. 23 КК).

Кримінальний кодекс України передбачає умисел і два його види — прямий і непрямий (ст. 24 КК). При прямому умислі особа усвідомлює сус­пільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяль­ності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Наприклад, ухиляючись від призову на строкову військового службу (ст. 335 КК) особа знає про призов, але не бажає виконувати свій конституційний обов'язок. При непря­мому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний харак­тер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачає його суспіль­но небезпечні наслідки. Вона прямо не бажає, але допускає на­стання цих наслідків.

Кримінальна відповідальність можлива й за необережне вчи­нення протиправної дії або бездіяльність. Зміст необережності (ст. 25 КК) включає її два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість полягає у специфічному ставленні суб'єкта злочину до суспільно небезпечних наслідків діяння у вигляді передбачення нею їх настання, але легковажного розра­ховування на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце тоді, коли особа взагалі не передбачає навіть можливості настання суспільно небезпечних наслідків, але внаслідок обставин повинна була їх передбачити.

 

6.     Стадії злочину

 Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації злочинно­го наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) та момен­том закінчення.  

У Кримінальному кодексі України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину:

1)    готування до злочину;

2)    замах на злочин, що разом із готуванням до злочину ста­новить незакінчений злочин;

3)    закінчений злочин.  

Замах на злочин має місце тоді, коли:

4)   вчинено діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення певного злочину;

5)    злочин не доведений до кінця;

6)    причини закінчення злочину не залежать від волі винного.

 

7.     Співучасть у злочині. Види співучасників . Види злочинних груп.  Особливість кримінальної відповідальності при співучасті

 Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК). При співучасті об'єднуються кілька осіб і вчиняють зло­чин спільно і навмисно.

Розрізняють такі види співучасників: виконавець (співвиконавець), організатор, підбурювач, пособник (ст. 27 КК).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка безпо­середньо або шляхом використання інших осіб, що не є суб'єкта­ми злочину, вчинила конкретний злочин.

Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчи­ненням (ч. 3 ст. 27КК).

 Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співу­часника до вчинення злочину. Способи підбурювання можуть бути різні (умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії, наприклад вказівки, наказ тощо), але їх об'єднує те, що в ре­зультаті в інших співучасників виникає бажання, рішучість учинити злочин.

Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, на­данням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками.

 У кримінальному праві розрізняють просту і складну форми співучасті, під якими розуміють об'єднання співучасників за виконуваними ролями і за стійкістю зв'язків між ними.

Проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль.

При складній співучасті (співучасті з розподілом ролей) співучасники виконують різнорідні ролі.

За стійкістю зв'язків, а також стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:

1)    групою осіб;

2)    групою осіб за попередньою змовою;

3)     організованою групою;

4)     злочинною організацією.

Вчинення злочину організованою групою можливе тоді, коли в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше осіб, які раніше зорганізувалися у стійке об'єднання саме для вчинення злочину або злочинів.

 

8.     Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину

Добровільною відмовою вважається остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на зло­чин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведен­ня злочину до кінця (ч. 1. ст. 17 КК). При закінченому злочині доб­ровільної відмови бути не може. Якщо особа відмовилася доб­ровільно від доведення злочину до кінця, то вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за умови, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого зло­чину (ч. 2 ст.17 КК).

Поняття добровільної відмови складається з таких ознак:

1)    остаточне припинення особою готування до злочину;

2)    відмова від вчинення злочину з волі самої особи;

3)    розуміння особою можливості доведення злочину до кінця.

 

9.     Кримінальне покарання. Поняття і ознака. Система кримінальних   покарань

 Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони дер­жави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі зло­чинністю кримінальне покарання має кілька функцій:

1)    воно є формою державного правомірного примусу, загроза застосування якого стримує правопорушників;

2)    реальне виконання кримінального покарання, впровадження конкрет­них правообмежувальних процедур до винних осіб чинить силь­ний вплив як на самого винного, так і на його оточення.

Покарання є заходом примусу , що застосовується від імені дер­жави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод за­судженого (ч. 1 ст. 50 КК). Покарання є своєрідним мотиватором законослухняної поведінки. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, юридичним наслідком злочину. Покарання має публічний характер і може бути застосоване тільки за вироком суду від імені держави.

 Система покарань містить такі їхні види:

1)         штраф;

2)         позбавлен­ня військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу;

3)         позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю;

4)         громадські роботи;

5)         виправні роботи;

6)         службові обмеження для військовослужбовців;

7)         конфіскація майна;

8)         арешт;

9)         обмеження волі;

10)     тримання в дисциплінарному 6атальйоні військовослужбовців;

11)     позбавлення волі на певний строк;

12)     довічне позбавлення волі.

Отже  в КК України (ст. 51) передбачено 12 видів покарань.

За порядком призначення покарання поділяються на три групи:

1)    основні покарання;

2)    додаткові покарання;

3)       покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові  (ст. 52 КК).

До основних покарань відносять:

1)    громадські роботи (ст. 56 КК) — встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день;

2)    виправні роботи (ст. 57 КК) — призначаються на строк від ше­сти місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відра­хуванням із суми заробітку засудженого в доход держави в ме­жах від 10 до 20 відсотків заробітку засудженого;

3)    службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58КК) — встановлюються на строк від шести місяців до двох років із відра­хуванням у доход держави від 10 до 20 відсотків грошового за­безпечення, одержаного засудженим;

4)    арешт (ст. 60) на строк від одного до шести місяців;

5)    обмеження волі (ст. 61) на строк від одного до п'яти років з утриманням в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства з обов'язковим залученням до праці;

6)    тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців (ст. 62) від шести місяців до двох років;

7)    позбавлення волі на певний строк (ст. 63) — на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в кримінально-ви­конавчих установах;

8)    довічне позбавлення волі (ст. 64) — воно замінило смерт­ну кару актом помилування, довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років (ст. 87).

До додаткових покарань відносять:

1)    позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54) — безстрокове;

2)    конфіскацію майна (ст. 59) — призначається лише у ви­падках, прямо передбачених у санкціях статті за тяжкі й особ­ливо тяжкі корисливі злочини.

Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як до­даткові є:

1)    штраф (ст. 53) — встановлюється у межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Неоподатко­вуваний мінімум доходу громадян дорівнює 17 грн., в окремих випадках може бути встановлений більший розмір штрафу;

2)    позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55) - на строк від двох до п'яти років як основне і від одного до трьох років як додаткове покарання.

 Призначення покарання здійснюється судом за певними критеріями:

1)    покарання призначається в межах санкції статті;

2)    суд повинен врахувати положення Загальної частини Кримінального Кодексу України (ступінь і характер вини тощо);

3)    суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання.

 

10. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх. Вік кримінальної відповідальності та злочини, за які встановлена  кримінальна відповідальність неповнолітніх

Неповнолітні за кримінальним законом отримують особли­вий правовий статус. По-перше, кримінальній відповідальності підлягають ті неповнолітні, яким до вчинення злочину випов­нилося шістнадцять років. По-друге, у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років підлягають кримінальній відповідальності не всі особи, що вчинили злочини, а лише ті, які вчинили найнебезпечніші злочини:

1)         проти життя і здоров’я особи - умисне вбивство (статті 115- 117 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122);

2)         проти статевої свободи й статевої недоторканості особи — зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої при­страсті неприродним способом (ст. 153);

3)          проти основ національної безпеки, зокрема, посягання на державного чи громадського діяча (ст. 112), диверсію (ст. 113);

4)          проти волі, честі й гідності особи. Наприклад захоплення заручників (ст. 147);

5)          проти власності — крадіжку (ст. 185), пограбування (ст. 186), розбій (ст. 187), вимагання (ст. 189), умисне знищення або по­шкодження майна (ч. 2 ст. 194);

6)          проти громадської безпеки — бандитизм (ст. 257), терори­стичний акт (ст. 258);

7)          дії, передбачені частинами 1 і 3 ст. 262 з викрадення, при­власнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим ста­новищем у складі організованої групи чи вимагання цих пред­метів поєднане з насильством, небезпечним для життя;

8)          проти безпеки руху та експлуатації транспорту — пошкод­ження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2 і 3 ст. 289);

9)               проти громадського порядку й моральності — хуліган­ство (ст. 296);

10)     злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів — викрадення, привласнен­ня, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зло­вживання службовим становищем;

11)     злочини проти авторитету органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування та об'єднань громадян — пося­гання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охо­рони громадського порядку і державного кордону або військо­вослужбовця (ст. 348), погрозу або насильство щодо працівни­ка правоохоронного органу, пов'язані із заподіянням йому або близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження (ч. 3 ст. 345), погрозу або насильство щодо державного чи громадського діяча, що призвело до спричинення йому тяжких тілесних ушкод­жень (ч. 3 ст. 346), небезпечні дії (підпал, вибух тощо), що спря­мовані на знищення або пошкодження майна працівника пра­воохоронного органу (ч. 2 ст. 347), захоплення представника вла­ди або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349), умисне нанесення побоїв або заподіяння легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, тяжкого тілесного ушкоджен­ня службовій особі або громадянинові, який виконує громадсь­кий обв'язок, або їхнім близьким (частини 2 і 3 ст. 350), умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи грома­дянина, який виконує громадський обов'язок шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 252);

12)     злочини проти правосуддя, зокрема посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, по­в'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової до­помоги (статті 379, 400), погроза або насильство щодо судді, на­родного засідателя чи присяжного, захисника чи представника особи (частини 2 і 3 ст. 377, частини 2 і 3 ст. 398), умисне знищення шляхом підпалу, вибуху або іншим загально-небезпечним способом майна судді, народного засідателя чи присяжного, захисника чи представника особи (ч. 2 ст. 378, частини 2 та 3 ст. 399);

13)     злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного пра­вопорядку — посягання  на життя представника іноземної дер­жави (ст. 443).

Санкції за їх вчинення є досить диференційованими, зокре­ма серед злочинів, що належать до середньої тяжкості, санкції складають від 2 до 5 років, серед тяжких злочинів вони є досить великими і коливаються у межах від 5 до 10 років, особливо тяж­ких злочинів — від 10 років позбавлення волі.

Вчинення злочину в неповнолітньому віці є обставиною, що пом'якшує покарання. Ця норма кримінального права свідчить про намір законо­давця пом'якшити відповідальність неповнолітніх порівняно з дорослими правопорушниками. До неповнолітніх, які вчинили злочин поряд із загальними підставами кримінальної відпові­дальності, передбачено певні особливості кримінальної відпові­дальності та покарання. Усі ці особливості вміщені в окремому розділі Кримінального кодексу України і стосуються:

1)    звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль­ності (ст. 97, ч. 2 ст. 106);

2)    видів і призначення покарання (статті 98—103);

3)    звільнення від покарання та його відбування (статті 104—107);

4)    погашення і зняття судимості (ст. 108).

 У КК України передбачено два види звільнення непов­нолітніх від кримінальної відповідальності:

1)    звільнення від кримінальної відповідальності із застосу­ванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97);

2)    звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 106).

До примусових заходів виховного характеру належать:

1)    застереження;

2)    обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3)    передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу . за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4)    покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування за­подіяних майнових збитків;

5)    направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

 Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль­ності у зв 'язку із закінченням строку давності. Стаття 106 КК України передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строку давності притягнення до такої відповідальності. Загальні підстави застосування інституту давності притягнення до кри­мінальної відповідальності передбачені в ст. 49 (закінчення пе­редбачених законом строків після вчинення злочинів і до на­брання вироком законної сили, невчинення під час цих строків нового злочину, відсутність ухилення від слідства або суду).

Застосовуючи давність, суд повинен врахувати всі особли­вості щодо неповнолітніх. У КК України (ч. 2 ст. 106) передба­чено такі строки давності:

1)    два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2)    п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3)    сім років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

У Кримінальному кодексі України наведено вичерпний перелік тих покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього, а саме:

1)    штраф (ст. 99) — встановлюється в межах до 500 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян і застосовується тільки до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення;

2)    громадські роботи (ч. 1 ст. 100) — на строк від 11 до 20 годин, полягають у виконанні робіт у вільний від навчання чи основної роботи час тривалістю не більше двох годин на день;

3)    виправні роботи (ч. 2 ст. 100) — на строк від двох місяців до одного року з відрахуванням у дохід держави в межах від п'яти до десяти відсотків заробітку;

4)    арешт (ст. 101) — тримання в умовах ізоляції на строк від 15 до 45 діб;

5)    позбавлення волі на певний строк (ст. 102) — призначаєть­ся на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин — на строк до 15 років. При цьому позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин не­великої тяжкості.

Залежно від тяжкості злочину, за який засуджено неповно­літнього, позбавлення волі може бути призначене (ч. 3 ст. 102):

1)    за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;

2)    за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чоти­рьох років;

3)    за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

4)    за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

5)    за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбав­ленням життя людини, — на строк до 15 років.

Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах, максимально для них пристосованих.

Особливим є порядок призначення покарання неповнолітнім. Суд, призначаючи покарання неповнолітньому, повинен врахо­вувати умови його життя і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Судова практика йде частіше шляхом застосування до непов­нолітніх пільгових інститутів кримінального права, наприклад призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено зако­ном (ст. 69 КК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи земельного права України”

 

План лекції

1.     Загальна характеристика земельного права. Поняття, відносини та предмет правового регулювання.

2.     Види земель та їх правовий статус.

3.     Права й форми власності на землю.

4.     Приватизація землі.

5.     Відповідальність за порушення земельного законодавства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Загальна характеристика земельного права. Поняття, відносини і предмет правового регулювання

Земельне право — це галузь права, що регулює земельні відно­сини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників і землекористувачів. Земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування і органи державної влади. Об’єктами  земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки й права на них, у тому числі на земельні частки .

Предметом правового регулювання земельного права є відносини з володіння, користування та розпорядження зе­мельними ресурсами, а також їх охорони і раціонального ви­користання.

 Головними джерелами земельного права  є  Консти­туція України, Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 р., набрав чинності з 1 січня 2002 р.

До повноважень Верховної Ради України в галузі земельного права відносять:

1)    прийняття законів у галузі регулювання земельних відно­син;

2)    визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель;

3)    затвердження загальнодержавних програм щодо викорис­тання та охорони земель.

До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належать:

1)    розпорядження землями державної власності;

2)   реалізація державної політики в галузі використання та охорони земель;

3)    викуп земельних ділянок для суспільних потреб;     

4)    координація проведення земельної реформи тощо.  

 

2.     Види земель та їх правовий статус

До земель України належать всі землі в межах її території, в тому числі острови й землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

1)    землі сільськогосподарського призначення;

2)    землі житлової і громадської забудови;

3)    землі природно-заповідного та іншого природоохоронно­го призначення;

4)    землі оздоровчого призначення;

5)     землі рекреаційного призначення;

6)    землі історико-культурного призначення;

7)     землі лісового фонду;

8)    землі водного фонду;

9)    землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади і органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

 Землями сільськогосподарського призначення визна­ються землі, надані для виробництва сільськогосподарської про­дукції.

До земель житлової і громадської забудови належать зе­мельні ділянки в межах населених пунктів, що використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

3емлі природно-заповідного фонду — це ділянки суші й водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетич­ну, рекреаційну та іншу цінність.

До земель оздоровчого призначення належать землі, з природними лікувальними властивостями.

До земель рекреаційного призначення належать землі, що використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

 До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

1)    історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні чи меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

2)    городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історич­ного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

3)    архітектурні ансамблі й комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудо­ви міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промис­лової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані й використовуються для потреб лісового гос­подарства.

До земель водного фонду належать землі, зайняті:

1)     морями, річками, озерами, водосховищами, іншими вод­ними об'єктами, болотами, а також островами;

2)     прибережними захисними смугами уздовж морів, річок та навколо водойм;

3)     гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

4)    береговими смугами водних шляхів.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

 

3.     Права й форми власності на землю

 Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній і державній власності. Суб'єкти права власності на землю:

1)    громадяни і юридичні особи — на землі приватної влас­ності;

2)    територіальні громади, які реалізують це право безпосе­редньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

3)    держава, яка реалізує це право через відповідні органи дер­жавної влади, - на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

1)    придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

2)    безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;

3)    приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування тощо.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юри­дичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

1)    придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

2)    внесення земельних ділянок її засновниками до статутно­го фонду;

3)    прийняття спадщини;

4)    виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади набувають землю в комунальну власність у разі:

1)    передачі їм земель державної власності;

2)    примусового відчуження земельних ділянок у власників за мотивами суспільної необхідності та для суспільних потреб;

3)    прийняття спадщини;

4)    придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

5)    виникнення інших підстав, передбачених законом.

Держава набуває права власності на землю у разі:

1)    відчуження земельних ділянок у власників з мотивів сус­пільної необхідності та для суспільних потреб;

2)    придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

3)    прийняття спадщини;

4)    передачі у власність державі земельних ділянок комуналь­ної власності територіальними громадами;

5)    конфіскації земельної ділянки.  

Окрім права власності Земельний кодекс передбачає право користування, оренди, сервітуту та інші права відносно землі.

Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Право оренди земельної ділянки — відповідно до нової редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оренду землі» від 2 жовтня 2003 року— це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Оренда землі ґрунтується на відповідному договорі.

За оренду землі сплачується орендна плата.

Право земельного сервітуту — це право власника або земле­користувача земельної ділянки на обмежене платне або безоп­латне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). При цьому встановлюються такі земельні сервітути:

1)    право проходу й проїзду на велосипеді;

2)    право проїзду на транспортному засобі наявним шляхом;

3)    право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій тощо.

 

4.     Приватизація землі

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону (Ст. 14 Конституції України). Одним із способів набуття права приватної власності на землю є її приватизація. Приватизація землі в Україні регулюється нормативно-правовими актами, до яких належить Земельний кодекс України, який був прийнятий 25 жовтня 2001 р. і введений в дію з 1 січня 2002 р., інші закони, Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р.  „Про приватизацію земельних ділянок” та деякі інші нор­мативно-правові документи. Відповідно до норм Земельного ко­дексу України громадяни України (ст. 25,32—42) мають пра­во на одержання у власність земельних ділянок для:

1)    ведення селянського (фермерського) господарства;

2)    ведення особистого підсобного господарства;

3)    будівництва та обслуговування жилого будинку і госпо­дарських будівель (присадибна ділянка);

4)    садівництва;

5)    дачного і гаражного будівництва.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

1)    придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

2)    безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

3)    приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

4)    прийняття спадщини;

5)   виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Безоплатна передача земельних ділянок у власність грома­дян проводиться у разі:

1)    приватизації земельних ділянок, що перебувають у корис­туванні громадян;

2)    одержання земельних ділянок внаслідок приватизації дер­жавних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

3)    одержання земельних ділянок із земель державної і кому­нальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

 Приватизація земель державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ та організацій здійснюється працівниками цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з числа таких працівників. Кожному із суб'єктів, які приватизують названі земельні ділянки, визначаються їх зе­мельні частки (паї). Рішення про це приймають органи вико­навчої влади або органи місцевого самоврядування  відповідно до їх повноважень, за клопотанням працівників цих підпри­ємств, установ та організацій. Землі таким суб'єктам у приват­ну власність передаються безоплатно. Площа земель, що при­ватизується, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподар­ських підприємств, установ та організацій, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності (лісовий, водний, резервний фонди). За бажанням особи, яка приватизує ділянку, земельна частка (пай) може бути виділена в натурі (на місцевості). При обчисленні розміру земельної частки (паю) вра­ховуються сільськогосподарські угіддя, які перебували у постійному користуванні державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ і організацій, за винятком зе­мель, що залишаються в державній і комунальній власності. За­гальний розмір обчисленої для приватизації площі сільськогос­подарських угідь поділяється на кількість працівників цих підприємств і пенсіонерів з їх числа. Вартість і розміри земель­них часток (паїв) працівників і пенсіонерів в умовних кадаст­рових гектарах є рівними.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної влас­ності в таких розмірах:

1)    для ведення фермерського господарства — в розмірі зе­мельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподар­ських підприємств, розташованих на території сільської, селищ­ної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Як­що на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній у цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

2)    для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 га;

3)    для ведення садівництва — не більше 0,12 га;

4)    для будівництва і обслуговування жилого будинку, господар­ських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га;

5)    для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 га;

6)    для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га.

На період до 1 січня 2010 року - громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

 Громадяни України мають право продавати або іншими спо­собами відчужувати земельні ділянки без зміни їх цільового при­значення. Земельні ділянки для ведення сільськогосподарсько­го (фермерського) господарства не можуть продаватися грома­дянами (власниками) до 1 січня 2005 року.

Договір купівлі-продажу або інші способи відчужування зе­мельної ділянки посвідчуються в нотаріальному порядку і реєструються у сільській, селищній, міській раді, на території якої розташована земельна ділянка.

Продаж земельної ділянки проводиться за ціною, встанов­леною угодою сторін, але ця ціна не може бути меншою за нор­мативну ціну землі. Ціна земельної ділянки за договором купівлі-продажу є підставою для сплати державного мита, а та­кож для розрахунків при заставі земельної ділянки.

Відповідно до Земельного кодексу України право на землю мають і приватні несільськогосподарські підприємства, устано­ви та організації. Вони можуть набувати у власність землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства.

Земельним кодексом України встановлюється певний поря­док приватизації земельних ділянок. Так, громадянин, зацікав­лений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває в його ко­ристуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Се­вастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської Ради за місцезнаходженням земельної ділян­ки. При цьому рішення органів виконавчої влади і органів місце­вого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок прий­мається у місячний строк на підставі технічних матеріалів і доку­ментів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Приватизація в Україні здійснюється у трьох основних напрямах: майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельних ділянок. Порядок проведення приватизації ре­гулюється чинним законодавством.

Існує ряд прогалин у чинному приватизаційному законо­давстві, які слід усувати шляхом здійснення правотворчої діяль­ності держави та її органів. У зв'язку з прийняттям Земельного кодексу України необхідно прийняти низку законів щодо вста­новлення механізму реалізації основних положень Кодексу. Удосконалення законодавства і практики приватизаційних відносин сприятиме утвердженню права приватної власності та створенню ефективної структури громадянського суспільства і розвинутих ринкових відносин.

 

5.Відповідальність за порушення земельного законодавства

Угоди, укладені з порушенням встановленого законом поряд­ку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних діля­нок, визнаються недійсними за рішенням суду.

Громадяни і юридичні особи несуть цивільну, адміністра­тивну або кримінальну відповідальність відповідно до законо­давства за такі порушення:

1)         укладення угод з порушенням земельного законодавства;

2)         самовільне зайняття земельних ділянок;

3)          псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічни­ми водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами;

4)         розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

5)         невиконання вимог щодо використання земель за цільо­вим призначенням;

6)         порушення строків повернення тимчасово займаних зе­мель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

7)          знищення межових знаків;

8)         приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри й кількість земельних ділянок;

9)         непроведення рекультивації порушених земель;

10)     знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехні­чних споруд, захисних насаджень;

11)     невиконання умов знімання, збереження і нанесення ро­дючого шару ґрунту;

12)     самовільне відхилення від проектів землеустрою;

13)      ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них; 

14)     порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних  ділянок.

Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають повернен­ню власникам землі або землекористувачам без відшкодування витрат, понесених за час незаконного користування ними. По­вернення самовільно зайнятих земельних ділянок проводиться за рішенням суду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Основи аграрного права України”

 

План лекції

1.     Предмет аграрного права України.

2.     Методи аграрного права.

3.     Принципи аграрного права.

4.     Система аграрного права.

5.     Поняття та особливості аграрних правовідносин, їх елементи.

6.     Поняття суб’єктів аграрного права та їх класифікація.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Предмет аграрного права України

В умовах переходу до ринкової економіки в Україні виникла  потреба в розробці й здійсненні великої сукупності правових, організаційних, економічних, наукових, соціальних та інших заходів з метою забезпечення такого розвитку аграрної сфери економіки, який би повністю відповідав потребам країни, забезпечував її про­довольчу безпеку.

Аграрні перетворення стали, таким чином, реальною необхід­ністю. Ці перетворення потребують відповідного правового забез­печення, нормативного регулювання у сфері суспільних відносин, пов'язаних з виробництвом, переробкою і реалізацією сільськогос­подарської продукції. Здійснення аграрної політики, а також аг­рарної і земельної реформ в Україні є необхідним і важливим фак­тором в установленні економічного порядку в суспільстві. Це ви­кликає потребу в перегляді і удосконаленні права та законодавства України в цілому і аграрного зокрема.

У процесі виробничо-господарської та іншої діяльності різноманітних (як за формою власності, так і за організаційно-правовою формою) сільськогосподарських товаровироб­ників виникає комплекс складних, взаємопов'язаних майнових, зе­мельних, господарських, трудових, організаційно-управлінських та інших відносин. Вони не становлять органічної єдності, але спе­цифіка виробничо-господарської діяльності в агропромисловому сек­торі обумовлює необхідність їх об'єднання в одну систему.

Відносини в сільськогосподарському виробництві для зруч­ності регулювання можна згрупувати, однак вони є  відносинами господарськими.

Предметом аграрного права є такі відносини, що являють собою комплекс земельних, майнових, трудових і організаційно-управлін­ських відносин, які ґрунтуються на приватній, державній, кому­нальній власності і виникають у сфері сільського господарства і по­в'язаних з ними інших відносин сільськогосподарських підприємств та їх об'єднань, а також діяльності селянських і особистих підсобних господарств.

Суспільні відносини, які є предметом аграр­ного права, мають комплексний характер і, як правило, тією чи іншою мірою пов'язані з земельними відносинами, без яких сільськогосподарське виробництво фактично неможливе, земельні відносини слід виділити із системи аграрних відносин. У сіль­ському господарстві, а саме в аграрному секторі  земля є основним засобом виробництва, на відміну від інших сфер виробництва, де вона є просто територіальним простором для розміщення основ­них фондів і підприємств у цілому.

Аграрне право як спеціалізована галузь права покликана вре­гулювати пов'язані між собою земельні, майнові, господарські, трудові й організаційно-управлінські відносини, що складаються між суб'єктами в аграрному секторі, а також між юридичними і фізичними особами. Нормами аграрного права регламентується коло і зміст тих прав і обов'язків, що становлять правовий статус сільськогосподарських кооперативів, селянських (фермерських) господарств, акціонерних та інших господарських товариств, аг­рофірм та агрокомбінатів, орендних підприємств, членів цих фор­мувань тощо.

 

2. Методи аграрного права

Оскільки предмет аграрного права становлять не однорідні, а цілий комплекс зв'язаних між собою характером виробництва різних пра­вовідносин,  то слід говорити не про єдиний метод правового регулювання різноманітність методів. Стосовно тих чи інших суспільних відносин, які виникають в умовах сільськогосподарського вироб­ництва, застосовується і метод їх правового регулювання.

У випадках, коли між суб'єктами господарювання в аграрно­му секторі виникають правовідносини власності, для їх регулюван­ня застосовуються прийоми, засоби і способи цивільного методу правового регулювання — рівноправності сторін. Метод земельно­го законодавства застосовується у випадках регулювання земель­них правовідносин в аграрно-промисловому комплексі. Управлінсько-організаційним відноси­нам, які є складовою частиною предмета аграрного права, власти­вий характер переважно методів господарського права.

 

3. Принципи аграрного права

В умовах переходу до ринкової економіки основними принци­пами права є:

1)    його верховенство;

2)    рівноправність суб'єктів госпо­дарювання в суспільних відносинах;

3)    юридична рівність усіх форм власності;

4)    нерозривний зв'язок прав і обов'язків;

5)    поєднання пере­конання і примусу;

6)    розширення демократії і гласності.

Ці правові принципи визначаються характером економіки, господарювання в умовах ринкових відносин, тому вони мають загальний характер і притаманні праву України в цілому. Разом з тим специфіка сільськогосподарського виробництва, а також суспільних відносин в аграрному секторі визначає і характерні принципи, притаманні аграрному праву.

 Принципи аграрного права — це провідні ідеї, основоположні за­сади, наукові положення, відображені в нормах цієї галузі права, які в комплексі регулюють аграрні відносини.  

Основними принципами правового регулювання аграрних відносин в сучасних умовах є:

1)    рівність учасників аграрно-правових відносин;

2)    свобода аграрного підприємництва і добровільність вибору форм та напрямків господарської діяльності;

3)    органічний зв'язок трудової діяльності з природно-кліматич­ними умовами виробництва;

4)    пріоритетність розвитку аграрно-промислового комплексу;

5)    демократизація системи управління агропромисловим комп­лексом;

6)    всебічна охорона і зміцнення всіх форм власності і різнома­нітних організаційно-правових форм сільськогосподарських това­ровиробників, що на них базуються;

7)    господарська самостійність і відповідальність суб'єктів сіль­ськогосподарської діяльності і праці;

8)    невтручання державних органів у виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських товаровиробників.

 

4. Система аграрного права

Система аграрного права являє собою сукупність ло­гічно і послідовно розміщеного нормативного матеріалу за правови­ми інститутами, норми яких у комплексі закріплюють основні прин­ципи, форми і порядок сільськогосподарської діяльності юридичних і фізичних осіб, регулюють відносини, що виникають між ними, між ними і державою в процесі обробітку землі, виробництва, переробки і реалізації продукції сільського господарства.

Аграрне право як система норм регулює комплекс різноманіт­них суспільних відносин, що складаються у процесі організації сільськогосподарського виробництва. У цій внутрішньо узгодженій системі правові норми, блоки і елементи розміщені в ієрархічній послідовності. Правові інститути, їх елементи і блоки визначають права та обов'язки підприємств (незалежно від форм власності) з виробництва сільськогосподарської продукції, інститут членства, засновництва, самоврядування, регламентують відносини вступу і виходу із сільськогосподарських кооперативів, акціонерних то­вариств, орендних та інших підприємств і організацій аграрного сектора, правовий режим основних, оборотних та інших фондів суб'єктів аграрних відносин.

 

 

5. Поняття та особливості аграрних правовідносин, їх елементи

Складність, багатогранність і своєрідність аграрних право­відносин обумовлюються особливостями виробництва в аграрно­му секторі, пов'язаними передусім з обробкою землі як основно­го засобу виробництва, вирощуванням, переробкою і реалізацією сільськогосподарської продукції, використанням у процесі вироб­ництва живих організмів, його сезонністю, умовами проживання і праці в сільській місцевості та іншими факторами.

Їх специфіка і особливості обумовлюються й суб'єктним скла­дом, його різноманітністю і формами власності, на яких базуєть­ся діяльність виробників сільськогосподарської продукції.

Ще однією ознакою своєрідності аграрних правовідносин є те, що вони в одній і тій же галузі можуть мати як горизонтальний, так і вертикальний характер на відміну від традиційних галузей права: цивільного йадміністративного.

Аграрні правовідносини — це вид суспільних відносин, що врегульо­вані нормами аграрного права і суміжних з ним галузей права в комп­лексі, які складаються між суб'єктами в аграрному секторі, об'єд­наними одним інтересом щодо виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції та сировини.

Суб'єктами або учасниками аграрних правовідносин є юри­дичні особи, підприємства й організації, фізичні особи, громадяни-підприємці і громадяни, які не займаються підприємницькою діяльністю, тобто виробники сільськогосподарської продукції, які володіють відповідною правоздатністю і є суб'єктами аграрних правовідносин. Це — сільськогосподарські підприємства всіх видів і їх об'єднання, господарські товариства, сільськогосподарські кооперативи, державні підприємства, селянські (фермерські) гос­подарства та їх об'єднання, приватні (приватно-орендні) підприєм­ства, підприємства переробки сільськогосподарської продукції, інші суб'єкти господарювання, засновані на приватній власності, а також фізичні особи — підприємці, просто фізичні особи, які на правах членства чи засновництва вступають, як правило, у внут­рішні правовідносини як між собою, так і з юридичними особами.

Специфіка аграрних відносин полягає в тому, що основним об'єктом відносно інших об'єктів є земля (спеціальний об'єкт) з її неповторними якостями.

Земля як найважливіший об'єкт аграрних правовідносин  відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському вироб­ництві. Вона є головним засобом виробництва сільськогосподарської продукції і базисом будь-якої діяльності, в тому числі селян, чиє життя пов'язане з землею як у виробництві, так і в побуті. Саме тому майже всі правовідносини в аграрному секторі прямо чи по­бічно залежать від правовідносин, що виникають між суб'єктами стосовно землі як основного засобу виробництва.

 Об'єктами аграрних правовідносин, окрім землі, можуть бути і такі природні ресурси, як ліси, води, загальнопоширені корисні копалини тощо, характер і межі використання яких визначаються спеціальним законодавством.

Важливу роль серед об'єктів аграрних правовідносин відігра­ють і живі організми — тварини. Тваринництво — одна з основ­них галузей сільськогосподарського виробництва, тому відноси­ни в цій сфері є важливою складовою частиною аграрних право­відносин.

Структуру аграрних правовідносин складає зв'язок суб'єктив­них прав і обов'язків, які становлять зміст правовідносин. Розгля­даючи аграрні правовідносини як єдність матеріального змісту і правової форми, можна виділити такі зв'язки елементів право­відносин:

1) зв'язок прав і обов'язків як закріпленої нормою моделі, що повинна обумовлювати реальну поведінку;

2)  реальний зв'язок учасників правовідносин, який повинен відповідати моделі поведінки, закріпленої у відповідній нормі;

3) зв'язок реальної поведінки і моделі, яка знаходить своє ви­раження у здійсненні прав і виконанні обов'язків.

 

6.Поняття суб’єктів аграрного права та їх класифікація

Перехід до ринкової економіки в Україні позначений еконо­мічними перетвореннями, реформуванням законодавчої та вико­навчої влади, необхідністю перебудови аграрного сектора на основі формування приватної та колективної власності, розвитку під­приємництва, рівноправністю різних форм ведення сільськогоспо­дарського виробництва. Здійснення цих перетворень, а також у цілому аграрної реформи викликає необхідність формування відповідних виробників сільськогосподарської продукції (про­дуктів харчування, сировини, рослинного і тваринного продоволь­ства). Такими виробниками є аграрні підприємці, в основному нові їх види і типи, які раніше практиці господарювання в аграрному секторі були невідомі. Це — приватні виробничі формування, се­лянські (фермерські) господарства, орендні підприємства, сіль­ськогосподарські кооперативи, спілки селян, сільськогосподарські товариства і спільні підприємства, міжгосподарські товариства і об'єднання та ін. Вони виступають носіями суб'єктивних прав та обов'язків і наділені спеціальною правосуб'єктністю. Правосуб'єктність надає правову можливість виробникам аграрного сек­тора брати участь в агарних правовідносинах, тобто бути їх су­б'єктами. Аналіз основних ознак правосуб'єктності підприємців аграрно- промислового комплексу дозволяє дати таке визначення поняття учасників аграрних правовідносин — суб'єктів аграрного права. Суб'єкти аграрного права — це виробники сільськогосподарської продукції, що володіють відособленим майном, наділені спеціальною правоздатністю і дієздатністю (правосуб'єктністю), господарська діяльність яких здійснюється при використанні землі як основного засобу виробництва для забезпечення населення міста і села необхідними продуктами харчування, сировиною і продовольством рослинного і тваринного походження.

 Аграрному підприємству (підприємцю) при­таманні такі основі риси і принципи діяльності:

1)    основним предметом їх діяльності є виробництво сільсько­господарської продукції, усі інші види сільськогосподарської діяльності (в тому числі переробки і реалізації продукції) мають до­поміжний характер;

2)    основним засобом виробництва є передусім земля, а також інші природні ресурси.

 Аграрне підприємство — це суб'єкт аграрних правовідносин, що самостійно володіє і розпоряджається відособленим майном, у комп­лексі якого основним засобом виробництва є природне тіло — земля, що використовується ним для виробництва сільськогосподарської продукції (предмета його діяльності), а також переробки сировини рослинного і тваринного походження, виконання інших робіт і надання послуг для задоволення потреб побутового і соціально-культурного характеру як безпосередньо своїх працівників, так і працівників сфе­ри обслуговування.

Основна ознака суб'єктів аграрного права, як і суб'єктів інших галузей права (господарського, цивільного та ін.) — наявність відо­собленого майна. Правовою формою такого відособлення є само­стійний баланс.

За формами власності суб'єкти аграрного права поділяються на чотири взаємозв'язані групи:

1)    суб'єкти, засновані на при­ватній власності (селянські (фермерські) господарства;

2)    суб'єкти, засновані на колективній формі власності, тобто спілки селян, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо, а також виробники (підприємці) корпоратив­ного типу: акціонерні товариства, асоціації, концерни, товариства з обмеженою відповідальністю, орендні формування та інші;

3)    засновані на державній формі влас­ності і такі суб'єкти, як державні підприємства (науково-дослідні організації, сільськогосподарські радгоспи-технікуми та інші);

4)    суб'єкти аграрного права, засновані на змішаній формі власності, тобто на декількох фор­мах власності в їх поєднанні: приватної і державної, державної і ко­лективної, приватної, державної і колективної, в тому числі з іно­земним інвестором .

 

 

Лекція

на тему „Основи екологічного права України”

 

План лекції

1.     Екологічне право України: поняття, предмет, система.

2.        Законодавство про охорону навколишнього природного середовища.

3.     Екологічні права і обов’язки громадян.

4.     Права і обов’язки природокористувачів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Екологічне право України: поняття, предмет, система

Екологія вивчає питання взаємодії людини і природи, суспільства і природи.

Екологічне пра­во — це система правових норм і принципів, якими регулюють­ся суспільні відносини щодо охорони навколишнього природ­ного середовища і раціонального використання природних ре­сурсів (екологічні правовідносини). Екологічні правовідносини - це складна галузь суспільних відносин, які охоплюють відноси­ни щодо використання, відтворення і охорони різних об'єктів природи. Суб'єктами екологічних відносин є сторони, між яки­ми вони виникають. Об'єктом екологічних відносин може бути як об'єкт природи в цілому, так і його частина.

Предметом екологічного права є нормативно врегульовані суспільні екологічні відносини  щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природ­них ресурсів.

Систему екологічного права складають екологічні норми, принципи й інститути.

Екологічні норми - це одиничні, формально-визначені, загальнообов'язкові правила поведінки,  за допомогою яких регулюються суспільні відносини з приводу охорони навколишнього природного середовища і раціонально­го використання природних ресурсів.

Принципи екологічного права - це головні, основоположні правила, які визначають загальну спрямованість і найсуттєвіші риси правового регулювання екологічних суспільних відносин. До найважливіших з них необхідно віднести принципи:

1)    переваги державної власності на землю, воду, ліси, надра та інші об'єкти природи;

2)       державного управління природокористуванням і охороною природи;

3)    поєднання раціонального використання, відтворення і охо­рони природних ресурсів;

4)    комплексного підходу до природокористування і природоохорони;

5)    поєднання заходів щодо стимулювання і відповідальності у справі використання та охорони природних ресурсів;

6)    законності в екологічних відносинах.  

 

2.   Законодавство про охорону навколишнього природного середовища

Джерела екологічного права виражають і закріплюють екологічну політику Української держави. Основним джерелом екологічного права України є Конституція України.

Сучасними нормативно-правовими актами, що безпосередньо регулюють основи організації охорони навколиш­нього природного середовища, є кодекси: Водний кодекс Украї­ни від 6 червня 1995 р., Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р., закони України: «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону атмос­ферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тварин­ний світ» від 13 грудня 2001 р. , «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р., «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 р., «Про ве­теринарну медицину» від 25 червня 1992 р., «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р.,  «Про внесення змін і до­повнень до деяких законодавчих актів України з питань охоро­ни навколишнього природного середовища» від 6 березня 1996 р. тощо. До того ж деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища врегульовано земельним, лісовим кодексами, кодексом про надра, а також По­становою Верховної Ради України «Про затвердження Поряд­ку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинен­ня діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища» від 29 жовтня 1992 р. тощо. Джерелами екологічного права є укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, що спрямовані на врегулювання суспільних відносин у галузі використання, відтворення і охорони природних ресурсів та за­безпечення екологічної безпеки населення України.

 

3.Екологічні права і обов’язки громадян

Метою існування екологічних прав і обов'язків є забезпе­чення екологічної безпеки. Під нею розуміють стан навколиш­нього природного середовища, який забезпечує запобігання по­гіршенню екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Гарантіями екологічної безпеки для громадян України є ши­рокий комплекс взаємозв'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, виховних, правових та інших заходів.

Отже екологічне законодавство, по-перше, закріплює еко­логічні права обов'язки громадян України, по-друге, перед­бачає гарантії їх реалізації, по-третє, встановлює правові, соці­альні, економічні та інші основи охорони навколишнього при­родного середовища.

Виходячи з цього, екологічне право людини і громадянина в України — це юридично закріплений вид і міра можливої, дозволеної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері. Екологічний обов'язок людини і громадянина в Україні — це юридично закріплений вид і міра необхідної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері.

Згідно з діючим законодавством кожний громадянин в Україні має право на:

1)   безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

2)    участь в обговорені проектів законодавчих актів, матеріалів  щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть  негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних і господарських органів, установ та організацій з цих питань;

3)    участь у розробці й здійсненні заходів з охорони нав­колишнього природного середовища, раціонального і комплекс­ного використання природних ресурсів;

4)    здійснення загального і спеціального використання при­родних ресурсів;

5)    об'єднання в громадські природоохоронні формування;

6)    одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

7)    участь у проведенні екологічної експертизи;

8)    одержання екологічної освіти;

9)    подання до суду позовів до державних органів, підпри­ємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних його здоров'ю і майну внаслідок негатив­ного впливу на навколишнє природне середовище тощо.

 Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються в судовому порядку.

Поряд з правами згадані нормативно-правові акти передба­чають і деякі обов'язки. Так, громадяни зобов'язані:

1)    берегти природу, охороняти, раціонально використовува­ти її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

2)    здійснювати діяльність з додержанням вимог законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища, ви­мог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

3)    не порушувати екологічні права й законні інтереси інших суб'єктів;

4)    вносити плату за спеціальне використання природних ре­сурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

5)    компенсувати шкоду, завдану забрудненням та іншим не­гативним впливом на навколишнє природне середовище.

 

4.Права і обов’язки природокористувачів

Визнаними різновидами права природокористування є:

1)    право землекористування:

2)    право водокористування;

3)    право лісокористування;

4)    право користуватися надрами;

5)    право користувати­ся тваринним світом;

6)    право користування природно-заповідним фондом .

 Право природокористування — це процес раціонального ви­користання людиною природних ресурсів для задоволення різних потреб та інтересів.

Найважливішими принципами природокористування є його цільовий характер, плановість і тривалість, ліцензування, вра­хування надзвичайного значення в житті суспільства тощо. При цьому вирізняються такі групи природокористування, як право загального і спеціального використання землі, вод, лісів, надр, тваринного світу та інших природних ресурсів. Суб'єктами права загального користування природними ресурсами можуть бути всі громадяни для задоволення найрізноманітніших потреб та інтересів.

 Похідним від загального природокористування є спеціальне використання природних ресурсів. На відміну від першого, це використання конкретних природних ресурсів здійснюється громадянами, підприємствами, установами й організаціями у випадках, коли відповідна, визначена в законодавстві, частина природних ресурсів передається їм для використання. Звичайно така передача є оплатною і такою, що визначена в часі.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» покладає на громадян і підприємства, установи й організації як на суб'єктів спеціального використан­ня природних ресурсів, спеціальні обов'язки. Так, плата за спеціальне природокористування встановлюється на основі нормативів плати і лімітів використання природних ресурсів. Указані нормативи визначаються з урахуванням кількості та якості природних ресурсів, можливості використання, місцезна­ходження, можливості переробки і зберігання відходів.

 Контроль у сфері природовикористання і охорони навко­лишнього природного середовища здійснюється через перевірку, нагляд, обстеження, інвентаризацію та експертизи. Він може здійснюватись як уповноваженими державними органами, так і громадськими формуваннями. Державний контроль покладаєть­ся на виконавчі комітети місцевих Рад, державні адміністрації, Міністерство екології та природних ресурсів України, його орга­ни на місцях.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспек­торами охорони навколишнього природного середовища, поря­док діяльності яких визначений Положенням, що затверджене Міністерством екології і природних ресурсів України. 

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» складається з преамбули і 16 розділів (72 статей). Він регулює відносини охорони навколишнього середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини і спрямований на утворення сприятливих умов економічного і соціального розвитку України у сфері здійснення екологічної політики, мета якої:

1)    збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища;

2)    захист життя і здоров'я людей від негативного впливу,  обумовленого забрудненням навколишнього середовища;

3)    досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи в процесі охорони, раціонального використання і поновлення природних ресурсів;

4)    створення постійних правових, економічних і соціальних основ організації навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і наступних поколінь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Судові й правоохоронні органи України”

 

План лекції

1.     Судоустрій і принципи здійснення правосуддя в Україні.

2.     Основні завдання і функції прокуратури.

3.     Правоохоронні органи в Україні, їх завдання.

4.     Адвокатура в Україні: основні завдання і функції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Судоустрій і принципи здійснення правосуддя в Україні

Державна влада в Україні здійснюється на принципах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи судової влади здійснюють свої повноваження на підставах, у межах і порядку, передбачених Конституцією України і законодавством України.

Судова влада здійснює функцію правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, карного, а також конституційного судочинства.

Правосуддя є особливою функцією державної влади, що здійснюється шляхом розгляду та вирішення в судових засіданнях адміністративних, цивільних і господарських справ із спорів стосовно прав та інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, суспільних об'єднань, а також кримінальних справ, застосовуючи встановлені законом міри покарання для осіб, винних у здійсненні злочину або виправдовуючи невинних.

Суд здійснює правосуддя на принципах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини й громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законо­давством України.

Основними принципами судочинства є:

1)    законність;

2)    рівноправність усіх учасників перед законом і судом;

3)    забезпечення доказу провини;

4)     суперництво сторін і свобод у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні суду їхньої переконливості;

5)     підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6)     гласність судового процесу і його повне фіксування технічними засобами;

7)     забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом;

8)     обов'язковість рішення суду. Законом можуть бути встановлені й інші принципи судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції і Конституційний Суд України, що є єдиним органом конституційної юрисдикції. Конституційний Суд України приймає рішення і робить висновки в справах стосовно: 

1)    конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, правових актів Кабінету Міністрів України;

2)    відповідності Конституції України до діючих міжнародних договорів України або міжнародних договорів, внесених у Верховну Раду України для одержання згоди на їхню обов'язковість;

3)    дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту;

4)    офіційного роз'яснення Конституції та законів України.

Рішення й висновки Конституційного Суду України з перера­хованих вище питань є обов'язковими для виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Закон, інші правові акти або їхні окремі положення, визнані неконституційними, втрачають свою силу з дня ухвалення рішення Конституційним Судом про їх неконституційність.

Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується на принципах територіальності й спеціалізації.

Систему судів загальної юрисдикції складають:

1)    місцеві суди;

2)    апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3)    Конституційний суд України;

4)     вищі спеціалізовані суди;

5)     Верховний Суд України.

Створення надзвичайних і особливих судів не допускається. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені законом як спеціалізовані суди. У судах різних судових юрисдикцій  може бути введена спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:

1)    єдиними принцами організації та діяльності судів;

2)    єдиним статусом суддів;

3)    обов'язковістю для  всіх судів  правил судочинства,  визначених законом;

4)    забезпеченням  Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;

5)    обов'язковістю виконання на території України судових рішень;

6)    єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

7)    фінансуванням судів винятково з Державного бюджету України;

8)    вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

 Для забезпечення всебічного, повного й об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій (судами першої інстанції є місцеві суди).

Правосуддя в Україні здійснюється на основі рівності всіх учасників процесу перед законом і судом. Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня.

Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Для надання правової допомоги в суді в Україні діє адвокатура.

Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Судочинство в Україні здійснюється державною мовою. Особи, які не володіють  або недосить добре володіють державною мовою, мають праве користуватися рідною мовою і послугами перекладача в судовому процесі.

Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, приймається від імені України. Судові рішення, що набули законної сили,  є обов'язковими для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та інших організацій, громадянами та юридичними особами по всій території України.

Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне і касаційне оскарження судового рішення.

Справи в судах першої інстанції розглядаються суддею одноосібно, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, - також судом присяжних. Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється колегіально в складі не менше трьох професійних суддів.

Судді при здійсненні правосуддя не від кого не залежні, нікому не підзвітні і підкоряються тільки закону. Втручання в здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів будь-яким способом, прояв неповаги до суду або суддів, збір, використання і поширення інформації усно, письмово та іншим способом з метою применшити їхній авторитет або вплинути на їхню неупередженість заборонені й тягнуть передбачену законом відповідальність.

Недоторканість і незалежність суддів гарантується Конституцією України, законом про статус суддів та іншими законами. Суддя не може бути затриманий або заарештований без згоди Верховної Ради України.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і бути в профспілках, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

 

2. Основні завдання і функції прокуратури

Прокуратура є єдиною централізованою системою державних органів, які від імені України здійснюють нагляд за точним виконанням і єдиним застосуванням законів шляхом своєчасного виявлення правопорушень, уживання заходів з їхнього усунення та притягнення винних до відповідальності.

Діяльність органів прокуратури має за мету зміцнення правопорядку та прагнення вирішення завдань захисту від неправомірних зазіхань на:

1)    закріплені Конституцією України незалежність держави, суспільний і державний лад, політичну й економічну систему, права національних груп і територіальних утворень;

2)    гарантовані Конституцією, іншими законами України і міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права й свободи людини і громадянина;

3)    основи демократичного ладу державної влади, правовий статус місцевих Рад народних депутатів, органів територіального суспільного самоврядування.

На органи прокуратури відповідно до статті 121 Конституції України покладені наступні завдання:

1)    підтримка державного обвинувачення в суді;

2)     представництво   інтересів   громадян   або   держави   в   суді   у визначених законом випадках;

3)    нагляд за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство;

4)    нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні примусових заходів, пов'язаних з обмеженням свободи громадян.

Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає в здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Формами прокурорського представництва є:

1)    звернення до суду з позовами та заявами про захист прав і свобод будь-якої особи, певного кола осіб, юридичних осіб за умови порушення інтересів держави, а також про визнання незаконними правових актів, дій або рішень органів і посадових осіб;

2)    участь у розгляді судами справ;

3)    внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд у зв'язку з новими обставинами, що відкрились.

Вимоги прокурора, що відповідають чинному законодавству, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян, повинні виконуватися ними негайно або в передбачені законом, або визначені прокурором терміни.

З метою забезпечення їхньої незалежності працівники прокуратури не можуть бути членами будь-яких політичних партій або рухів. 

Систему органів  прокуратури складають: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури.

 

 

 

 

 

3. Правоохоронні органи в Україні, їх завдання

До правоохоронних органів відносяться органи державної виконавчої влади, на які законом покладено здійснення однієї чи декількох наступних правоохоронних функцій:

1)    охорона державної безпеки, громадського порядку, майна фізичних і юридичних осіб;

2)    контроль за станом дотримання нормативних актів в окремих сферах громадського життя;

3)    виявлення фактів здійснення злочинів і адміністративних правопорушень і інформування про це державних органів, уповноважених   порушувати   кримінальні   справи,   вести   дізнання   і попереднє слідство, а також виносити рішення про застосування заходів адміністративного стягнення;

4)     припинення злочинів і адміністративних правопорушень, затримання за наявності підстав осіб, які їх скоїли;

5)     розгляд матеріалів про адміністративні правопорушення, винесення рішень про застосування до осіб, винних в їх здійсненні, адміністративних стягнень і виконання рішень про накладення адміністративних стягнень.

Основними правоохоронними органами в Україні є Служба безпеки України, органи внутрішніх справ, у тому числі міліція, Державна виконавча служба.

Служба безпеки України є державним правоохоронним органом спеціального призначення, що забезпечує державну безпеку України. Основними завданнями Служби безпеки України є:

1)    захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави, прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, зазіхань з боку окремих організацій, груп і осіб;

2)    попередження, виявлення, припинення і розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму та організованої злочинності в сфері управління та економіки, інших протиправних дій, що безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам Україну

Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

Органи внутрішніх справ є одним з основних елементів правоохоронних органів України. Їхня діяльність спрямована на забезпечення громадського порядку на всій території держави.

Систему органів внутрішніх справ очолює Міністерство внутрішніх справ України (МВС) - центральний орган державної виконавчої влади. Основними завданнями МВС України є:

1)    організація та координація діяльності органів внутрішніх справ із захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних зазіхань, охорони суспільного порядку і гарантування суспільної безпеки;

2)     участь у розробці й реалізації державної політики по боротьбі зі злочинністю;

3)     забезпечення уникнення злочинів, їхнє припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які скоїли злочини, вживання заходів із усунення причин і умов, що сприяють здійсненню правопорушень;

4)    гарантування безпеки працівників суду і правоохоронних органів, їхніх близьких родичів і осіб, які беруть участь у карному судочинстві;

5)    визначення основних напрямків удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги;

6)     участь у виконанні карних розпоряджень і соціальної реабілітації засуджених;

7)     організація роботи, пов'язаної з гарантуванням забезпечення безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки;

8)    забезпечення законності в діяльності працівників військовослужбовців системи.

Система органів внутрішніх справ формується відповідно до основних напрямків їхньої діяльності і складається з наступних груп структурних підрозділів:

1)    галузевих служб (підрозділів), що реалізують основні функції зазначених органів: міліція, слідчий апарат, експертні служби, пожежна охорона, внутрішні війська;

2)    функціональних служб (підрозділів), що виконують функції забезпечення органів внутрішніх справ: кадрові, фінансово-економічні, господарські, медичні служби, навчальні заклади;

3)    загального керівництва: чергові частини, інформаційно-аналітичні центри, апарат міністрів.

Формами діяльності органів системи МВС, пов'язаними з обліком їхнього функціонального призначення, є: профілактична, оперативно-пошукова, карно-процесуальна, виконавча, охоронна (на договірних засадах) і організаційно-правова діяльність.

Усі ланки системи органів внутрішніх справ функціонують у тісному взаємозв'язку як між собою, так і з іншими державними органами,    організаціями    і    населенням    країни,    що    є    гарантією ефективності їхньої діяльності з охорони громадського  порядку і боротьби зі злочинністю.

Міліція в Україні є державним збройним органом виконавчої влади, що захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, навколишнє середовище, інтереси суспільства й держави від протиправних зазіхань. Міліція становить єдину систему органів, що входить до структури МВС.

Правовою основою діяльності міліції є Конституція України, Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р., укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти МВС, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Відповідно до чинного законодавства основними завданнями міліції є:

1)    гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів;

2)    запобігання правопорушенням і їхнє припинення;

3)     охорона і забезпечення громадського порядку;

4)    виявлення і  розкриття злочинів,  а також розшук осіб,  які їх скоїли;

5)    забезпечення безпеки дорожнього руху;

6)    захист власності від злочинних зазіхань;

7)    участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

У межах діючого законодавства міліція має право обмежувати права й свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки, з обов'язковим поясненням з цього приводу. Вона забезпечує право на юридичний захист та інші права затриманих і взятих під варту осіб не пізніше як через 24 години повідомляє про їхнє місцезнаходження близьким родичам, адміністрації, за місцем роботи чи навчання, вживає в разі потреби заходи для надання медичної та іншої допомоги.

Міліція має право застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених Законом України "Про міліцію".

Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністр внутрішніх справ і в межах їхньої компетенції - Ради народних депутатів.

Нагляд за дотриманням законності в діяльності міліції здійснює Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокуратури.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до чинного законодавства Державна виконавча служба виконує:

1)         рішення, призначення та постанови судів з цивільних справ;

2)         рішення, призначення та постанови з кримінальних справ у частині майнових стягнень;

3)         вироки  судів  у частині  позбавлення  права займати  визначені посади або займатися визначеною діяльністю;

4)         судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення;

5)         світові угоди, твердження судів;

6)         рішення, призначення, постанови господарських судів;

7)         виконавчі написи нотаріусів;

8)         рішення Конституційного Суду України у випадках, передбачених законом;

9)         не оплачені в термін платіжні вимоги, акцептовані платником;

10)     рішення третейських судів відповідно до законодавства України;

11)     рішення комісій з трудових суперечок;

12)     постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваже­ними законом розглядати справи про адміністративні правопорушення;

13)     рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках;

14)     рішення державних органів, прийняті з питань володіння та користування культовими спорудами;

15)     рішення Антимонопольного комітету України;

16)     постанови державного виконавця про виконавчий збір і накладення штрафу;   

17)     рішення  інших державних  і  недержавних органів  у  випадках, передбачених законом.

До інших правоохоронних органів, відповідно до Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 р. відносяться: митні органи, органи охорони державного кордону, Державної податкової служби, рибоохорони, Державної  охорони лісів, працівників Антимонопольного комітету, а також інші охорони, які безпосередньо беруть участь у здійсненні правоохоронних функцій.

 

4. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції

У ст. 59 Конституції України вказується, що забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правої допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні здійснює адвокатура.

Адвокатура є добровільним професійним суспільним об'єднанням, покликаним відповідно до Конституції України сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, Службі безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Адвокатом може бути громадянин України, який отримав вищу юридичну освіту, має стаж роботи зі спеціальності юриста або помічника адвоката не менше двох років, здав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво   на   право   займатися   адвокатською   діяльністю   і   прийняв присягу адвоката України.

Адвокат має право на індивідуальну адвокатську діяльність, може відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори і т.д., що діють відповідно до закону і статуту адвокатських об'єднань.

Адвокатські об'єднання діють на принципах добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності. Реєстрація адвокатських об'єднань проводиться в Міністерстві юстиції України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва на право адвокатської діяльності.

Адвокати здійснюють такі види діяльності:

1)    дають консультації з юридичних питань, усні й письмові довідки з роз'яснення законодавства;

2)    складають заяви, скарги та інші документи правового характеру;

3)    засвідчують копії документів зі справ, які ведуть ці адвокати;

4)    здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами і юридичними особами;

5)   надають юридичну допомогу підприємствам, установам і організаціям;

6)    здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;

7)    виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-проце­суального законодавства в процесі дізнання і попереднього слідства.

Адвокат може здійснювати інші види юридичної допомоги, передбачені Законом України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р. та іншими законами.

У своїй професійній діяльності адвокат має право:

1)    представляти і захищати інтереси громадян і юридичних осіб за дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких відноситься вирішення відповідних питань;

2)    збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази в цивільних, господарських і кримінальних справах і в справах про адміністративні правопорушення;

3)     запитувати й одержувати документи або їхні копії від підприємств, установ і організацій, а від громадян — з їхньої згоди;

4)     знайомитися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;

5)     одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань;

6)     застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства;

7)     бути присутнім під час розгляду його клопотань і скарг на засіданні колегіальних органів і давати відповідні пояснення щодо них.

Здійснюючи свої професійні обов'язки, адвокат зобов'язаний неухильно дотримуватися вимог законодавства, використовуючи всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб, не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, і відмовитися від прийнятої на себе функції захисту підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного.

 

 

Лекція

на тему „Вирішення господарських спорів  в Україні”

 

План лекції

1.     Система господарських судів України.

2.     Досудове врегулювання господарських спорів.

3.     Порядок розгляду справ у господарських судах.

4.     Розгляд справ про визнання боржника банкрутом.

 

1. Система господарських судів України

Правосуддя в господарських відносинах здійснюється госпо­дарським судом. Організація і діяльність господарського суду визна­чаються Конституцією України, законами України "Про судоустрій", "Про господарські суди", Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України, а також міжнародними дого­ворами, згода на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Завданнями господарського суду є:

1)    захист прав і законних інтересів учасників господарських правовідносин;

2)    сприяння зміцненню законності в сфері господарських відносин.

Господарські  суди  є  спеціалізованими судами  в  системі  судів загальної  юрисдикції. Вони складають єдину систему спеціалізованих судів, до якої входять:

3)    місцеві господарські суди;

4)    апеляційні господарські суди;

5)    Вищий господарський суд України.

Місцеві господарські суди (суди першої інстанції), Господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд областей, міста Києва і Севастополя:

1) вирішують господарські спори, що стосуються їх компетенції, розглядають справи про банкрутство;

2) переглядають прийняті ними рішення за новими обставинами, що відкрилися;

3) вивчають і узагальнюють практику застосування законодавства, аналізують    статистику    вирішення    господарських    спорів,    вносять пропозиції до   Вищого   господарського  суду  України,   спрямовані   на вдосконалення  правового  регулювання  господарської діяльності  і практики вирішення господарських спорів;

4) ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;

5) здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством. Апеляційний господарський суш переглядає в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів.

Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах.

Вищий господарський суд України:

1) переглядає   в  касаційному   порядку  рішення  апеляційних  і місцевих господарських судів;

2) вивчає і узагальнює практику застосування законодавства, забезпечує   однаковість    практики,    аналізує    статистику   вирішення господарських спорів; дає роз'яснення господарським судам з питань практики застосування законодавства України, що регулює відносини в господарській сфері;

3) веде роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;

4) здійснює організаційне керівництво апеляційними госпо­дарськими судами;

5) забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, організовує роботу з матеріально-технічного забезпечення господарських судів;

6) забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських судів.

 

2. Досудове врегулювання господарських спорів

Сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарських спорів у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом (ГПК), а також за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором.

Спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку, можуть бути передані на розгляд до господарського суду за умови дотримання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання.

Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних органів та інші види спорів, визначені чинним законодавством.

Підприємства і організації, які порушили майнові права та законні інтереси інших підприємств і організацій, зобов'язані відновити їх, не очікуючи пред'явлення претензії. Підприємства і організації, чиї права і законні інтереси порушені, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав і інтересів звертаються до нього з письмовою претензією.

У претензії вказуються:

1)    повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред'являється, дата пред'явлення і номер претензії;

2)    обставини, на підставі яких пред'явлена претензія, докази, що підтверджують ці обставини, посилання на відповідні нормативні акти;

3)    вимоги заявника;

4)    сума претензії і її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці, платіжні реквізити заявника претензії;

5)    перелік наданих до претензії документів та інших доказів.

Підприємства і організації, які одержали претензію, зобов'язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.

Про результати розгляду претензії заявнику повідомляється в письмовій формі.

 

 

3. Порядок розгляду справ у господарських судах

Підприємства, організації, установи, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, мають право звертатися до господарського суду відповідно до встановленої підвідомчості господарських справ за захистом своїх порушених чи не визнавати прав і охоронюваних законом інтересів.

Позивачами є підприємства і організації, які подали позов чи в інтересах яких подано позов про захист порушеного права. Відповідачами є підприємства, яким адресована позовна вимога.

Сторони користуються рівними процесуальними правами. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, знімати копії, брати участь у судових засіданнях, надавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, надавати усні й письмові пояснення господарському суду, наводити свої докази і мотиви з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду у встановленому Кодексом порядку.

Перелік справ, підвідомчих господарським судам, викладений у розділі III Господарського процесуального кодексу України (справи з господарських спорів та інші, пов'язані з підприємницькою або господарською діяльністю):

1) справи зі спорів, що виникають під час встановлення висновку, змін, розірвання та виконання господарських договорів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявою органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Позовна заява подається до суду тільки в письмовій формі і підписується керівником підприємства чи його заступником. Вона повинна містити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування сторін, їх поштові адреси, найменування і номери рахунків сторін у банківських установах;

3)  документи, що підтверджують статус громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності;

4) ціну позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, суми договору (у   спорах,   що   виникають   під   час   встановлення   висновку,   змін   та розірвання господарських договорів);

5)   зміст   позовних   вимог,   якщо   позов   поданий   до   декількох відповідачів,  зміст позовних вимог щодо кожного з них;

6)  викладення обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, докази, що підтверджують позов;

7)  відомості про застосування заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом;

8) відомості про застосування запобіжних заходів;

9) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.

У позовній заяві можуть бути зазначені також інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору.

Не пізніше дня подання позову позивач зобов'язаний направити кожному з відповідачів копію позовної заяви з прикладеними до неї документами, якщо такі документи у відповідачів відсутні.

До позовної заяви, яка підписана представником позивача, додається доручення або інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.

Усі документи подаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях.

Протягом п'яти днів з моменту надходження позовної заяви суддя виносить рішення про подальший рух поданих документів і оформляє його відповідною ухвалою. При необґрунтованій подачі позову в господарський суд або у випадку порушення процесуальної форми поданих матеріалів суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви або повертає її. Якщо ж позов поданий з дотриманням усіх вимог законодавства, суддя дає хід справі й направляє сторонам відповідні ухвали. В ухвалі про порушення ходу справи вказуються: факт прийняття позовної заяви, час і місце проведення засідання господарського суду, дії, які необхідно зробити сторонам для підготовки справи до розгляду на засіданні.

Відповідач зобов'язаний не пізніше трьох днів після одержання ухвали про порушення ходу справи направити до суду відповідь на позовну заяву і  документи,  що підтверджують заперечення проти позову, а позивачу, іншим відповідачам і прокурору, який бере участь у справі - копію відповіді.

Доказами в справі є будь-як фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються наступними засобами:

1)       письмовими і речовинними доказами,  висновками судових експертів;

2)     поясненнями представників сторін та інших осіб,  які беруть участь у судовому процесі.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За результатами розгляду спору суд може припинити хід справи, залишити позов без розгляду чи прийняти рішення.

У разі вирішення господарського спору (задоволення позову, відмови в позові цілком або частково) господарський суд приймає рішення. Рішення викладається в письмовій формі і підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні.

Рішення господарського суду приймається ім'ям України.

Прийняте рішення оголошується суддею на судовому засіданні після завершення розгляду справи.

Рішення господарського суду набуває законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у випадку, якщо в судовому засіданні були оголошені тільки вступна і резолютивна частини рішення, воно набирає законної сили після завершення десятиденного строку від дня підписання рішення.

Сторона, не згодна з прийнятим судом першої інстанції рішенням, може оскаржити його в апеляційному суді.

Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого господарського суду розглядається в двомісячний термін від дня надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію.

Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:

1)    залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

2)    скасувати рішення цілком чи частково і прийняти нове рішення;

3)    скасувати рішення цілком чи частково і припинити хід справи або залишити позов без розгляду цілком чи частково;

4)    змінити рішення.

Сторони у справі також мають право оскаржити, а прокурор подати касаційне подання на рішення місцевого господарського суду, що вступило в законну силу.  Касаційну скаргу мають право подати також особи, які не брали участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків.

Касаційною інстанцією є Вищий господарський суд України.

Касаційна скарга (подання) може бути подана (внесена) протягом одного місяця з дня набуття законної сили рішення місцевого господарського суду або постанови апеляційного господарського суду.

Сторони у справі й Генеральний прокурор України мають право оскаржити в касаційному порядку постанову Вищого господарського суду України у Верховному Суді України.

Підставами для скасування постанов або ухвал Вищого господарського суду України є їх невідповідність Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, інше неправильне застосування норм матеріального права.

 

4. Розгляд справ про визнання боржника банкрутом

Особливу категорію справ, що розглядаються господарським судом, складають справи про визнання боржника банкрутом.

Хід справ про банкрутство регулюється Законом "Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом", Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.

Стаття 1 вказаного Закону під "банкрутством" розуміє визнану господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування процедури ліквідації. Неплатоспроможність полягає у неспроможності суб'єкта підприєм­ницької діяльності виконати після настання встановленого терміну їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі щодо заробітної плати, а також виконати зобов'язання зі сплати податків і зборів.

Кредитором у розумінні Закону є юридична чи фізична особа, яка має документально підтверджені у встановленому порядку вимоги з грошових зобов'язань до боржника, з виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органів державної податкової служби та інших державних органів, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю стягнення податків і зборів.

Боржником визнається суб'єкт підприємницької діяльності, не спроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання встановленого терміну їх сплати.

Справа про банкрутство порушується господарським судом,  якщо безперечні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і вони не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Безперечними вимогами кредиторів вважаються вимоги, визнані боржником, інші вимоги, підтверджені виконавчими документами або розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

Відповідно до пункту 5 статті 11 Закону суддя в підготовчому засіданні виносить постанову, якою зобов'язує заявника опублікувати в офіційних друкованих органах у десятиденний термін за його рахунок оголошення про порушення справи про банкрутство.

Відповідно до Закону щодо боржника застосовуються наступні судові процедури банкрутства:

1)    розпорядження майном боржника - система заходів для спостереження та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового положення;

2)    мирова угода - домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку і/або розстрочку  платежів чи припинення

зобов'язання за згодою сторін (прощення боргів);

3)    санація (поновлення платоспроможності) боржника – система засобів, здійснюваних під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом і його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення в повному обсязі чи частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу  та/або зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника;

4)    ліквідація банкрута — припинення діяльності суб'єкта підприєм­ницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Постійне збільшення кількості збиткових підприємств обумовило нагромадження в господарських судах справ про банкрутство. Особливість і складність процесуального режиму провадження у справах цієї категорії, соціальні проблеми й наслідки, пов'язані із застосуванням правового інституту банкрутства, не мають сьогодні аналогів за всю історію існування господарських судів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему „Розгляд цивільних, адміністративних і кримінальних

справ  в Україні”

 

План лекції

1.     Цивільне судочинство в Україні.

2.     Поняття адміністративної відповідальності та її підстави.

3.     Провадження у справах про адміністративні правопорушення.

4.     Кримінальне судочинство в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Цивільне судочинство в Україні

Цивільне судочинство визначає порядок розгляду справ із спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових правовідносин, адміністративно-правових відносин, і справ особливого провадження. Завданнями цивільного судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом усебічного розгляду і вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством.

Цивільне судочинство здійснюється в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України, затвердженим 18 липня 1963 р. Згідно з цим Кодексом будь-яка зацікавлена особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права та охоронюваного законом інтересу.

Суд приступає до розгляду цивільної справи в таких випадках:

1)  за заявою особи, що звертається за захистом свого права;

2)  за заявою прокурора;

3) за заявою органів державного управління, профспілок, підприємств, установ, організації, їх об'єднань, інших громадських організацій або окремих громадян у випадках, коли за законом вони можуть звертатися до суду за захистом прав і інтересів інших осіб;

4) за заявою органів Антимонопольного комітету України з питань, які за законодавчими актами стосуються їх компетенції. .

Судам підвідомчі такі цивільні справи:

1) справи зі спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до ведення інших органів;

2) справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, а саме: за скаргами на неправильності в списках виборців та списках громадян, що мають право брати участь у референдумі, за скаргами на рішення   виборчих комісій, за заявами про дострокове припинення повноважень народного депутата України, за скаргами на дії органів і посадових осіб у зв'язку з накладанням адміністративних стягнень, за скаргами громадян на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або  посадових осіб у сфері управлінської діяльності, за заявами прокурора про визнання правового акта незаконним, про стягнення з громадян податкової недоїмки;

3) справи особливого провадження: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, про визнання громадянина безвісти зниклим або оголошення його померлим, про встановлення не­правильності запису в актах цивільного стану, про встановлення фактів, що мають юридичне значення, про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника.

Зі справ позовного провадження до суду подаються позовні заяви, зі справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ особливого провадження - скарги і заяви. При об'єднанні декількох зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі загальному суду, а інші - господарському суду, усі вимоги підлягають розгляду в суді загальної юрисдикції.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач, якими можуть бути громадяни, підприємства, установи, організації, їх об'єднання, громадські організації, які мають права юридичної особи.

Громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє його мати з цієї справи представника. Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Позови подаються до суду за місцем проживання відповідача. Позови до підприємств, інших організацій, які мають права юридичної особи, подаються за місцем знаходження їх органа управління.

Про кожне судове засідання чи проведення окремої судової дії, зроблене поза засіданням, складається протокол.

Рішення суду повинне бути законним і обґрунтованим. Причому, суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, що були досліджені в судовому засіданні. Доказами з цивільної справи є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Рішення складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частини.

У вступній частині вказуються час і місце складання рішення, найменування суду, склад суду, прізвище секретаря судового засідання, прізвище прокурора, який бере участь у справі, найменування сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Описова частина повинна містити в собі вказівки на вимоги позивача, заперечення відповідача і пояснення інших осіб, які беруть участь у справі.

У мотивувальній частині рішення повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом, докази, на яких засновані висновки суду, докази, з яких суд відхиляє ті чи інші з них, а також закони, якими керувався суд.

Резолютивна частина рішення повинна містити в собі висновок суду про задоволення позову або про відмову в позові цілком чи у його частині, вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення.

 

2. Поняття адміністративної відповідальності та її підстави

Фактичною підставою для притягнення до адміністративної відповідальності є скоєне правопорушення, яке тягне за собою адміністративне стягнення.

Згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається винна (умисна, або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління,  і за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Складом адміністративного правопорушення є передбачена нормами права сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких ті чи інші діяння можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення. Він містить у собі: об'єкт, суб'єкт, об'єктивну і суб'єктивну сторони.

Об'єктом адміністративного правопорушення є сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом, а також регулюються нормами трудового, господарського, цивільного, земельного, фінансового права, за порушення яких накладаються адміністративні стягнення.

Суб'єктами адміністративних правопорушень виступають громадяни або посадові особи. Адміністративній відповідальності підлягають особи, яким на момент здійснення правопорушення виповнилося 16 років.

Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення знаходить прояв у дії чи бездіяльності, що заборонені адміністративним правом. У багатьох випадках вона залежить від місця, часу, обставин і способу здійснення провини, а також від причинного зв'язку між діянням і шкідливими наслідками від його здійснення.

Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення охоплює вину, мотив і мету правопорушника.

Тільки за наявності складу адміністративного правопорушення особа, що його вчинила, може бути притягнута до адміністративної відповідальності.

Під адміністративною відповідальністю розуміють застосу­вання уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного покарання до особи, яка вчинила правопорушення, яке за своїм характером не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Адміністративне покарання є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в межах дотримання законів та інших нормативно-правових   актів,    підтримки    встановленого    правопорядку,    а    також попередження нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

За вчинення правопорушень до порушників можуть застосовуватися наступні види адміністративних стягнень:

1) попередження;

2) штраф;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосерднім об'єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадя­нинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

6) виправні роботи;

7) адміністративний арешт.

Крім того, законодавством України може бути передбачено адміністративне вигнання за межі держави іноземних громадян і особи без громадянства за провину, що грубо порушує суспільний порядок.

Слід зауважити, що оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення. За одне  і теж адміністративне правопорушення може бути накладене основне або основне і додаткове стягнення.

Особливі заходи впливу, що застосовуються до повнолітніх осіб. За вчинення адміністративних правопорушень до осіб  віком  від 16 до 18 років можуть бути застосовані наступні заходи впливу:

1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2)   попередження;

3)  догана або сувора догана;

4)  передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Наявність у системі адміністративних стягнень різних за характером і ступенем тяжкості санкцій дає можливість враховувати суспільну небезпеку правопорушення і особистість правопорушника.

 

3. Провадження у справах про адміністративні правопорушення

Завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин і умов, що сприяють здійсненню адміністративних правопорушень та їх попередження.

Система органів, які розглядають справи про адміністративні правопорушення, визначена Кодексом України про адміністративні правопорушення. До неї відносяться:

1)         адміністративні комісії при виконавчих органах районних, міських, селищних і сільських Рад;

2)         місцеві адміністративні суди;

3)         уповноважені на те посадові особи органів внутрішніх справ, фінансових органів, органів державної контрольно-ревізійної служби України, органів Антимонопольного комітету та інші органи, уповноважені даним Кодексом.

Порушення справи про адміністративне правопорушення починається після вчинення адміністративного проступку, про що складається протокол, який є єдиною підставою для розгляду адміністративної справи.

У протоколі про адміністративне правопорушення вказуються: дата і місце його складання, посада, прізвище, ім'я, по батькові особи, яка склала протокол, відомості про особистість порушника, місце, час вчинення і сутність адміністративного правопорушення, нормативний акт, що передбачає відповідальність за це правопорушення, прізвища, адреси свідків і потерпілих, пояснення порушника, інші відомості, необхідні для вирішення справи. Протокол підписує особа, яка його склала і особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, а також потерпілий і свідки, якщо вони є. У разі відмови правопорушника від підпису в протоколі в ньому робиться про це запис.

При складанні протоколу порушнику роз'ясняються його права та обов'язки, про що зазначається в протоколі. Протокол відсилається органу чи посадовій особі, які  уповноважені розглядати справу про подібне правопорушення.

Якщо протокол неможливо скласти на місці вчинення правопорушення, працівник органу внутрішніх справ може доставити порушника в міліцію. У випадках, прямо передбачених чинним законодавством, з метою припинення правопорушень, коли вичерпані інші заходи впливу, для встановлення особи, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ допускаються: адміністративна затримка особи, огляд та вилучення речей і документів.

Особа, яка притягається до адміністративної відпові­дальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, оскаржити постановку справі.

Доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Справа про адміністративне порушення розглядається в присутності особи, що притягується до адміністративної відпові­дальності. Якщо ця особа відсутня, справа може бути розглянута тільки в тих випадках, коли є дані про своєчасне її повідомлення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення органом (посадовою особою), правочинним розглядати дану справу, у п'ятнадцятиденний строк з дня одержання протоколу. Орган (посадова особа) при розгляді справи зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинене правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову зі справи, яка повинна містити: найменування органу, який виніс постанову, відомості про особу, щодо якої розглядалася справа, викладення обставин, установлених при розгляді справи, посилання на нормативний акт, що передбачає відповідальність за дане правопорушення, прийнятий за рішення справи. Щодо розглянутої справи може бути винесена одна з наступних постанов:

1) про накладення адміністративного стягнення;

2) про застосування заходів впливу;

3) про закриття справи.

Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої вона була винесена. Постанову зі справи може бути оскаржено як особою, щодо якої її винесено, так і  потерпілим. Скаргу на постанову зі справи про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів від дня винесення постанови.

Постанова про накладення адміністративного стягнення є обов'язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Контроль за правильним і своєчасним виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення здійснює орган (посадова особа), який виніс постанову.

 

4. Кримінальне судочинство в Україні

Кримінальне судочинство являє собою діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді й суду з порушення, розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також з вирішення суддею питань, пов'язаних з виконанням вироку.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, а жодного невинного не було покарано.

Порядок здійснення кримінального судочинства визначається Кримінально-процесуальним кодексом України, затвердженим 28 грудня 1960 р. Кримінально-процесуальний кодекс являє собою закріплену в законі модель діяльності органів попереднього слідства, дізнання, прокуратури і суду з реагування на будь-які заяви і повідомлення про злочини, встановлення об'єктивної істини, захисту прав, свобод і законних інтересів людини, відновлення справедливості, забезпечення правильного застосування закону і правильного вирішення початого процесуального провадження.

Кримінальний процес починається з моменту появи приводу для порушення кримінальної справи (офіційної заяви або повідомлення про злочин) і складається із шести основних і двох виняткових стадій.

Основними стадіями кримінального процесу є:

1)    порушення кримінальної справи;

2)    попереднє розслідування;

3)    видання обвинуваченого до суду;

4)    судовий розгляд;

5)    касаційне провадження;

6)    виконання вироку.

Винятковими стадіями кримінального процесу є стадії, в яких здійснюється перегляд справ, за якими вирок суду уже відбувся і набув законної сили (провадження в порядку нагляду, провадження за нововиявленими обставинами).

Кримінальний процес треба відрізняти від оперативно-розшукової діяльності.

Основним завданням оперативно-розшукової діяльності є збір інформації для з'ясування намірів окремих осіб, запобігання і припинення злочинів. Кримінальний процес акцентує свою увагу на розкритті злочинів і здійсненні правосуддя.

Притягнення до кримінальної відповідальності здійснюється в строго передбаченій процесуальній формі. Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачуваний інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.

Процесуальна форма - це відповідні змісту і принципам кримінального процесу, передбачені законом умови, послідовність і порядок діяльності учасників процесу, спосіб реалізації ними своїх прав, свобод та обов'язків, процедура здійснення окремих дій і прийняття рішень, а також засоби їх документування, покликані забезпечити виконання завдань кримінального процесу. Процесуальна форма створює детально врегульований, строго обов'язковий, стабільний і правовий режим, що захищається державою, провадження з кримінальних справ, покликаний забезпечити істину, свободу та справедливість.

Система процесуальних гарантій прав і свобод людини включає такі елементи:

1)    юридичне закріплення самих прав і свобод;

2)    неприпустимість звуження існуючих прав і свобод як за обсягом, так і за змістом;

3)    роз'яснення учасникам процесу їх прав і порядку їх реалізації;

4)    утримання від порушень цих прав з боку осіб, які ведуть процес;

5)    сприяння з боку слідчого, прокурора і суду в реалізації прав і свобод іншими учасниками процесу;

6)    відновлення порушених законних прав і свобод людини.

Обвинувачуваний - це особа, по відношенню до якої у встановленому законом порядку винесена постанова про залучення в якості обвинувачуваного. Відповідно до статті 11 "Загальної декларації   прав   людини",    "кожна   людина,    яка   звинувачується   у здійсненні злочину,  має право вважатися  невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду". Це право обвинувачуваного називається презумпцією невинності.

Окремі   моменти   судового   провадження   чітко   регламентовані Кримінально-процесуальним кодексом України, а саме:

1)         підстави й принципи кримінального провадження;

2)         підсудність - категорії кримінальних справ, що мають право розглядати певні види судів України;

3)         статус учасників процесу (обвинувачуваного, підозрюваного, захисника, потерпілого, слідчого, прокурора, судді та ін.), їхні права й обов'язки;

4)         предмет доказу, види і порядок надання доказів;

5)         форми   і   порядок   заповнення   протоколів,   що   складаються   у процесі провадження у кримінальній справі;

6)         підстави і порядок порушення кримінальної справи;

7)          повноваження органів дізнання і порядок його провадження;

8)         підслідність кримінальних  прав і порядок провадження попереднього слідства;

9)         порядок притягнення обвинувачуваного і порядок отримання його показань;

10)     порядок проведення та оформлення результатів допитів; 

11)     порядок призначення і проведення експертизи; 

12)     підстави і порядок закінчення попереднього слідства та оформлення його результатів;

13)     порядок здійснення прокурорського нагляду за органами дізнання і попереднього наслідку;

14)     порядок оскарження дій слідчого і прокурора;

15)     процедуру провадження справ у суді першої інстанції;

16)   процедуру провадження справ у касаційних і  наглядових інстанціях;

17)     порядок виконання вироку, ухвали і постанови суду; 

18)     вжиття примусових заходів медичного характеру тощо.

 У такий спосіб чітка процесуальна регламентація кримінального судочинства сприяє реалізації ідеї правової держави в сфері правосуддя, виступає гарантією захисту прав і свобод людини.